У першому ж бою наклали головою

У суботу ввечері, 21 червня, в Устилузі були танці. Дівчата з кавалерами вальсували під звуки оркестру, молодь веселилася, навіть не підозрюючи про страшну біду, яка чекала усіх за якихось кілька годин. Опівночі виступив командир прикордонної застави і попросив людей розходитися по домівках. 22 червня 1941 року розпочиналося мертвою тишею... Це вже потім, через багато років, із загиблих у ту ніч прикордонників знімуть годинники, на яких час навіки зупинився о 3.30...

«Думали, настав Страшний суд»

 

«22 червня 1941 року в 00 годин 30 хвилин на ділянці 4-ої прикордонної комендатури кордон перейшов єфрейтор 222-го полку 74-ої піхотної дивізії вермахту Альфред Ліскоф, який повідомив про те, що о четвертій годині вермахт розпочне війну проти Радянського Союзу. 22 червня о 3 годині ранку на окремих ділянках кордону фашисти розпочали обстріл з гармат, а о 4-ій годині пішли в наступ. У перші ж години піддалися ударам ворожої авіації частини 45-ої стрілецької дивізіїї в Піші, Шацьку, Любомлі, 87-ої і 41-ої танкових дивізій у м.Володимирі-Волинському і Когильному, 124-ої стрілецької у Порицьку, Тартакові, Горохові. Фашисти бомбили Луцьк, Ковель, Дубно, Рівне, а також аеродроми 14-ої і 62-ої авіадивізій. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Вони у винятково тяжких умовах відбивали атаки ворога. Це, зокрема, бійці 128-го залізничного полку, що охороняли залізничний міст через річку Буг, прикордонники 3-ої, 6-ої, 7-ої, 10-ої та Устилузької застав, воїни 13-ої застави під командуванням О. В.Лопатіна...» (Інформаційно-мистецьке видання «Краєвид», січень-лютий 2002 року).
...Ось і Устилуг, прикордонне містечко, розташоване в усті річки Луга – притоки Західного Бугу. Ця предковічна земля, возвеличена за князівських часів, пережила багато лихоліть і зберегла в пам’яті шари майже тисячолітнього побутування (перша писемна згадка про місто збережена ще у Галицько-Волинському літописі і сягає понад вісім з половиною століть у давнину). З розповідей місцевих жителів, під Устилугом колись було зупинено орди хана Батия... Свого часу місто навіть мало магдебурзьке право. Тут скрізь, де не копни – історія. Прадавня, давня і сучасна. 65 років тому це місто прийняло на себе перший удар німецьких загарбників.
Перед Великою Вітчизняною війною в Устилузі мешкало близько семи з половиною тисяч жителів, сьогодні ж маємо трохи більше двох тисяч. Нині відтворювати хронологію тих кривавих подій надзвичайно важко. Зі старожилів, які вижили під час ворожого нападу, залишилися одиниці, та й спогади для них надто болючі. Ці 80-85-літні бабусі та дідусі запевняють: “Ми думали, що настав Страшний суд, кінець світу...”
Теклі Павлівні Чиж минулого грудня виповнилося 85 років, та вона як сьогодні пам’ятає перші хвилини війни.
– Ми жили неподалік кордону, – пригадує бабуся. – Прокинулися серед ночі від того, що пролунали два вибухи – було близько четвертої години ранку. Потім настало затишшя. Тато встав і каже, що трапилося щось недобре. А вже через десять-п’ятнадцять хвилин розпочався бій – як Страшний суд. Першою загорілася наша хата. Ми усі шестеро повилітали надвір роздягнутими, в чому були, бо часу шукати одяг не було. Брата Олександра німці відразу забрали в полон, тато з меншою сестрою побіг до сусідів ховатися в мурований льох, де мама тоді зникла, досі не знаю. А я з меншим братом Юліаном кинулася в бік полів. Пам’ятаю, ще встигла взяти із собю дві подушки (казали, що через них куля не проходить) і все притуляла до них братика. Ми бігли через городи, а снаряди рвалися за нами і перед нами. Був вогонь, дим, крик... Кругом падали вбиті, ми переступали через трупи і йшли далі. Багато людей висіли на плотах. А нас Бог вберіг.
Дівчина добігла з братиком до річки, а там їх гукнули люди і завели у вимуруваний в пагорбі льох. Коли вони зайшли всередину, там ніде було й голці впасти – люди тулилися один до одного, молячи Бога про порятунок. Без світла та їжі довелося пробути цілий тиждень, лише зрідка пили воду, як хто з вулиці приносив. Показуватися надвір не наважувалися.
– Аби хто вийшов з якої хати – німці кричали „Юда!” і розстрілювали на місці, – продовжує сумні спогади моя співрозмовниця. – Потім хтось їм доповів, де ми переховуємось. Розшукали хазяйку нашого льоху, але та не зізналася. Тоді німці почали бити прикладами двері. Відкрили – а там повно людей. Нас вигнали зі схованки і, вигукуючи „Юди!”, стали прицілюватися...
На щастя, людям таки поталанило вижити. Серед них виявився чоловік, який трохи знав німецьку, бо був в полоні у Німеччині в 1914 році – під час Першої світової війни. Він розповів німцям, що тут лише православні, українці. І людей відпустили по домівках, наказавши тихо сидіти.

