Винна башта, газета чи господар

Ще в червні минулого року в нашій газеті була опублікована інформація “До поганої води люди вже звикли, а худібка може не витримати”, де читач газети скаржився, що в Новій Рафалівці Рівненської області на вулиці Гагаріна водонапірна башта знаходиться в неналежному стані. Територія навколо неї не огороджена, тут садили городи, вивозили гній і виливали нечистоти з туалетів. Працівники редакції побували в селищі поблизу згадуваної башти. Вона й справді була в жахливому стані: поіржавіла, обдерта, провалений дах навис біля башти. Завітали й до авторки листа, яка, як з’ясувалося, листа не писала. Хтось сховався за її ім’ям. Про все це і написали в газеті.

Однак аж у грудні керівник ТзОВ “Юлія” Анатолій Прокопчук, чиє підприємство займається водопостачанням селища Нова Рафалівка, подав на газету, редактора та автора матеріалу  позов до суду про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (від газети 50 тисяч гривень) та майнової (5 тисяч гривень) і зажадав по п’ять тисяч від редактора та автора. Дійсно, за таку суму, мабуть, можна і башту обгородити та пофарбувати.
Однак звернемося до позовної заяви. Пан Прокопчук стверджує, що газета “звинуватила солідну організацію…, а усі наведені відомості не відповідають дійсності”. А далі нам “пришили” мало не всі біди і проблеми Нової Рафалівки. Зокрема, що люди “залякані статтею і перестали платити за воду”. Даруйте,  пане, але несплата за газ, воду, комунпослуги – це загальноукраїнська проблема. Крім того, пан Прокопчук стверджує, що довгий час він знаходиться у стані “морального пригнічення та дискомфорту і в результаті протиправних дій відповідачів погіршився стан його здоров’я, головні та серцеві болі не проходять”. Згідно із Законом про пресу, працівники газети можуть бути в будь-яких точках і на будь-яких об’єктах, тож ніяких “протиправних” дій не чинили. Крім того, позивач стверджує, що через публікацію в газеті страждає його сім’я. “Я втратив вплив і повагу не тільки серед колег по роботі, а й серед членів своєї родини, розмір моєї моральної шкоди безмежний…” Якщо ви втратили вплив у сім’ї тільки через газетну публікацію, то чи дійсно міцна вона і чи дійсно авторитетний ви керівник? Адже атмосфера в сім’ї  залежить від довіри і любові, а повага до керівника насамперед від його ділових і людських якостей.
Щодо газетної публікації, то варто зауважити, що журналіст, згідно із Законом про друковані ЗМІ, має право листи, які надходять до редакції, використовувати у повідомленнях чи матеріалах. Оскільки лист надійшов від особи, котра використала чуже ім’я, то про це і повідомлялося в матеріалі, й нічого, що підривало б авторитет позивача, немає. І вибирати жанр публікації, як писати – це право автора. Що б творилося з газетами, якби всі радилися з інтерв’ю-йованими, як і що писати? Чи до такої свободи слова ми йдемо? Що стосується образи, то автор матеріалу жодного поганого слова про особистість позивача не сказав. А констатував факти: башта дійсно в жахливому стані. Це підтвердив і сам пан Прокопчук: “Так, на даний час свердловина має непривабливий вигляд…” А як же тоді Закон, про нього керівник забув? Адже, згідно із санітарними нормами, навколо джерел водопостачання встановлюється три зони санітарної охорони: перша (пояс суворого режиму) в радіусі 30 метрів, другий – 100 метрів, третій  встановлюється органами санепідемслужби. А згідно зі ст. 110 Водного Кодексу України, при порушенні водного законодавства винні несуть відповідальність, зокрема за порушення правил охорони водних ресурсів, забруднення і засмічення вод, порушення водоохоронного режиму, на посадових осіб накладається штраф в розмірі до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.  Правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів явно порушується і не дотримується. На цьому і наголошувалося в листі. Саме це працівники газети і побачили. Але дивує інше: чому на порушення правил  санітарної охорони пану Прокопчуку не вказують санітарна та екологічна служби. Бо ми на власні очі побачили, що поблизу свердловин вільно пасуться кози і гуси, сюди може зайти будь-хто. Тут були розорені землі, отож, вносилися добрива. А так і до біди недалеко. Чи бити на сполох потрібно тільки тоді, як станеться лихо?
Працівники редакції разом з адвокатом неодноразово їздили у Володимирецький районний суд, куди подав позов пан Прокопчук. Перший раз він не з’явився, бо захворів, однак не прийшов на засідання суду і його представник. Іншого разу позивач знову не прийшов, написавши заяву, в якій сказав, що не знайшов… адвоката. Через те, що позивач двічі не з’явився до суду без поважних причин, суд ухвалив: залишити без розгляду позовну заяву Прокопчука Анатолія Адамовича про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування майнової і моральної шкоди. На ухвалу могла бути подана заява про апеляційне оскарження протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали. Апеляційну скаргу можна було подати протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Однак яким же було здивування редколегії, коли у травні редакція “Вісника і Ко” знову отримала… повістку про виклик до суду. Пан Прокопчук знову подав позовну заяву до володимирецького ра-йонного суду. Тепер він стверджує, що “став нервовим, з діловими партнерами погіршилися відносини, і втратив вплив та повагу серед односельчан, колег по роботі…” І знову в усьому цьому винна газета? І знову він хоче від газети 50 тисяч гривень. За що? За те, що сам порушує норми охорони території водних об’єктів? Що людей не інформують, яку вони воду п’ють, що башта як залишалася неогородженою, так і залишається? Думаю, що відповіді на ці запитання редакції дадуть Рівненське обласне управління екології та обласна санепідемстанція.

