Доля і недоля сільської вчительки

Сімнадцять років тому нуйнівська вчителька Анастасія Максимівна Назарук малювала життя веселковими барвами. І ескізи виходили, хоч і в традиційних уявленнях, яскравими, неповторними.
Але та жахлива дорожня пригода зафарбувала все довкола однією чорною фарбою. Ще вчора відчувала себе коханою дружиною, щасливою матір’ю і просто успішною людиною. А сьогодні все раптово обірвалось. Нема вже такого сильного, впевненого у собі Феді – є тільки біль і горе.
– Зсуну докупи два ліжка, покладу п’ять своїх донечок, сама ляжу в ногах – і до ранку навіть не стулю очей, – розповідає вона про трагедію, що несподівано обрала саме їхню хату. – Горе ж, як відомо, одне не ходить – біда біду поганяє. Тяжка хвороба ще раніше прикувала до ліжка маму. Думала, як зарадити недузі, підняти з постелі найріднішу людину. А тепер доводиться самій шукати опори, аби не впасти, не збожеволіти.
Настя, моя колишня учениця, – цільна романтична натура з твердим характером. Виросла в багатодітній родині, де найбільше цінувались людська порядність і честь, працьовитість і наполегливість, звичка не пасувати перед незгодами життя. Вона вихоплює з пам’яті то один, то інший спомин, опаливши серце першим, шукає порятунку в іншому.
– Що не кажіть, а я на собі, на власній долі переконалась: Бог є, Він усе бачить і все чує й ніколи не зраджує найвищої істини. Я повинна була жити. Місяць зовсім не спала. Але десь бралися сили, і я ходила, працювала. На руках – прикута до ліжка матуся і малі діти. Найстаршенькій, Валі, дванадцять, а найменшенькій, Світланочці, татовій улюблениці, – всього п’ять. “Насте, рятуйся сама і рятуй дітей, – просила мати. – Я вже за всіх вас відстраждала, з восьми років микаючись сиротою поміж чужих людей, пережила страшну війну”.
– Може, саме це й допомогло, – роздумує жінка. – Не мені одній така гірка доля судилася. А хіба мамі було легше? За війну тричі перевозили хату з хутора в село і назад. Як вона все те витримала – маленька, худенька, з вервечкою дітей на руках, а було нас у неї восьмеро, – одному Богу відомо.

Так тривало не один, а цілих дванадцять років і один місяць. “А треба жити, якось треба жити… То зветься досвід, витримка і гарт, і наперед не треба ворожити, і за минулим плакати не варт”, – раптом підсумувала свою розповідь рядками з відомого вірша Ліни Костенко Настя.
Настя розповідала, а подумки ніби звітувала перед загиблим чоловіком, пам’яттю рідних. І звіт той був гідним її життя.
Жили важко, але дружно і навіть впевнено. Садили городину і картоплю, сіяли жито, тримали худобу і птицю, було, торгували ягодами і грибами, коли в школі місяцями не виплачували зарплатні, але не жебракували і від людей не відставали. Доні розуміли матусю, і кожна посильно робила все, щоб хоч чимось допомогти й порадувати неньку та хвору бабусю. Навчились шити й вишивати, плести дротами й гачком. Кожна закінчила школу з медаллю. Серед п’яти – тільки одна срібна, решта – золоті. Сімейні здобутки поповнили й чотири дипломи про вищу освіту.
Бережуть кожну копійку й один одного. Щось беруть з господарства: “торби”, як каже господиня, постійно мандрують з Нуйна до Києва і назад. Але дівчата навчились і самостійно заробляти – кілька виконаних курсових чи дипломних робіт на додачу до стипендії дають можливість розв’язувати фінансові проблеми.

Три доньки вийшли заміж, обзавелися власними сім’ями.
– Я кожній дочці справила весілля, – наголошує Настя, мовби упевнюючись у власній самодостатності, – причому з нуйнівськими традиціями.
І це для неї принципово: її діти не мають почуватися ущемленими через те, що ростуть без батька.
Ні, вони зростали й живуть з батьком, пам’ять про якого, як і їхня матуся, свято бережуть у своїх серцях. Валя, Наталя і особливо Світлана гарно малюють. То в них – від батька. А всі разом працьовиті й наполегливі, високоосвічені. Як мати і батько. Мені глибоко симпатичні ці люди. Бо не чекають, що хтось їм подарує казку життя. Вони самі її вигадують і самі ж перетворюють у дійсність.
На педагогічній ниві Анастасія Максимівна проклала не одну борозну: працювала старшою піонервожатою, навчала дітей фізики і математики, була організатором, заступником директора та директором школи. Нині перебуває на пенсії та викладає математику – усього шість навчальних годин, якими вельми дорожить. Коли рідні пташата розлетілись з родинного гніздечка, вона свою любов та знання віддає малим школярикам. Школа для неї не просто місце праці, це дім, де відпочиває душа, де дитячий гомін і допитливі оченята переконують, що найвища посада на землі – бути вчителем.