Чернеча гора стала Тарасовою

Як відомо, Шевченківські дні весь український люд святкує в березні. Однак не менш значущою датою, пов’язаною з Кобзарем, є  22 травня.  Бо саме воно позначило час перепоховання поета. Відтоді минуло 145 років.

До останку прагнув працювати

Із 47 прожитих літ Тарас Шевченко 24 провів у кріпацькій неволі, десяток літ томився у солдатчині. Усе важким тягарем лягло на його здоров’я. Після заслання він часто хворів. Напади стенокардії, зболеного серця та печінки усе більше й більше турбували  Тараса Григоровича. І зрештою у листопаді 1860 року він змушений був звернутися  по допомогу до лікарів. Виходжували його  досвідчені фахівці –  доктор медицини Едуард Барі та Павло Круневич, польський  політичний засланець, котрий також відбував покарання  в оренбурзьких степах, а потім оселився у Петербурзі.
Намагання лікарів були справді дієвими – поет став на ноги,  втім, значних позитивних результатів  у лікуванні не  вбачалося. Надто важким був ступінь хвороби. У січні-лютому 1861 року поет майже не виходив зі свого житла.  Водночас він, долаючи біль,  продовжував наполегливо працювати. Виконав ряд малюнків та офортів. За десять днів  до  кончини написав  вірша ”Чи не покинуть нам, небого”.
У день ювілею (9 березня) йому зробилося гірше, збільшився набряк легенів – і вищезгадані лікарі  визнали, що стан хворого безнадійний.   Майже всю ніч просидів немічний у ліжку – біль у грудях не давав змоги йому лягти. На прохання Шевченка, І.Саєнко, один з його друзів, котрі чергували біля ліжка, подав йому склянку чаю. Поет відчув себе краще і хотів взятися за роботу. Він почав спускатися по сходах у майстерню, але раптом застогнав і впав. О 5 годині 30 хвилин ранку 10 березня Тараса Григоровича не стало.
Поховали Кобзаря при величезному багатолюдді на Смоленському кладовищі. Поховали з лавровим вінком на чолі в дубовій труні, яку встановили в дощану скриню,  вкриту зсередини свинцем.

На похороні  було 2000 чоловік

Ще в день кончини Шевченка, згідно з його останнім заповітом, друзі вирішили перевезти його прах з Петербурга до України. Дозвіл було одержано в кінці квітня 1861 року. Труну після 58 днів перебування у землі викопали, вклали в іншу, свинцеву, а ту в свою чергу – в соснову домовину, оббиту по кутках залізом і стягнену у двох місцях залізними поясами. Поставили її на спеціальні дроги і покрили червоною китайкою. Опісля багатолюдна траурна процесія  пройшла містом до Московського вокзалу. В Україну тіло поета супроводжували М.Лазаревський та  Г.Честахівський. До Москви прах Шевченка перевезли залізницею. Далі до Києва на тих же самих дрогах, запряжених кіньми, труну перевезли  поштовим трактом  через Серпухов, Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Бровари. Скрізь  процесію зустрічали багатолюдні юрби народу. При в’їзді до Києва, перед мостом через Дніпро, коней розпрягли, а  молодь сама повезла дроги з труною.
Труну поставили в церкві Різдва на Подолі. Сюди прийшли тисячі киян, влаштувавши справжню політичну маніфестацію. А потім  труну на руках понесли з церкви до пароплава. Генерал-губернатор заборонив  виголошувати промови у храмі, тому їх виголошували дорогою до місця стоянки пароплава біля Ланцюгового мосту. Промовців було настільки багато, що процесії доводилося зупинятися через кожні п’ять кроків. У цей час тіло поета супроводжували брати Кобзаря Микита та Йосип з дружинами, сестра Ярина, троюрідний брат Варфоломій, вірний друг та наставник Шевченка Іван Сошенко, поет та біограф поета Михайло Чалий, український поет Віктор Забіла, майбутній видатний композитор Микола Лисенко, відомий  драматург Михайло Старицький, Тадей Рильський.
Пароплав „Кременчук” з прахом Шевченка взяв курс на Канів, де труну поставили в Успенському соборі. Відбулася панахида. Рідні поета, студенти Київського університету, селяни довколишніх сіл викопали могилу і змурували склеп. За відомостями поліції, що наглядала за  похороном, у ньому брало участь 2000 чоловік. Над могилою було виголошено п’ять промов. 22 травня о 7-й годині вечора Шевченка поховали на Чернечій горі  поблизу Канева. Тепер вона називається Тарасовою горою.
Місцевий  селянин Степан Кутах через тиждень від дня похорону змайстрував великий дубовий хрест і збирався його на світанку разом із селянами відвезти на могилу. Однак несподівано до Кутаха з’явилися майже сто дівчат і попросили, щоб їм було дозволено  цю місію. Хреста поклали на віз, і дівчата, впрягшись в упряж, везли його протягом 7 верст крутою дорогою, якою пройшла похоронна процесія тиждень тому. На десяту годину ранку хрест уже возносився над могилою. У 1884 році на пожертвування людей виготовили чавунного хреста і встановили на Тарасовій горі. Потім, у 1923 році, замість хреста на могилі поставили відлитий на Городищенській цукроварні (Черкащина) чавунний бюст Шевченка, а 1925 року Кобзареву могилу оголошено державним заповідником (через чотири роки для відвідувачів  заповідника збудували двоповерховий будинок).  До 125-річчя від дня народження поета (1939 р.) на могилі споруджено бронзовий монумент і відкрито музей. З того часу  могила Кобзаря  має двоярусний  насип висотою 6,5 метра, його увінчує лабрадоритів  постамент, на якому височить 3,5-метрова бронзова постать  великого генія українського народу.
Нині кожного дня до Тарасової гори тягнеться люд, аби у шанобі вклонитися життєвому подвигу Кобзаря, а 22-ге травня стало тим днем, коли пам’ять про  народного поета проявляється з особливою виразністю.

Євген ЦИМБАЛЮК

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>