Камінь і Підкамінський монастир

Відчутні утиски насельники монастиря зазнали вже після першого поділу Речі Посполитої в 1772 році – Галичину було приєднано до Австрії (Почаїв, який за 17 кілометрів від села Підкамінь, відійшов до Російської імперії). Нова влада проголосила декрет про ліквідацію деяких монастирів. Прихильником виходу такого документа був австрійський цісар Йосиф ІІ. Тоді почалися заходи, спрямовані на закриття Підкамінської обителі: конфіскація зброї, коштовностей, частини землі, перенесення монастирської аптеки до Золочева. Можливо, монастир закрили б остаточно, проте смерть цісаря змінила його долю, і він залишився обителлю для монахів-домініканців. Але свою міць уже втратив. На початку ХХ століття тут перебувало всього вісім священиків та сім монахів. Чимало лиха цей монастир зазнав і під час Першої та Другої світових воєн. Сліди від снарядів до цього часу нагадують про ті лихоліття. Але насельники не покидали його до приходу совєтів.
Доля відомого історика-домініканця вірменського походження отця Садока Баронича (1814-1892 рр.) тісно пов’язана саме з цим монастирем. Він провів тут безвиїзно сорок років життя, написавши майже 30 монографій і більше 80 статей та нарисів з історії Жовкви, Олеська, Бродів, Бучача. Чимало праць присвятив й дослідженню історії Підкамінського монастиря.
Неподалік монастирських стін є каплиця Стоп Богородиці – один з кращих взірців архітектурного стилю бароко (архітектори – Кастеллі та Капонні), і каплиця святого Тадея. А трохи віддалік, на цвинтарі, де хоронили померлих від мору, – каплиця святого Роха.

Напевно, як і кожна обитель, цей монастир теж має свої історичні святині. Насамперед це копія чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, біля якої зцілилося чимало хворих та немічних. Раніше ікона-оригінал знаходилася у вівтарі собору. Паломники йшли до неї з усієї Європи. Брат Юліан, насельник цієї обителі, розповів цікавий факт, зафіксований у документах, які засвідчують усі чуда, пов’язані з образом підкамінської Богоматері й збереглися у Львівській науковій бібліотеці імені Стефаника. У ті далекі часи до молодого хлопця, що проживав у Хорватії і від народження був сліпим, дійшли чутки про чудесні зцілення біля підкамінської ікони. І він сам вирушив у дорогу з великою вірою у зцілення. В дорозі, за декілька кілометрів до монастиря, хлопець прозрів – такою великою була його віра у силу Божу й Пресвятої Богородиці. Недарма Ісус говорив: «По вірі кожному дасться». Але комісія, яка на той час була створена для дослідження ось таких чудес, аби хтось не придумав усіляких небилиць, відразу не повірила тому, що розказав цей хлопець. Довелося викликати його батьків, які відповідними документами підтвердили, що їхній син справді народився незрячим.
Надзвичайною подією для тутешніх монахів і жителів села була коронація ікони Богородиці. 1725 року папа Венедикт ХІІІ прислав для неї освячені золоті корони, а сама коронація відбулася через два роки. У день коронування до Підкаменя зійшлося 200 тисяч людей. Такі зібрання на той час були пов’язані тільки з надзвичайними подіями. Пізніше ікону перевезли у Вроцлав, там вона знаходиться до сьогодні. Зараз у монастирі – копія цієї чудотворної ікони, до якої з молитвами й проханнями йдуть зі своїми бідами, і вона теж має чудодійну силу.
Надзвичайно шанується і розп’яття Ісуса Христа, якому понад триста років. Це фактично єдина церковна святиня, що пережила століття. Її автор невідомий, але цілком очевидно, що давній скульптор був надзвичайно талановитим. Підкамінське розп’яття дуже відрізняється від усіх інших, які доводилося бачити. На ньому надто яскраво передано біль та муки Спасителя й показано, що навіть у надзвичайних муках пальці правої руки Ісус склав так, аби благословити тих, за кого Він постраждав.
І ще однією цінністю цього монастиря є позолочена фігура Пресвятої Богородиці, яка стоїть на високій колоні у центрі двора аж від 1719 року! Як розповів брат Юліан, коли монахи-студити прийшли сюди 1997 року, уся фігура була чорна від окисленої міді (зроблена з міді й покрита золотом). Її ніхто не реставрував, жодного разу рука людини до неї не торкалася, але згодом монахи помітили, як вона почала відновлюватися – спочатку позолота з’явилася на обличчі, згодом почала опускатися донизу. І ось тепер уся фігура й навіть верхня частинка кулі покрита золотом. Чи хтось наважиться заперечити, що це не святе місце, яким вважають його споконвіків? Оце фактично і все, що залишилося від колишніх цінностей у цій обителі.

