За два місяці 210 будинків спорудили волиняни
– Це було для мене в першу чергу випробування на професійну майстерність як організатора будівництва.
У 1985 році Борис Йосипович, вже маючи вищу будівельну освіту, закінчив Московський інститут управління, а саме – факультет орга-нізаторів будівництва.
– Структура нашого управління була дуже проста, кожне підприємство Волині, яке мало хоча б невеличкий будівельний підрозділ, мало звести два-три будинки. Великі організації, такі як “Волиньпромбуд” – 50 садиб, “Волиньагробуд” – 70. Всього працювало 36 підрядних організацій. Ще одна цікава деталь – всі будівельні матеріали везли з Волині, а це чимала відстань – 350 кілометрів.
Ми приїхали на місце. З одного боку був старий фруктовий сад, який майже не плодоносив, з іншого – поле. Тут уже працювали проектанти з організації “Волиньагропроект”, які зробили схему розташування садиб. З чого починати? Адже стояло завдання заселити людей до 15 жовтня. Cпочатку бульдозером нарізали майбутні вулиці, пройшлися ними і подивилися, як все має виглядати. З Волині стали приїжджати будівельники. Першим прибув Петро Якович Пронь зі своїм загоном з організації “Волиньпромбуд”.
Коли розгорнулося будівництво, то щодня з Волині прибувало до сотні машин з будівельними мате-ріалами. Три диспетчери їх розподіляли, а 12 бульдозерів тягали на об’єкти. Дерев’яні щитові будинки доставляли аж з Вологди. Десь на двадцятий день приїхав студентський будівельний загін з Луцького педінституту, який мав складати щитові будиночки. Але їх тоді якраз не було, і студенти застрайкували.
– Тоді я вибухнув, – згадує, усміхаючись, Борис Йосипович, – наговорив їм стільки про патріотизм та громадянський обов’язок, що вони приступили до роботи – будували льохи в садибах.
Облспоживспілка організувала їдальню, яку назвали “Волинянка”. У ній працювало 110 жінок. Було налагоджено побут. А на самій будові одночасно було задіяно 2300-2700 спеціалістів.
– Робочий день тривав із сьомої ранку до десятої вечора, – продовжує згадувати Борис Ворона. – Коли я туди їхав, мій кум, який служив ракетником, дав мені накопичувач радіації. Той прилад весь час був зі мною. На десятий день я пережив перший шок – побачив, що всі показники вже зашкалюють, тобто радіація накопичується. Тоді зрозумів, що краще того не знати, і викинув прилад. До речі, жоден з будівельників ніякого чорнобильського статусу не отримав.
Перед самим заселенням мене розбудили вночі: “Поросята здихають”. Я не міг зрозуміти, які поросята, лише потім до мене дійшло. У кожну садибу привозили пару поросят, десять курей, півня, осипку, картоплю. Вся Волинь допомагала переселенцям з Чорнобильської зони. Ви не уявляєте, якими були дружними люди. Робітники на будові працювали вахтовим методом. Більше трьох тижнів ніхто не витримував, їх міняли на інших. Боже-вільна напруга, просто шалені темпи. Я їхав туди світловолосим, а повернувся сивим.
Петро Якович Пронь додав:
– Під час будівництва були і помилки, адже деякі будинки споруджували організації, далекі від будівництва. Це відобразилося на якості житла. Там, де працювали профе-сіонали, проблем не було. Всі прорахунки і недоліки стало видно навесні. Коли люди в тих оселях перезимували. Тоді нас викликали, і ми перевіряли стан будівель. Запам’яталися мені постійна сухість і присмак міді у роті. Отож, я точно знаю, яка “на смак” радіація.
Коли ми бусом під’їжджали до села, я бачив, як хвилювалися бу-дівельники, адже через стільки часу вони повернулися подивитися на свою роботу. При в’їзді – дорожній знак “Нові Опачичі”, ліворуч від дороги – чимале кладовище, яке з’явилося тут за два десятиліття. Село чистеньке, доглянуте, над дорогою ростуть мальви, які пізніше зацвітуть.
У селі я поговорив з першим чоловіком, якого зустрів.
– У 1986 році я отримав тут хату, приїхали сюди з жінкою, дочкою і восьмимісячним внуком, – каже Микола Тимофійович Пашко, витираючи сльози. – Тому я майже волинянин. Адже живу в будинку, який зробили ваші земляки, і вулиця наша називається Волинська. Ми дуже вдячні волинянам, які допомогли нам у страшній біді.
