Дзвони пролежали у землі майже 60 літ
Над річкою Случ з досвітку заливаються солов’ї, по всіх кутках Князівки горланять півні, сонячне проміння заглядає у вікна – село прокидається. Господині доять корів і виганяють їх в череду, чоловіки виводять на луги коней, з коминів йде дим – готується сніданок. А далі їх чекає робота. Проїдеш влітку селом і, буває, жодної душі не побачиш…
Саме цим скористалися атеїсти у 1979 році. Надворі був липень.
– В цю літню пору всі люди працювали на городах, чоловіки на луках косили трави, жінки якраз льон збирали, дехто в лісі чорниці рвав, і в селі анікогісінького не було видно, – розповідає вчителька із 40-річним стажем Валентина Осійчук. – Ото невідомо хто приїхав в село і розвалив нашу дерев’яну церкву, яка була збудована нібито у XVI cтолітті. До того люди під трактори лягали, але не давали цього робити. А цього разу безбожники вибрали саме ось такий літній робочий день, підігнали трактор – і знищили святиню. З того часу ми аж до 1991 року були без храму.
Живуть у селі Князівка Березнівського району, що на Рівненщині, дружно, ніби однією сім’єю. І всі події, які тут відбуваються, також переживають разом. Люди дотепер добре пам’ятають, як в роки війни четверо князівчан, зачувши, що вороги хочуть зірвати з церкви дзвони, зняли їх за одну ніч і захоронили так, що ніхто не наважувався їх шукати аж довгих… 50 літ: люди боялися, що зазіхнуть на них атеїсти.
– Федір Химин, Степан Легкобит, Аврам Дячук та Тарас Баятюк давно вже покійні, але їх з теплотою згадують односельчани. Бо саме вони в роки війни зберегли для села п’ять дзвонів, схоронивши їх у дерев’яній скрині неподалік церкви, – продовжила Валентина Іванівна. – І ось коли у 1991 році на місці розваленої церкви спорудили нову, постало питання про дзвони. Тоді і згадали про закопані. Вчителька Марія Петрівна Заболотна, нині вже покійна, вказала військовим, які прибули на пошуки дзвонів у Князівку з металошукачем: “Шукайте за 17 кроків від в’язка…” Саме там і лежали півстоліття дзвони. Тепер вони на новій церкві скликають людей на службу Божу.
– А чому ж називають село Князівкою?
– За переказами, на цих місцях нібито жив князь. Був таким лютим, що навіть на Великдень наказував людям копати криниці. Одного разу земля провалилася, княже добро пішло під землю, а на тому місці утворилося озеро, яке назвали Княжим…
За визволення села в роки Великої Вітчизняної війни загинуло троє військових: сержант Сергій Матвієнко, рядові Антоніна Щеглова та Олена Платонова. Молоді дівчата були радистками.
– До нас якось приїжджала із Загорська Московської області їхня однополчанка Клавдія Ковальська, – розповідає Валентина Осійчук. – Вона сказала, що дівчат розстріляли хлопці з лісу, як і голову сільської ради із сім’єю, де не пожаліли навіть п’ятимісячної дитинки. Ще й кров’ю по стінах щось понаписували. Тоді дійсно було – кому війна, а кому мати рідна… Зразу ж після війни в селі утворився колгосп. Та сьогодні жителі Князівки в основному безробітні. Колгосп занепав, а селяни змушені брати землю і господарювати. Чимало князівчан виїжджають на сезонні роботи.
Окрім того, що важко працюють, вміють і відпочивати. Дуже шанують престольне свято – день святителя Миколая. Про те, що тут живуть гостинні люди, свідчить такий факт. Влітку 1977 року в селі проходили військові навчання. Дорогою йшли танки. То зустрічати військових вийшло все село. Люди несли картоплю, молоко, сало. Одна бабуся разом з наїдками принесла солдатикові навіть… пляшку горілки, мовляв, нехай вип’є. У неї син, який загинув на війні, був схожий на цього солдата.