 

Допризовники згоріли у стодолах

 

Того першого воєнного світанку Устилуг нагадував пекло. Всюди вирував вогонь, злизуючи жовтогарячими язиками хати, хліви, конюшні. Живцем горіла худоба, яку люди не встигали випустити, рятуючи своє життя. Дике іржання коней та ревіння корів заглушував людський крик. Місто було в агонії. А навколо “літав” ліс.
– Десь перед четвертою як загриміло! – пригадує ту ніч Ананій Дацюк, уродженець сусіднього з Устилугом села Залужжя. – Люди почали вибігати з хат і кидатися хто куди. Бачу, в лісі дерева підлітають – це їх обрізали осколки снарядів. За мить на нашому подвір’ї вже були німці.
Тієї безжальної червневої ночі страшна доля спіткала кілька десятків допризовників з навколишніх сіл Стенжаричі, Коритниця та Микитичі, які ось-ось повинні були стати солдатами. Хлопчаків зібрали в Устилузі. Вони гуртом ночували у стодолах, коли туди почали вціляти снаряди. Приміщення загорілися. Перелякані юнаки кинулися до виходу, але виявилося, що двері хтось замкнув ззовні.
Коли люди через кілька днів повернулися у свої домівки, побачили на місці стодол гудзики й клапті обгорілого одягу. Кістки загиблих поховали на тому ж місці в братській могилі...
5000 євреїв – в яму
Захопивши містечко, німці відразу зігнали євреїв (а їх перед війною в Устилузі мешкало до п’яти тисяч!). Їм наказали рушати в бік Володимира-Волинського мостом через Лугу до села П’ятидні. Очевидно, ті передчували, що спливають останні хвилини життя, бо, переходячи через той міст, знімали із себе золоті прикраси, персні й кидали у воду. А за кілька метрів їх чекала величезна вирита яма. Місцеві жителі пригадують, що там земля ще довго ворушилася, а стогін долинав навколо кілька днів. На тому місці через багато років було встановлено пам’ятник.
...До вересня 1939 року Устилуг входив до складу Речі Посполитої. Коли розпочалася Друга світова війна, радянська влада дала розпорядження про будівництво сітки взаємозв’язаних дотів поблизу кордону з Польщею. Люди працювали цілодобово. Крім дотів, навколо міста було викопано протитанкові рови. Однак на початок Великої Вітчизняної війни на першій лінії було завершено та озброєно лише 33 вогневі точки. Устилуг увійшов до 90-го прикордонного Володимир-Волинського загону. До Устилузької комендатури входили чотири застави. І жодна не здалася живцем фашистам. Билися віддано до останнього подиху.
Першою на міст, що йшов через Західний Буг, ступила ворожа піхота, тоді було кинуто на міст танки. Прикордонники утримували тут ворога до 8-ї години ранку, але сили були надто нерівні. Тим часом німці пускали по Бугу понтонні мости й знову і знову переправляли свої війська. Фактично усі бійці, які першими давали відсіч ворогу, загинули – з дев’яноста чоловік вижили на той момент... п’ятеро.
Прикордонники ховалися в дотах – їх труїли газами. Четверта прикордонна застава Олександра Чумовицького полягла в боротьбі з ворожим десантом – їх розстріляли перехресним вогнем з автоматів. Заступник начальника застави Андрій Левінцов загинув через зрадника, який обманом змусив вивести прикордонників з доту (мовляв, надійшло підкріплення), – його розстріляли на місці, як і решту його бійців. З цієї застави врятувалися лише двоє – Леонід Корсун та Костюк, ім’я якого, на жаль, не вдалося пригадати очевидцям – вони були в наряді. У перший день розстріляли і начальника міліції Устилуга Олійника з дружиною та дітьми. Із застави Івана Пархоменка, яка займала оборону на лівому фланзі Західного Бугу, з вісімнадцяти чоловік дивом вцілів лише Рубілкін, якого врятувала саперна лопата на грудях. З політруком Кияном на заставі жила дружина з доньками – усі згоріли живцем. А героїчна смерть 23-річного Івана Пархоменка оповита легендами. Одна з історій (найвірогідніша) переповідає, що герой, поранений ворогом у правий бік, знепритомнів. Коли отямився, навколо вже нікого з побратимів не було. Потім почув голоси, прислухався – про щось говорили німці біля машини. В Івана Пархоменка не було патронів, залишалася тільки граната. І він її жбурнув. Багато фашистів загинуло, але вибуховою хвилею вбило і героя.

