З Президентом не зустрічалася, бо чекала… лелеку

“Навіщо клад, якщо у сім’ї лад”, – каже народна мудрість. Їхній клад найсокровенніший – 15 діток. Щодня лунає щебет в домі. Але не чубляться і не кривдять один одного, а люблять, дбають. Бо так велять Мама, Тато і Біблія. Отож-бо ростуть слухняними і працьовитими. Але що за кадром цієї ідилії? Звичайно, нелегкі будні та негаразди, котрі долає з Божою поміччю ця сім’я.

З горшків не вибратися…

Господиня Надія Володимирівна, хоч надворі лив дощ і двомісячний Давидко залишився  у хаті, довго не поверталася з міста. Вона вирішувала проблему старшенького, Вадима-допризовника, якого комісія військкомату направила до лікаря. Хлопець у дитинстві сильно обпік кисті рук, через що пальці мають обмежену гнучкість. Чекаючи, спілкуємось з  розважливим главою сімейства, Михайлом Григоровичем.
Ідилічне захоплення, як гарно мати багато дітей, спровокувало співрозмовника до відвертості: “Ніхто сьогодні не наважиться стільки родити. Бо це великі проблеми і великі клопоти. Зовсім немає вільного часу. Ми не можемо вибратися з тих горшків”.
Але Михайло ні в якому разі не нарікає на свою долю. Як щиро віруючий, вважає дітей подарунком від Бога. Зрештою, вони обоє з багатодітних родин. Бо на Поліссі у Камінь-Каширському та Маневицькому районах, лелеки не обминають комини осель. Надійчина мама, Ганна Митрофанівна Смічик, виховала десятеро. Проте заслужених нагород її не удостоїли, мотивуючи, тим, що сім’я віруючих не може дати дітям правильного виховання. Але менший зять, Володимир Шолом, чоловік грамотний, зумів відстояти тещину “Золоту Зірку Героя” через газету “Правда”.
 Впору давати цю найвищу нагороду і Надії. Запросили її напередодні жіночого свята до Києва на зустріч з Президентом. Але жінку відмовили їхати, щоб не розродилася, бува, в дорозі. Передала землячками листа особисто Президенту. Їй привезли знак “Мати-героїня”. Відповіді від Ющенка ще чекає.
Що не взяли тоді до Києва, мали таки рацію. Бо п’ятнадцяті пологи у 43 роки далися дуже важко, малюк йшов сідницями. І з’явився на світ без голосистого “у-а-а”, сім хвилин не дихав. Лікарі таки врятували крихітне життя. Хоча мама переконана, що так дав Бог, бо п’ятидесятники у цей час за них гаряче молилися.
Давидка час годувати. Він уже нагадує настирливим плачем про себе у сусідній кімнаті. І найстарша донька Іринка не може його заспокоїти. Але господиня не біжить на плач, має витримку. Дорвавшись до цицьки, хлопчик ковтає молочко так швидко, що чутно, як воно “гольгає” по стравоходу. Аж захлинається, і матуся піднімає його щоразу у вертикальне положення. Хлопчик уже міцно тримає голівку.
– Ви, напевно, легко виношуєте діток? – запитую.
– Ні. Важко вони мені даються. Молока вистачає тільки на два-три місяці. Та й пологи непрості, бо у мене резус мінус.
Це, звісно, великий ризик. Позначилася несумісність крові на здоров’ї старшеньких синів. Одному невропатологи ставили страшний діагноз і пророкували нерухомість. Молилася, рятувала сина за народною медициною, як могла. Він ріс, розвивався і ходив. Коли привела його на обстеження, всі лікарі повибігали подивитися на хлопчика, як на диво.
– Ви таким уявляли своє життя, як були молодою? – намагаюсь докопатися до філософії її нелегкого материнського щастя.
– Не уявляла, що буду мати мало дітей, і не уявляла, що стільки багато, – відповідає Надія, не кривлячи душею. – Ми ж віруючі, і приймаємо дітей, як Боже благословення. У Біблії сказано: “Нагородою від Нього – плод чрева”. Якщо я дізнаюся, що завагітніла, то стараюся сприймати це з радістю.
Мама годує Давидка, а веснянкувате руденьке сонечко –  трирічний Михайлик – горнеться до її колін.