У центрі села хлібом-сіллю зустрічали нас місцеві жителі та учні школи. Начальник відділу головного управління праці Волинської облдержадміністрації Ростислав Кухтей звернувся до них:
– Сьогодні в гості до вас приїхали ті люди, які будували житло: Борис Йосипович Ворона, Петро Якович Пронь, Роман Федорович Іщенко, Микола Іванович Мудрик. Якщо хороші оселі, то вони їх зробили, якщо погані – то також вони, – пожартував Ростислав Адамович. – Хочу вручити подарунок від Волині, картину, на якій зображений наш Луцький замок. Йому вже багато століть. Ми хочемо, щоб і це село, яке ми збудували, простояло не менше.
А Борис Ворона додав:
– Я спеціально пройшовся пішки центральною вулицею, за двадцять літ тут уже виросли дерева. Я зрозумів, що людям живеться добре. Не забувайте, що частинка нашого серця і нашої праці завжди буде з вами. Я бачу, не даремно ми працювали. Будинки стоять, у них живуть люди. Значить, життя триває.
На імпровізованому мітингу виступила сільський голова Нових Опачичів Віра Петрівна Дишлюк:
– Я працюю тут уже 19 років. Тому знаю усі біди, всі переживання, всі радощі наших односельчан. Людям було надзвичайно важко звикати до нового місця. Вони приїхали з По-лісся, з Чорнобильського району. Там свої хати опалювали дровами, не знали, що таке котли. Я ходила до стареньких бабусь і показувала їм, як натопити хату. Взимку у нас дехто порозморожував систему, бо не знали, що потрібно палити регулярно. А та зима була досить холодною, ніби випробовувала нас. Проте ми витримали, перезимували. Весною майже 100 чоловік повернулися назад в зону, не змогли тут прижитися. У нашому селі за двадцять років померло триста людей, а народилося 106. Ті будинки будувалися на місці саду, тому земля просідала. Весною 1987 року було багато тріщин. На сьогоднішній день 60 будинків використовують під дачі. Старші люди вмирають, їхні діти хати продають. Наше село збереглося завдяки тому, що ми сюди переїхали всім колгоспом, разом з головою. Тут поселилися мешканці трьох сіл: Опачичі, Плитовище і Кам’янка. Минуло трохи часу, і люди захотіли, щоб збереглася історична назва – Опачичі. У 1992 році звернулися з відповідним проханням до влади. Верховна Рада прийняла рішення дати нашому селу назву Нові Опачичі. Ми вже поріднилися із сусіднім селом Козичанка.
Колишній голова колгоспу Федір Павлович Самусенко з жалем у голосі сказав:
– Дуже шкода, що не зробили церкву, але часи були комуністичні і храмів тоді ще не будували...
Галина Прохорівна Галацевич, яка тоді працювала секретарем сільської ради, згадувала:
– Коли розпочалася евакуація, нам сказали, що їдемо на три дні. Дітей відправили першого травня останньою ракетою по Дніпру, а нас евакуювали 4 травня. На десять хат давали одну вантажну машину – взяти можна було тільки найнеобхідніші речі на короткий термін. Вивозили худобу. Ті сльози, крик, плач у мене досі перед очима. Уявіть собі: ведеш корову, а вона плаче – навіть тварини відчували біду. Це передати неможливо, то жахливий момент. Обіцяли на три дні – а вийшло на все життя.
Люди в Нових Опачичах розповідали, що їм до цих пір сниться рідне село, яке залишилося в чорнобильській зоні. Туди вони їздять тільки раз в рік на “гробки” (так на Київщині називають проводи).
Я думаю, цей матеріал зацікавить десятки тисяч волинян, які були причетними до цього грандіозного будівництва. Хочу підтвердити – все, що ви зробили, вже 20 літ служить людям, які зі сльозами на очах дякували за дах над головою. Навіть паркани ще стоять. З тих пір в Нових Опачичах більше ніхто жодного будинку не збудував. Тоді волиняни поза планом, з власної ініціативи, адже прокладався централізований водопровід, викопали дві криниці, які до цих пір не замулилися і вода в них добра і чиста, як сльоза.
Київська область
Фото з архіву Бориса ВОРОНИ
| Comments: |