 

Немовля розстріляли на грудях матері

 

У багатьох офіцерів, що полягли у перший день війни, у містечку залишилися діти. Полька на прізвище Цап, яка працювала нянею в одній поважній сім’ї військовослужбовця, після зникнення батьків дала своє ім’я їх синові і вивезла у Польщу. Він потім надсилав листи в Устилуг: “Все время смотрю в ту сторону, где моя Родина. Сердце плачет от боли, что не могу возвратиться”. Синів Андрія Левінцова (старшому, Толі, на той момент було п’ять років, Валентинові – три) переховувала родина Котюків, доки мама Людмила не знайшла зв’язок з партизанами Медведєва. Антоніну Пилипівну навіть нагородили медаллю “За відвагу”. Її донька Галина Воробей згодом стала співзасновницею Музею прикордонної слави.
– З корінного населення, яке тоді вижило, сьогодні залишилося дуже мало людей, – ледь переводячи подих, розповідає Галина Воробей, яка про останню війну знає чи не найбільше у всьому Устилузі, бо по крупинках довгі роки збирала документи, фотокартки, свідчення очевидців. –  Мама розповідала, що наша сім’я теж заховалася в льосі, але я була дуже маленька і розплакалася. Німець почув, відкрив ляду. Сусід, який сидів разом з нами в льосі, вихопив мене і простягнув наверх зі словами: „На, стріляй!” Той подивився і відійшов... Потім німці вишикували людей, які не встигли заховатися, під плотом і розстрілювали через одного. Медсестра стояла перша. Її вбили, а на грудях лежало дитя. Моя мама простягнула руку, щоб підняти немовля, але німець вдарив її прикладом. Добре, що поцілив у руку, а не розстріляв. Тоді добив дитину на грудях у матері.
Потім окремо зігнали чоловіків у табір біля школи і сказали рідним, щоб ті принесли їм хліба. А де було того хліба взяти, як більшість домівок та господарок пішли з димом?.. Потім німці сказали повертатися на свої роботи і далі працювати на землі...