Марія ДУБУК
Прокоментувати опублікований матеріал у тижневику і позов пана Прокопчука стосовно газети ми попросили відомого адвоката, юриста з 35-річним стажем Анатолія Леонтійовича Олексюка:

То будемо чекати, щоб хтось отруївся?
Позов і справді дивний. Насамперед не зрозуміло, чому вердикт з приводу критичного виступу газети, редакція якої знаходиться в місті Луцьку, взявся виносити Володимирецький районний суд Рівненської області. Ще дивнішим є те, що апеляційний суд Рівненської області, до якого була  оскаржена ухвала про відкриття  провадження у справі за попередньою позовною заявою Анатолія Прокопчука, визнав її законною. І це при тому, що за загальним правилом, закріпленим у ст. 109 Цивільного процесуального кодексу України, позови до юридичних осіб пред’являються за їхнім місцезнаходженням. Так, є винятки, відповідно до одного з яких позови про відшкодування шкоди, завданої майну фізичної або юридичної осіб, можуть пре-д’являтися також за місцем завдання шкоди.
Саме цією нормою процесуального права і обгрунтували рівненські судді  підставність притягнення у якості відповідача друкованого засобу масової інформації, розташованого в іншій області. Даруйте, шановні панове судді, але яке конкретно майно Анатолія Прокопчука було знищене, пошкоджене, знецінене внаслідок публікації в газеті критичної кореспонденції? Твердження позивача, що люди стали гірше платити за спожиту воду після виходу матеріалу, ототожнити з пошкодженням його особистих (підкреслюю, особистих) статків не може  навіть людина з найбагатшою фантазією. І уже зовсім ніякого стосунку до цього не мають “тяжкі страждання позивача та переживання всієї сім’ї за стан його здоров’я”, спричинені газетною публікацією, на чому грунтується вимога про стягнення з редакції 50000 гривень. За логікою позивача, це допоможе вгамувати його моральні муки, а заодно і сім’ю заспокоїть.
Хай пробачить Анатолій Прокопчук цей сарказм, але людині в зрілому віці  все-таки не личить приписувати собі тяжкі душевні страждання там, де лукавство розгледить і дитина, а разом з тим і  час знати, що право на судовий захист своїх інтересів нерозривно пов’язане з обов’язком добросовісно ним користуватися. В іншому випадку надумане звернення до суду може обернутися не додатковими доходами та зиском, а неабиякими збитками. Згідно з чинним законодавством, всі судові витрати, у тому числі й ті, які понесла протилежна сторона, покладаються на позивача, який звернувся до суду з безпідставним позовом. Але то, як кажуть, справа майбутнього.
Що ж до ухвали  про відкриття Володимирецьким районним судом провадження за позовною заявою Анатолія Прокопчука, то її, м’яко кажучи, сумнівність обумовлюється  не лише своєрідним тлумаченням закріплених у законі правил підсудності, а й ще однією, доволі суттєвою обставиною. У грошовому вимірі завданої, за словами позивача, внаслідок публікації в газеті йому майнової та моральної шкоди останній не скупився, оцінивши її в 55000 гривень. Міг би й більше, на гаманець позивача це не впливає. До позовної заяви додана ксерокопія посвідчення потерпілого четвертої категорії внаслідок Чорнобильської катастрофи. А такі особи, згідно з п. 18 Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито”, державного мита при зверненні до суду з позовами, незалежно від суми позовних вимог, не сплачують. Але за наявності однієї умови, а саме: якщо вони станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали на території посиленого радіоекологічного забруднення не менше чотирьох років. Тобто до ксерокопії посвідчення позивач для того, щоб його позовна заява була прийнята до розгляду, повинен був додати документ про оці чотири роки. Такого документа немає, а значить, суд в прийнятті позовної заяви пана Прокопчука повинен був відмовити. Оскільки цього ні першого, ні другого разу не сталося, а з судом, як відомо, не сперечаються, то редакції газети залишилося лише одне: в судовому засіданні довести свою правоту і, навпаки, безпідставність тверджень та вимог позивача.
