Приватна бібліотека для незрячих

Ми йдемо з Миколою вуличками його рідного міста. Впевненою ходою чоловік веде мене повз відкриті каналізаційні люки, ями на дорозі чи тротуари. При цьому рідко використовує свою тростинку. Дивуюся, як це йому, повністю незрячому, вдається? Адже сама ледь не підвернула ногу, не помітивши маленької ямки.
– Це не так вже й важко, – каже мій „поводир”, – головне практика. Гірше, коли на знайомій дорозі з’являються нові „сюрпризи”.
Раптом чоловік зупиняється і просить глянути перед собою. Не звертаю особливої уваги на металевий рекламний щит, що трикутником звисає над тротуаром, бо саме пригнула голову, щоб не вдаритися об нього.
– Скільки я на цьому місці гуль набив! – скаржиться Микола Мацько. – Та як не просив, щоб забрали той щит чи переробили на трохи вищий – ніхто й досі не відреагував. А сюдою ж щодня ходять десятки людей, які повністю чи частково втратили зір. Бо за рогом будинку і є наша бібліотека „Шанс”.
Привідкриваю двері, й мимоволі на порозі зупиняюся. Розумію, що це особливий світ, збагнути який можна, лише пірнувши у нього. У невеличкій кімнатці – два комп’ютери, кілька столів, стільці та стелажі. На них не побачите громіздких багатотомників, набраних брайлівським шрифтом (традиційні для спецбібліотек при УТОСі, яких в Україні налічується близько восьмидесяти – і це на понад 70 тисяч незрячих!). Уся література записана на монокасети чи компакт-диски. Тут „живуть” книги, що вміють розмовляти.
Створювалася ця спеціалізована бібліотека при Волинському осередку Всеукраїнської благодійної організації „Обличчям до істини”, який очолює Микола Мацько. Щоб відповідно облаштувати приміщення, потрібно було знайти чимало коштів. Микола звернувся з проханням до одного підприємця, щоб проспонсорував хоча б шпалери. Той погодився і дав аж вісім рулонів. Як потім виявилося, усі вони були... різного кольору.

Ремонт зробили, закупили обладнання, а літературу приніс з дому сам Микола.
– Ця бібліотека при Волинському представництві всеукраїнської благодійної організації „Обличчям до істини”. Але, по суті, це є моя приватна бібліотека. Маємо в архіві десь 350 касет та десятки компакт-дисків, – розповідає бібліотекар. – Зараз чекаю на поповнення фондів – домовився у Києві про запис ще 130 дисків різної літератури, переважно енциклопедичної.
Економіка, медицина, історія, мистецтво, пригодницька та релігійна література... Перелік науково-популярних та художніх книг справді великий. Є серед них і класика, і нові “видання”. Скажімо, творчість Пауло Коельо.
– Яка ж серед касет найбільш „зачитана”?
– „Євангеліє”, а зі світської літератури до дір у прямому розумінні зачитують детективи, – аж плівка рветься, – зізнається Микола Аполлінарійович. – Хоча є читачі, про яких навіть важко сказати, що вони ще не читали.
А приходять за книгами не лише незрячі чи слабобачачі люди. Касети беруть для хворих з розсіяним склерозом, які не можуть самостійно перегортати сторінки у звичайній книзі, а літературою цікавляться.
– Хотілося б, щоб держава хоч частково фінансувала поповнення наших фондів, – каже про наболіле господар спецбібліотеки. – У подібних книгозбірнях при УТОСі літературу оновлюють.
Касетного магнітофона у бібліотеці нема. Але читачі мають змогу взяти такі „книги” додому. Микола Мацько веде „формуляри” абонентів у комп’ютері, без помилки відмічає, хто яку літературу взяв і коли повернув. А допомагає йому в цьому спеціальна програма, яка “розмовляє”. Бо цей незрячий чоловік досконало вивчив комп’ютерну техніку і ззовні, і зсередини. Він навіть сам складає, ремонтує та модернізує комп’ютери.
– Новітні комп’ютерні технології дають доступ інвалідам до величезного інформаційного потоку, – міркує мій співрозмовник. – І треба таким людям допомагати пізнати світ і реалізуватися у ньому. Інтелектуальний рівень особистості залежить не від того, наскільки вона може фізично із собою справлятися, а від того, що у неї в голові. На жаль, зрячі проблем сліпих не бачать.