Приміряти фату до шлюбу – не до добра

Кажуть, що дівчині не можна одягати фату до шлюбу, бо це погана прикмета. А вона над цією осторогою сільської ванги посміялася і в подружчиній фаті сфотографувалася. Та ще й зі своїм кавалером.

Надія довго вдивлялася у дошлюбне фото. Які ж вони обоє гарні. Як у пісні співається: “А ми такі паровані, мов горнятка мальовані”. Остап – широкоплечий, дужий, із пишним русявим чубом. А вона – тендітна, з тонкими дугами чорних брів на смаглявому обличчі, немов кінозірка. Ніжно пригортає її коханий до свого плеча. Як давно це було. Де ж він зараз? Так безглуздо розсталися. І треба ж йому було приїхати з гастролей завчасу, а їй, безпечній, влаштувати вдома гулянку. Ніколи не бачила свого Остапа таким розлюченим. Виставив за двері всю компанію, а її залицяльнику ще й копня дав. І вперше у житті заліпив дружині ляпаса. Оторопіло дивилася, як гримнув дверима, що аж шибки затряслися. “Усі ви, жінки, однакові с… Ти мене більше не побачиш!” – кинув на ходу.
Чекала марно не один день. Усе їй здавалося, що ось-ось рипнуть двері, і на порозі стане зі своєю сонячною усмішкою її Остап. Та він не йшов, хоч і кликала його не раз, з гірким каяттям засинаючи. Тремтячою рукою наповнила чарку. “Будьмо! За твоє здоров’я, любий!” – на мить уявила, що перед нею навпроти сидить він, а не фото.
Що не кажіть, а такого, як Остап, чоловіка у неї більше не буде. Бо ніхто у житті так палко її не кохав і не балував подарунками. Ні разу не повернувся з концертних гастролей з порожніми руками. Хай навіть дрібничку привезе, але тішилася, як дитя.
Двох попередніх чоловіків їй і згадувати не хотілося. Краще жила б собі при батьках і горя не знала. Бо ненька шкодувала її й до роботи не підганяла. “Хай погуляє донечка, поки молода, не так, як я, у тому заміжжі намаялася”, – не раз казала. Правда, знайомі їй дорікали: “І що ти, Домко, усе сама, а дівуля до обіду спить. Знову ніченьку прогуляла. Ой, дивися, принесе тобі у подолі байстрючка”. Коли донька заїкнулася батькам, що заміж піде, вони особливо не перечили, бо їй уже минуло 22 роки – пора. І хлопець наче працьовитий підвернувся, селянський син. Але за тією зовнішністю не роздивилися, що Степан дуже любив випити і виявився неабияким деспотом. Вона, звісно, не стала миритися з його частими придирками і погрозами, наче б для того заміж виходила, щоб бути йому нянькою та хатньою робітницею. Коли нажалілася батькам, вони вступилися за свою донечку і вказали зятеві на двері.
Зате солідний, дарма що лисуватий вчений видався їм достойною партією для єдиної донечки (два сини давно вже обзавелися сім’ями і жили далеко від дому). Гадали, що буде Надійка за ним, як за надійною стіною. Подобалася їм його старанність, з якою скнів над наукою. Хоча насправді їхній зять  писав дипломні та курсові за “бабки”, збираючи гроші на “Ауді”. Надійці набридли, як гірка редька, його щоденні докори, що не вміє економно витрачати гроші. І, коли Олександр усе частіше став наполягати, що пора їм узаконити шлюб та обзавестися дітьми (його мати на цьому наполягала), вона відрубала, як з плеча: “Лікарі сказали, що у мене ніколи не буде дітей!” І солідний жених забрав свої речі та пішов геть.
Зовсім інша справа – Остап. Їй у селі щиро заздрили, побачивши, як з перших днів майбутній зять і дрова з тестем рубає, і сіно косить. Молодиці та дівчата задивлялися на його широкі плечі і дужі руки, що грали м’язами. “От везе тій Надьці”, – між собою балакали. І не один “запорожцем” прийшов на їхнє пишне весілля подивитися. А щасливі батьки навіть на однокімнатну квартиру у центрі міста молодятам нашкребли.