На цьому можна було б і поставити крапку, оскільки тільки суд, і ніхто інший, у цій ситуації має право оцінити надані сторонами доводи і в кінцевому підсумку винести обгрунтоване законом рішення. Якби не  одна  обставина, яка не терпить зволікання і не дає права газеті після підняття нею злободенної для людей теми чекати вирішення судового спору по суті. Тому залишимо суду з’ясовувати, чи стосується честі і гідності позивача критична оцінка антиса-нітарного стану орендованої  його товариством водонапірної башти, дана у газетній публікації, в якій щодо Анатолія Прокопчука сказано лише те, що він живе на іншій вулиці і вимагає у споживачів вчасно платити за спожиту воду, і звернемося до його позовної заяви. Точніше, до одного речення у ній, яке за звичайних обставин могло б викликати лише усмішку, але в контексті фактичної ситуації вимагає негайно бити на сполох.
“За час безперебійної експлуатації башти ще не було скарг, що хтось отруївся”, – пише пан Прокопчук на підтвердження факту завданої йому газетою ганьби. Так, не було, і газета протилежного не стверджувала. Але грім може вдарити кожної хвилини. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року №2024 “Про правовий режим зон санітарної охорони водних об’єктів”, навколо цих об’єктів, у тому числі і свердловин та водонапірних башт, як сказано в коментованій статті, повинно бути три зони санітарної охорони. А фактично немає жодної.
Не треба бути фахівцем у галузі екології чи санітарно-епідеміологічного контролю, щоб зрозуміти: подальша експлуатація башти на вул. Гагаріна в селищі Рафалівка у тому стані, в якому вона перебуває, небезпечна для здоров’я людей. Про яке дотримання екологічних чи санітарних норм у цьому випадку може йти мова, коли практично біля самої водонапірної башти розташовані городи? На які, як відомо, вносять не тільки органіку, але які обробляють і отрутохімікатами. Про вищевказані обов’язкові санітарні зони годі й говорити.
Отже, слово стосовно публікації “До поганої води люди вже звикли, а худібка може не витримати” не лише за Володимирецьким районним судом. Думається, тут є що сказати не тільки Державному управлінню екології та природних ресурсів у Рівненській області та санітарно-епідеміологічній службі, а й природоохоронній прокуратурі. Хоча б з приводу того, як заввідділення комунальної гігієни Володимирецької районної санітарно-епідеміологічної станції В.І.Рибак, відбираючи проби води на башті (протоколи №22 від 14.02.05, № 225 від 04.07.05.), не помітив (чи не помітила) кричущих порушень закону при її експлуатації. Втім, допускаю, що вину за це треба покласти й на іншу посадову особу.
Зрештою, мова не про вину і не про відповідальність. Головне, щоб жителі вулиці Гагаріна смт Рафалівка пили воду, будучи впевненими, що це не загрожує їхньому життю і здоров’ю. Саме таку  мету й переслідувала і переслідує як  попередня, так і ця публікації в газеті.
Анатолій Олексюк,
адвокат

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>