СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

Угруповання Сергія Морозова, відомого під прізвиськом Афганець, отримало назву “банда духів”. За короткий час воно повністю підкорило місто, один за одним за незрозумілих обставин гинули кримінальні авторитети інших угруповань, які намагалися їй протистояти. Правоохоронні органи, які взялись за “розборки”, зустріли опір з боку високопоставлених чиновників. І невдовзі Сергій Морозов, вже як успішний підприємець і щедрий меценат, почав з’являтися на сторінках преси та телебаченні. За його особисту безпеку відповідав Андрій Туєв.

Сергій, помітивши пригнічений настрій Андрія, запитав, що трапилося.
– Тонька часто сниться, спокою не дає. Разом з бабусею сниться. На могилу хочу з’їздити.
Сергій заперечливо похитав головою.
– В церкву сходи, свічки постав, до психіатра звернись, що там ще в таких випадках роблять? Не можна тобі туди показуватися, бо в розшуку ти, розумієш? Іванович на тебе цілий Кодекс повісить. Пошлемо хлопців, вони поставлять пам’ятник, зроблять все, що накажеш. Їх ніхто не зачепить, а тебе не пущу. Не хочу, щоб ти так по-дурному загинув.
– Але...
– Все, розмову закінчено, – обірвав його Афганець.
– Не закінчено, – заперечив Андрій. – Є інший варіант. Колодін, колишній опер, погодився взятися за цю справу. Обіцяє розкрутити.
– Що розкрутити? – Сергій здивовано подивився на друга.
– Убивство Тоні.
– А далі?
– Далі побачимо. Даєш добро?
Сергій махнув рукою. Колодін повернувся через два тижні. Передав в руки Андрію папери і касети.
– Цього досить, щоб засадити Івановича по повній програмі. Колишній дільничний багато розповів. Той, що допоміг тобі в армії заховатися. Його з органів, звичайно, звільнили після убивства Тоні. Але він встиг деякі документи приховати. І свідків назвав, з якими ми попрацювали. Так ось, слухай. Били твою дівчину, сильно били. Іванович сам цей допит проводив, не вірив, що вона нічого не знала про золото. Він і дав команду, щоб її пустили по колу. Все це відбувалося в її хаті... Сусіди чули шум і викликали дільничного. Той спробував втрутитися, навіть зброю застосував. Але йому відразу помстилися, в район завезли і в камеру до “блатних” кинули, навісивши купу посадових злочинів – дурнем зробили і випустили майже калікою. З органів хлопця звільнили. Після цього він запив, але мізки у нього поки ще на місці. Ми його із собою привезли, підлікуємо. Це свідок вірний.
– А водій Івановича?
– Живий-здоровий. Міліція оформила протокол, що ви його сильно побили, кілька фіктивних свідків знайшли, які нібито бачили, як ви напали на Івановича, як били його, як машину викрали, хату пограбували. Коротше, років на п’ятнадцять потягне. Ми з хлопцями “попрацювали” з цими свідками. Кажуть, не знали, що підписували.
Андрій відійшов вбік. Ніяк спокою не давали думки про Тоньку, її смерть.
– Хоч міцно Іванович стоїть у себе в районі, але ідея є, – Колодін взяв Андрія за плече. – В депутати він мітить. Тільки є у нього конкуренти, хлопці також солідні. От увесь цей компромат і треба їм підкинути. Вони цю справу до суду швидко доведуть. І ще одне: якщо справа до суду дійде, ти – головний свідок. Зараз тобі треба бути обережним. Думаю, зможеш всі обвинувачення із себе зняти. Вирішуй, Андрію. Хоча... Найнадійніший варіант – замовити Івановича і забути про нього.
– Грохнути? Надто просто, – Андрія аж пересмикнуло. – Ні, він повинен з цією виною жити, мучитись, так помучитися, щоб ту смерть вимолити.
– Навіщо “світитися”? – заперечив Сергій. – Такий розклад я не схвалюю. Чи ти раптом увірував у правосуддя? Викрутиться твій Іванович, а потім ти вже йому нічого не зробиш, бо станеш головним підозрюваним. Не повернеш свою Тоньку, а шуму буде багато.
– Вони не тільки Тоню вбили, а й мою дитину.

...Ніна вийшла із судової зали, зупинилась біля Андрія і відвела погляд, ховаючи заплакані очі.
– Не звинувачую я тебе ні в чому, Андрію, а поговорити з тобою хотіла давно, ось вже стільки років минуло. Бачиш, яка розмова вийшла... – Вона дістала носову хустинку і витерла сльози. – А вирок цей не тільки чоловіку, а й мені. Адже за все рано чи пізно доводиться платити. Так, я ненавиділа тебе, бажала тобі зла. І тільки тому, що ти – плід його зради.
– Плід зради? – не міг зрозуміти Андрій.
– Так, Андрію, ти його рідний син, та й схожий на нього...
– А мати, хто моя мати? – Андрій взяв Ніну за плечі.
– Вона була зовсім молоденькою наївною дівчиною, яка повірила Івановичу, але про вагітність йому нічого не сказала. Чутки дійшли до Дарії. Це вона попросила мене забрати тебе з пологового будинку, бо дуже хотіла зберегти нашу сім’ю. А Іванович нічого не знав, не знає й зараз. Я вмовила твою маму відмовитися від немовляти. А невдовзі дізналася, що вона наклала на себе руки, то я весь цей час доглядаю за її могилкою. Ми усиновили тебе... Сподівалася, що в душі чоловіка прокинеться щось батьківське. Марно сподівалася.
– Час їхати, – Сергій гукнув Андрія. – Добився, чого хотів, тепер їдьмо. Життя продовжується, стільки всього попереду!
P.S. Через чотири місяці Афганця вбили біля дверей його власного дому. Іванович помер на зоні від серцевого нападу. А про долю Андрія розповідають різне...