Але ж чому так дивно наснився їй Остап? У чорному сценічному фраці, та ще й з чорним метеликом. І повно народу зійшлося на його концерт. Раптом пішов зливний дощ, і всі розкрили чомусь тільки чорні парасолі. І бачила вона ще море квітів навколо – живих і штучних. От тільки Остапа загубила у натовпі. Гукала, та не могла догукатися.
Гнала від себе недобрі передчуття. Якось вдалося воскресити у пам’яті найщасливішу сторінку їхнього життя – місяць, який назвали “медовим”, проведений з коханим на морі. Вони відпочивали, як еліта. Небо, море і вони удвох на своєму острові кохання… Солодкий спогад зігріває душу. Ні-ні, він не зміг її розлюбити…
Правда, якби не підвернувся їм тоді крутий новоукраїнець з “бабками”, що пригледів їхню квартирку у центрі під офіс, не було б у них медового місяця. Вони, напевне, пристали б на другу його пропозицію: взамін їхньої квартири купити таку ж саму, тільки на окраїні, та ще й отримати чималу доплату. Але, як на те, саме приїхала Надійчина подруга з Італії, щоб забрати дітей, бо багатий синьйор запропонував їй руку, серце і особняк. “Живіть, скільки хочете, в моїй”, – сказала їм.
Після морської ідилії довелося, щоправда, повертатися додому дизелями, бо забули завчасу замовити зворотні квитки. Зате було у них часу і про машину помріяти, і свої сімейні перспективи обговорити.
Та солодкі мрії скінчилися, як і довга дорога, бо вдома виявилось, що їхній сімейний друг, котрий позичив у них чималу суму грошей під проценти на якусь там вигідну справу, як у воду канув. Казали, що прогорів і затаївся від кредиторів. З книжки процентів передчасно зняти не могли, тож довелося їхати до Надійчиних батьків по продукти, доки Остап отримає зарплатню. Вона ж, покинувши кляті базари, без спе-ціальності і диплома роботу знайти не могла.
Щоб забути неприємності, якось увечері відкрили пляшку. І так повелося, що кожного дня хтось приходив у гості… Остап, помітивши, що дружина дуже полюбляє веселі компанії, попереджав: “Щоб без мене не затівала жодних п’янок!”
Від раптового і настирливого дзвінка Надія здригнулася.
– Ти тільки візьми себе в руки, – прохала подруга на другому кінці проводу. – Вчора я була в онкодиспансері на обстеженні і побачила там твого Остапа. Він дуже хворий. Провідай. Він же твій законний чоловік.
…Ледве діждалася ранку. Серце шалено калатало, коли ступила на поріг його палати. Спертий нудний запах вперемішку з потом, сечею та медикаментами так вдарив у ніс, що аж занудило. Зусиллям волі переборола відразу і з вимушеною усмішкою підійшла до ліжка, біля якого звисала пляшечка з жовтою рідиною. Невже оцей вихудлий чоловік – її Остап? Але очі хворого враз загорілися, як колись. Він кохає її! У пориві жалю та ніжності нахилилася та поцілувала чоловіка  в неголену щоку. Бідолашний так розхвилювався, що аж затремтів. Надія гладила Остапа по щоках і сокорила: “Ну, ти й заріс. Ми тебе поголимо, помиємо і помолодієш.” Взяла його холодні і тонкі пальці у свої, щоб передати тепло, і раптом гіркий клубок підкотився до горла. Зірвалася миттю з місця зі словами: “Що ж то я не відчинила вікна, щоб пустити вам сонечка”. Надовго затрималася біля того вікна, аби взяти нерви в кулак.
Остап згасав, наче свічка. Через місяць його не стало. Відійшов тихо в інший світ, де немає ні клопотів, ні журби, залишивши їй чорну печаль.

Замість онука – байстрюк

Додому Надійці не хотілося. Світ був немилий. Після похорону вона надовго запила. Якби не подружки, то пропала б.
А тим часом село переживало нечуваний скандал. Подейкували, що старий Карпо, Надійчин батько, встругав хлопчика. Бачили не раз п’яничку Гальку (Надіїна ровесниця) в його компанії після роботи на фермі. Галька геть пустилася берега і втратила сором. Стара Домка не знаходила собі місця від тих пліток. Та ще й від доньки жодної звістки.
…Одного дня на порозі стала Галька з немовлям у брудному ганчір’ї. Господиня хотіла зачинити двері і прогнати її геть, але не встигла, бо ноги підкосилися. “Ото нечиста сила. Вона ще сміє зі своїм байстрям очі мозолити. Ріже без ножа”, – не знає, чи й промовила ці слова, бо, пополотнівши, опустилася на долівку.
Коли отямилася, облита водою, почула надривний дитячий плач. Він розривав серце.
– Беріть, тітко, малюка. Ви ж просили Бога для доньки синочка, а собі – онука. Він ваш, – дихаючи перегаром, простягла їй немовля горе-мати.
І вона, мов зачарована, витягла вперед кволі руки. Хіба ж оте янголятко винне, що з’явилося на світ. Її серце краялося від дитячого плачу, а ще вжахнула думка, що п’яниця може ненароком випустити крихітне тільце. І від цієї думки дужче притиснула малюка до грудей.
З кожним днем вона все більше любила це немовлятко. Годувала і співала йому колискову. Але все дужче ненавиділа свого осоружного чоловіка. “Коли ти здохнеш, старий к…”, – шепотіла про себе не раз, бо вголос боялася вимовити ці слова. Не так його важкого кулака, як гріха.