«Прийшов» додому через три дні після похорону

З усіх весільних фотографій Люби і Миколи немає жодної, де б наречені усміхалися. Історія стара, як світ: любила іншого, а проти батькової волі піти не насмілилася. Переплакала і дала згоду Миколі, який вже давно упадав за нею. На весіллі встигли посваритися, то так і сиділи, як сичі.
Але згодом все ж притерлися один до одного, хоча Люба ще довгенько плакала в подушку. Проте батьки, радіючи союзу, швидко скинулися і купили молодому подружжю будинок у містечку неподалік Вінниці, подарували мотоцикл. Микола виявився хазяйновитим чоловіком, мав золоті руки. Переїхавши у свою хату, й секунди не мав спокою: там підкручував, там дороблював, там впорядковував.
Пройшли роки, в сім’ї вже зростало двоє дітей – син Сергій і дочка Валя. Особливо Микола тішився дочкою. Як тільки візьме на руки, так і гукає: “Ох, Любашо, яка ж ти молодець! Це ж треба – таку дочку мені народила! Просто копія моя”. Люба лише усміхалася і подумки сама собі дорікала: яка ж була молода дурна! Ще й заміж не хотіла за нього виходити.
Проте останнім часом вона все частіше хвилювалася. Тиждень тому наснився їй дивний сон. Ніби приїхала вона до чоловікової сестри на весілля і дуже вмовляла усіх відкласти подію, бо… Микола розбився. Прокинувшись тоді, не стрималася і розповіла сон чоловікові. Той лише відмахнувся: “Ет, Любашо, не бери тяжкого в руки, а дурного в голову. Нікуди я від тебе не дінуся! А мо, і тебе переживу”. І знаючи характер дружини, бігом схопився з ліжка з криком: “Діти, гвалт, рятуйте! Мати мене бити буде”. Ще довго тоді хата ходором ходила від дружного бігу один за одним і сміху дітей.
Тривав тиждень клопотів: всією родиною готувалися до весілля. У переддень свята Миколу попросили терміново привезти якісь речі. Він поїхав увечері, а вже зранку Любу під руки вели на впізнання чоловіка. Розбився. Навіть зараз вона до кінця не може згадати той похорон. Чиїсь співчуття, плач десятирічного Сергійка і відчуття того, що усе це не насправді.

Тітка Люба на хвилинку замовкла, ніби збираючись з думками і просто ошелешила мене словами: “Коля прийшов додому через три дні увечері”.
– Як “прийшов”? І ви не злякалися? А діти? – сиплю питаннями і аж підскакую від нетерпіння.
– Діти вже спали: Сергійко на окремому ліжку, а п’ятирічну Валюшу я поклала біля себе. Я й сама вже задрімала, коли відчула, що обличчя ніби морозним вітром обдає. Прокинулася, а на порозі мій Коля стоїть і уважно дивиться на мене. Серце застукало десь у п’ятках, і я в моменті натягла ковдру на голову. Цілу ніч тоді не спала, але й з-під ковдри не вилізла. А зранку вирішила, що це мені привиділося.
День тітка провела, як білка в колесі. Ледве ввечері до ліжка доповзла – і відразу заснула. Вночі прокинулася від того, що хтось на ліжко сідає. Відкрила очі – Микола – як завжди перед сном, почісує своє товстеньке пузо і позіхає:
– Любашо, ану посунься, я ж тобі не стебелина, – вимовив, і крекчучи почав вкладатися.
Цікаво, але тітка тоді страху не відчула. Посунулася і запитала:
– А чого це ти прийшов?
– Тихше говори, – відразу зашикав Микола, – дітей розбудиш. Я ж тобі казав, що нікуди від тебе не дінуся. Спи, а то, бачу, втомилася сьогодні. Дай-но я тебе обійму… Отак… Ну, добраніч.
І Любаша, а Микола називав її тільки так, спокійно заснула в             обіймах свого чоловіка. Цікаво, що вдень він теж з’являвся, але дуже рідко. Увечері вони обговорювали плани на майбутнє. Дуже вже Микола переймався майбутнім дочки, наставляючи дружину берегти її, як зіницю ока. Порадив брати квартирантів, мовляв, дві кімнати вільні, та й гроші не завадять. Люба настільки звикла до цього, що й інколи, сварячи дітей, могла обмовитися: “Ото як батькові розповім, він вам всипле”. І дивлячись на їхнє здивування, поправлялася: “Якби він був, ото получили б по дупі”.
А якось вона взагалі потрапила у незручне становище. Поїхала сама копати картоплю на город, та й так втомилася, що в обід мусила перепочити. Тільки прилягла в хатинці, як двері “рип” – і зайшов Микола.
– Чого це ти розляглася? Картоплю треба копати.
– Ой, Колю, так втомилася, годинку відпочину і піду, – вже й злитися почала, що надокучає.
Микола підійшов до ліжка, схопив Любу за руку і потягнув її на вулицю:
– Ти не розумієш, я краще знаю, що кажу. Якщо ти сьогодні її не викопаєш, залишишся з дітьми без картоплі. Ідемо разом, я тобі допоможу, – продовжував переконувати.
Як на те, на городі, що поруч, порпалася сусідка. Сцена, яку описала мені тітка, гідна голлівудського фільму про привидів. Бо жіночка, побачивши Любу, яка говорила сама до себе, та ще й ішла з витягнутою наперед рукою, перехрестилася і гукнула щосили: “Любо! Що з тобою? У тебе очі скляні, отямся!”
– Та не хвилюйтеся, це Коля до мене прийшов, хіба не бачите? – спокійно відповіла.
Сусідка схопилася за серце і тихо заперечила:
– Миколу ти рік як поховала…
– Але ж він тут, біля мене, – Люба хотіла показати на Колю рукою, але його вже не було.
– Сусідка подумала тоді, що я здуріла, – усміхаючись, згадує тітка. – До речі, він таки був правий. Наступного дня пішли зливні дощі, потім раптово вдарили сильні морози, і в багатьох картопля так і залишилася в землі.