 

Замість музею пам’яті – митниця

 

Навіки в пам’яті устилужан закарбовані прізвища героїв. Ім’я Олександра Чумовицького носить школа в Устилузі, на честь бійців Пархоменка та Левченка названо вулиці. Село Видранка перейменовано на Пархоменкове. Не втратилася з роками пам’ять і про прикордонника-кулеметника, який після того, як ворожі кулі розтрощили „щит” на кулеметі, накинув на нього свою гімнастерку і продовжував відбиватися на валу, що виходив на міст. На прикордонній заставі “Пархоменкове” у пошані зберігається ліжко Івана Івановича, чимало інших особистих речей загиблих прикордонників.
Але до болю прикрим залишається один факт. До чергової річниці з дня перемоги у 1975 році було відкрито Музей прикордонної слави – єдиний в Україні, створений на громадських засадах. Однак в роки незалежності не знайшлося місця шані героям. Приміщення музею, який свого часу пишався величезною кількістю відвідувачів – до 10000 на рік(!), віддали... митниці. Навіть не перенесли фонди, а просто поділили між прикордонною заставою, місцевою бібліотекою та прикордонним загоном. Ентузіасти, як можуть, намагаються поповнити колекцію цінних воєнних експонатів. Кілька років тому навіть відкрили музей у стінах місцевої школи. Але так бракує державної підтримки. Очевидців же залишилися одиниці...

Наталія КРАВЧУК,
Волинська область

 

Р.S. Висловлюємо вдячність за допомогу у підготовці матеріалу заступнику директора Устилузької школи Тетяні Василенко, черговій зв’язку сигналізації прикордонної застави “Пархоменкове” Юлії Федосовій та учениці десятого класу Галині Малеончук.

 

 

Болісні підрахунки

 

Статистика, наведена науковцями різних країн-учасниць Другої світової війни, неоднозначна. Відомо, що у бойових діях брала участь 61 держава з населенням понад 1,7 млрд людей. В армію було призвано 110 мільйонів осіб. За підрахунками, у Другій світовій війні загинуло 50 мільйонів людей. Однозначно, головний тягар ніс Радянський Союз.
Понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944-го – Велика Вітчизняна війна палахкотіла на українській землі. За найскромнішими офіційними підрахунками, наша держава втратила у ній понад 6 мільйонів громадян, які гинули як на фронтах, у партизанській війні, так і внаслідок окупації. Статистика шокує: серед мирного населення 4013439 людей було знищено, 2314895 – вивезено до Німеччини (на Волині – 165339 знищено, понад 30000 вивезено), військових загинуло понад 2500 тисяч осіб (ці відомості не можна вважати повними, оскільки завдяки копіткій праці в архівах в останні роки було встановлено, що безповоротні військові втрати України сягнули 4,1мільйона чоловік). З фронту не повернулися близько 100 тисяч членів ОУН–УПА та ще 16 тисяч українців, які воювали на боці Німеччини у складі збройних формувань...

 

  •  
Comments:

Один коментар до У першому ж бою наклали головою

  1. Гарна та правдива стаття. Знаю про це із розповідей бабусі.Однак в мене сьогодны серце щемить, яка сьогодні ціна крові цих людей…. Пані Наталія, приїдьте та підійдіть до митниці в Устилузі де стоїть моморіальна плита загиблим погранічнікам. Саме те місце (гориста місцевість)де їх розстрілювали німці і вони падали до долу. Сьогодні біля цього місця збудований туалет та гуртівня “Максим”.
    От така ціна і шана сьогоднішнього покоління цим героям, які ціною свого життя виборили перемогу.сором посадовим особам, які давали дозвіл на таке безчинство.
    А від себе хочу сказати: Вічна Вам пам”ять та слава герої, які загинули у ті страшні роки. Спочивайте з миром.Нехай Ваші душі знайдуть спокій навіки.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>