Бо коли після війни сюди добралися совєти, то коштовне начиння, в тому числі й отой орган, найбільший у Європі, про який згадувала раніше, – все було розікрадено і вивезено. Спочатку нова комуністична влада зробила тут в’язницю для політв’язнів. Їх привезли сюди взимку, і щоб якось обігрітися, вони палили усе, що могло горіти, не гребуючи й іконами. Однак на розп’яття Спасителя рука не піднялася, і його вночі перекинули за монастирські мури. Місцеві жителі врятували цю святиню й переховували її у каплиці Стоп Богородиці. А у каплиці, що розташована в дворі монастиря (1778 рік), зробили псарню, пізніше – трупарню. Чи не «почорніла» від такого видовища фігура Божої Матері, щоб таким чином врятуватися від отих дикунів? Думаю, якби вона залишилася позолоченою, то комуністи її б вивезли і знищили – на чуже добро вони завжди були ласі. А на золото й поготів. Недарма на військовій карті Наполеона територія Росії  значилася як «GRAND TATARI». І одні, й інші нищили, палили, вбивали і забирали у полон: татари – у степи Великої Орди, комуністи-росіяни – до Сибіру. І обновилася вона лише тепер, коли в обитель знову прийшли монахи.
Згодом у соборі зберігалася сільгосптехніка і навіть була конюшня. А у другій половині 50-х років тут відкрили психо-неврологічний інтернат закритого типу. І по цей день частина монастиря ще належить цьому закладу, де перебувають тяжко хворі – божевільні. Як на мене, перебування цих нещасних у святині – своєрідне знущання над нею. Можна зрозуміти атеїстів-комуністів, які від такого варварства отримували моральне задоволення. Однак за 15 років незалежної України вже можна було віднайти місце для цих людей і віддати не частину, а всі монастирські споруди монахам. Очевидно, той богоненависницький дух, посіяний більшовицькими антихристами, досить живучий.

Проте силу Божу не здолати, і за промислом Його прийшли сюди 1997 року монахи зі Святоуспенської лаври УГКЦ, що в Уневі, й заснували тут тепер уже монастир Походження Дерева Господнього Студійського Уставу. Першопрохідником по праву можна назвати отця Методія, нині настоятеля святої обителі. Саме він і ще четверо братів поселилися тут, як тільки отримали дозвіл від обласної влади на частину монастиря. Їхня сподвижницька праця – це певною мірою подвиг в ім’я Господа Бога. Адже у перші роки вони могли дістатися у келії через двері у храмі, що розміщені на висоті кількох метрів (колись вони виводили з приміщення, де були келії, на хор). Опалення не було. Взимку на ніч не лише не роздягалися, а ще й натягували на себе все, що можна було. Саме оці перші монахи привели монастир в належний вигляд (насамперед треба було вивезти купи сміття, але, на жаль, і досі місцеві жителі ще зносять його у тутешні печери) і почали відбудовувати його приміщення. Зараз відреставровано церкву ікони «Не ридай мене, Мати», що розміщена у колишній монастирській каплиці. У цій церкві знаходяться вищезгадані святині – ікона Пресвятої Богородиці і Розп’яття. У колишній крипті (підземне поховання) теж зроблено невеличку церкву Усікновіння голови Іоана Хрестителя. За переказами, тут совєти мали катівню для політв’язнів. Не дивно, що її назва пов’язана саме з іменем Іоана.
З отцем Тадеєм, на жаль, познайомитися не вдалося, лише почула, як шанобливо про нього тут відгукуються. А от брат Юліан вразив своєю щирістю, радістю, що світилася в очах, і освіченістю. Як тільки почала з ним розмову, зрозуміла, що він добре знається в історії. Пізніше делікатно поцікавилася, чи, бува, не має він вищої освіти? На що брат Юліан посміхнувся і скромно відповів, що про себе не хоче говорити, а от про обитель буде приємно прочитати. Думаю, що наша розмова все-таки могла б бути відвертішою і довшою, але того дня до монастиря приїхали відвідувачі, яким потрібно було провести екскурсію. Все-таки потім вдалося довідатися, що брат Юліан закінчив історичний факультет Львівського державного університету. Якщо ця обитель буде поповнюватися такими натхненними насельниками, які щоденними молитвами і посильною працею в ім’я Бога, Церкви і народу її відроджують, то й дух наш український теж мусить відродитися разом зі своїми святинями.