Треба сказати, що через рік вже й сама тітка почала подумувати про спокій. Якось зібралася і поїхала до його матері жалітися. Свекруха чомусь не здивувалася, навіть пояснила усе тим, що невістка “приплакала” її сина. Дала мішечок свяченого маку і наказала обсипати ним кругом хати. Тітка Люба тоді дуже серйозно поставилася до завдання: маком сіяла по хаті і дворі, закидаючи його в усі кутки і щілини. Дві ночі спала спокійно, на третю її розбудив чоловік.
– Любашо, ну ж ти й дурна, думала, маком посиплеш – і я вже не зможу до тебе прийти? – весело засміявся. – Ще не час. Але якщо ти вже так хочеш, я буду приходити до тебе через два дні. Бо маю вже інші справи.
Спробувала було якось перехитрити чоловіка, сказавши, що збирається виходити заміж. Микола лише хмикнув:
– А то за кого вже?
– За друга твого, Мішку, – Люба ляпнула перше, що на розум прийшло.
– Ну-ну, він, до речі, був би непоганим чоловіком для тебе. Шкода тільки, що не візьме він тебе, можеш мені повірити.
Люба після цієї розмови замислилася: так він же все знає про неї, про майбутнє. Шкода тільки, що нечасто “пророкував”. А як тільки вона напосідала, розкажи, мовляв, що чекає нас з дітьми, йшов і тижнями не з’являвся.
Хоча якось все-таки проговорився. В той вечір мова у них зайшла про квартиранта, який вже рік мешкав у Люби. (Його саме не було, інакше Микола б не прийшов). Слово за слово, і Люба сказала, що цей Валентин має на днях комусь перегнати машину.
– І приїде відразу до мене, – сказав тоді Микола, але пояснювати нічого не став.
Люба тоді ледве того квартиранта дочекалася. Без усіляких “дипломатій” виклала усе, як є: не їдь, помреш, чоловік попередив. Той зблід і, звичайно ж, відмовився від поїздки. Микола не приходив тиждень, нарешті, на диво, приснився. Стояв посеред кімнати серйозний і, як вчитель учня, вичитував Любу: “Я так і знав, що ти попередиш його. Дарма, я ж не уточнював дати смерті. Мені теж шкода хлопця, але така його доля…”
Чи треба казати, що Валентин загинув в автокатастрофі через кілька місяців?
Закінчилася ця, як на мене, незбагненна історія дуже просто. Микола прийшов до Люби, розбудив і попередив, що вони “бачаться” востаннє. Ще раз наказав берегти дочку. Встав і пішов.
Через деякий час приснився: був знервований і злий. На подвір’ї хати бився з якимось чоловіком, лице якого було Любі незнайомим. Микола тряс розбитими в кров руками і щосили намагався видворити того чоловіка з подвір’я. Коли нарешті прогнав, повернувся до тітки і, дивлячись їй у вічі, гірко промовив: “Ех, Любашо-Любашо. Я ж тебе попереджав…”

Незнайомець, якого так проганяв Микола, став другим чоловіком моєї тітки. П’яниця і дебошир – кажуть про таких. Повибивав бідній усі зуби, а коли вибирався – прихопив із собою усе цінне, що мала. Микола з тих пір жодного разу їй не приснився.