Село Князівка у ці дні потопає у квітах та зелені. Люди сіють, садять – і на-діються на врожай, бо тільки з цього більшість і виживає.
– В цю літню пору всі люди працювали на городах, чоловіки на луках косили трави, жінки якраз льон збирали, дехто в лісі чорниці рвав, і в селі анікогісінького не було видно, – розповідає вчителька із 40-річним стажем Валентина Осійчук. – Ото невідомо хто приїхав в село і розвалив нашу дерев’яну церкву, яка була збудована нібито у XVI cтолітті. До того люди під трактори лягали, але не давали цього робити. А цього разу безбожники вибрали саме ось такий літній робочий день, підігнали трактор – і знищили святиню. З того часу ми аж до 1991 року були без храму.
Живуть у селі Князівка Березнівського району, що на Рівненщині, дружно, ніби однією сім’єю. І всі події, які тут відбуваються, також переживають разом. Люди дотепер добре пам’ятають, як в роки війни четверо князівчан, зачувши, що вороги хочуть зірвати з церкви дзвони, зняли їх за одну ніч і захоронили так, що ніхто не наважувався їх шукати аж довгих… 50 літ: люди боялися, що зазіхнуть на них атеїсти.
– Федір Химин, Степан Легкобит, Аврам Дячук та Тарас Баятюк давно вже покійні, але їх з теплотою згадують односельчани. Бо саме вони в роки війни зберегли для села п’ять дзвонів, схоронивши їх у дерев’яній скрині неподалік церкви, – продовжила Валентина Іванівна. – І ось коли у 1991 році на місці розваленої церкви спорудили нову, постало питання про дзвони. Тоді і згадали про закопані. Вчителька Марія Петрівна Заболотна, нині вже покійна, вказала військовим, які прибули на пошуки дзвонів у Князівку з металошукачем: “Шукайте за 17 кроків від в’язка…” Саме там і лежали півстоліття дзвони. Тепер вони на новій церкві скликають людей на службу Божу.
– А чому ж називають село Князівкою?
– За переказами, на цих місцях нібито жив князь. Був таким лютим, що навіть на Великдень наказував людям копати криниці. Одного разу земля провалилася, княже добро пішло під землю, а на тому місці утворилося озеро, яке назвали Княжим…
За визволення села в роки Великої Вітчизняної війни загинуло троє військових: сержант Сергій Матвієнко, рядові Антоніна Щеглова та Олена Платонова. Молоді дівчата були радистками.
– До нас якось приїжджала із Загорська Московської області їхня однополчанка Клавдія Ковальська, – розповідає Валентина Осійчук. – Вона сказала, що дівчат розстріляли хлопці з лісу, як і голову сільської ради із сім’єю, де не пожаліли навіть п’ятимісячної дитинки. Ще й кров’ю по стінах щось понаписували. Тоді дійсно було – кому війна, а кому мати рідна… Зразу ж після війни в селі утворився колгосп. Та сьогодні жителі Князівки в основному безробітні. Колгосп занепав, а селяни змушені брати землю і господарювати. Чимало князівчан виїжджають на сезонні роботи.
Окрім того, що важко працюють, вміють і відпочивати. Дуже шанують престольне свято – день святителя Миколая. Про те, що тут живуть гостинні люди, свідчить такий факт. Влітку 1977 року в селі проходили військові навчання. Дорогою йшли танки. То зустрічати військових вийшло все село. Люди несли картоплю, молоко, сало. Одна бабуся разом з наїдками принесла солдатикові навіть… пляшку горілки, мовляв, нехай вип’є. У неї син, який загинув на війні, був схожий на цього солдата.
Село Князівка у ці дні потопає у квітах та зелені. Люди сіють, садять – і на-діються на врожай, бо тільки з цього більшість і виживає.
Марія ДУБУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