Змалку працюють, як мурашки

З теплотою згадує Надія своє дитинство, хоча й нелегким воно було. Бо, як найстаршенька у сім’ї, була першою маминою помічницею. Щойно оговтавшись від пологів, Надійчина ненька з батьком мусила працювати у лісгоспі. І діти, щоб допомогти виробити норму і заробити їй стаж та заробітну платню, приходили щодня після школи батькам на підмогу. Обламували хвойну лапку, обрубували і стягали гілляччя, трудилися, як мурашки. “Я дуже вдячна своїм батькам, – каже тепер Надія, – що вони прищепили мені любов до праці, навчили робити геть усе”. Нині вона так само привчає до праці своїх дітей. Мають 47 сотих чорнозему аж у Городищі, за тридцять кілометрів від дому. Як вийдуть у поле цілою бригадою – робота кипить. Важко, правда, туди доїжджати, та й усі сімнадцятеро (разом з дорослими) у старенькі “Жигулі” не влізуть. Обіцяла уже двічі міська влада багатодітній матері мікроавтобус, але то було до виборів… Отож і доводиться їхати на фазенду, залишаючи меншеньких з кимось зі старших за няньку вдома. Робота в полі дітям до вподоби, та й знають, що взимку запаси як знайдеш. Якщо ж їдуть на село до бабусі, теж не байдикують: несуть з лісу чорниці, гриби, ожину.
– Наша мама муштрує усіх, – каже Михайло Григорович. – І правильно робить. Зате хлопці всі до одного після себе прибирають не гірше дівчат. І всі, окрім хіба що дошкільнят, вже вміють приготувати собі сніданок чи обід і випрати особисті речі.
Що дітки ростуть працьовитими і кожен має якесь улюблене заняття, переконуюся, познайомившись з 13-річною Катрусею. Дівчинка балакуча і кмітлива. Хвалить дуже найстаршу сестричку Ірину, яка “класно” шиє всім обнови, а свій хист до педагогіки випробовує у недільній школі при церкві. Всі дівчатка у них гарно співають. А старші хлопчики, як тато, мають хист до техніки, особливо Вадим. Вона ж найбільше любить читати і мріє стати хірургом.

На раз ліплять 360 пельменів

Навіть не уявляю собі, скільки-то всього треба на обід, вечерю. А одягу, щоб вирядити діток до школи та у дитячий садок. Це ж бо тільки по мінімуму чотири пари на кожного і помножити на п’ятнадцять.
Мої фантазії матеріалізує господиня. Хлібини пече великі, і чотирьох вистачає на два дні, якщо варять каші та макарони. А купованих буханців йде вдвічі більше. Коли одержують соціальну допомогу на дітей як малозабезпечені та батько сімсот гривень заробітної плати у водоканалі, відразу купують по мішку борошна, круп, макаронів і ящик масла. Так дешевше. А за спорядженням для школи мусять їхати раз у рік до Хмельницького.  Дуже виручає кредит. Зараз виплачують м’яку частину, так придбали і холодильник. Жартують, що м’ясо теж купують в кредит, бо нині вигодувати поросятко – те саме, що брати його в кредит. Щоб вижити, мусять крутитися. Це тільки здається, що вісім тисяч допомоги на дитину при народженні – велика сума. Коли ж розбивають її на рік помісячно, то виходить, що вона поглинає соціальну допомогу.
Готуючи обіди, на кухні працюють усі. Пельменів, наприклад, доводиться робити аж десять пельменниць. Це виходить 360 штук.
А прати – щодень. І ледве вистачає на три тижні шестикілограмової пачки порошку. Просить ремонту столярка у власноруч збудованому домі та обов’язково треба окультурити подвір’я. Завезти щебінь, засіяти газончик, щоб дітям було де гратися. Це в планах і мріях, як будуть гроші. Ходити ж з простягнутою рукою – не в їхньому характері.

***

Коли доводиться чути цинічне “А хто ж їх просив стільки народжувати?”, стає боляче. Хто так міркує, не знає, що таке вище щастя. А це тоді, коли матуся з радістю поспішає до школи на батьківські збори, де скажуть, що її дітки ростуть чемними і працьовитими, коли, розлетівшись у вирій життя, часто повертаються додому, бо їх тягне на батьківський поріг…

Мирослава Манелюк,
м. Луцьк
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>