Камінь і Підкамінський монастир

На жаль, за монастирськими стінами настрій змінюється, і до захоплення від величі й монументальності собору додається біль і гидка зневага до колишніх “совєтів”. Бо вже не вперше перед очима картина комуністично-варварського вандалізму над церковними спорудами. А те, що це їх рук справа, навіть не сумнівалася. Як-то кажуть, скрізь один і той же почерк: всі святині понищені, потрощені й зруйновані. Таке враження, ніби татари пройшли не сотні років тому, а зовсім недавно. Та згодом виявилося, що дев’ять років тому, коли перші монахи-студити греко-католицького обряду взялися за відбудову цього монастирського комплексу, все виглядало набагато жахливіше.
Але щоб зрозуміти, чому саме тут облаштували такий монументальний монастир, повернімося у сиву давнину. Чимало фактів підтверджують те, що перші монахи шукали за обитель для молитов Господу саме кам’яні печери. Місцева гора теж вся скеляста, й дотепер під монастирем збереглися дві великі печери. Одна з них, на думку дослідників, служила підземним храмом, інша – келією. Навіть ходять легенди, що колись підземні ходи звідси вели аж до Почаєва. Поки що наукового підтвердження цьому нема. Але очевидно, що цю місцину й пригледіли ті, хто хотів своє життя присвятити служінню Богу. Тутешні печери були отим первісним монастирем.
Про походження дивовижного, просто вражаючого Каменя (висота –17, а ширина 8-10 метрів) збереглося чимало легенд залежно від того, народ якого віросповідання їх складав. Вчені щодо цього питання теж сперечаються. Довкола нього було поселення – звідси й назва села Підкамінь. Він не тільки пам’ятка архітектури княжого періоду, а й природи. Результати найновіших археологічно-архітектурних досліджень засвідчують ще й існування наскельного храму на самому Камені. Вруби та підкоси для дерев’яних конструкцій, зафіксовані по периметру Каменя на різних висотах, дають можливість уявно відтворити модель двоярусної споруди (перший поверх – келії, другий – церква), яка стояла там ще в добу Галицько-Волинського князівства. Зрозуміло, що у часи постійних татарських набігів ця церква мала оборонне значення. Коли і з яких причин наскельний храм перестав існувати, ніяких свідчень нема. Аналізуючи перебіг подій тих давніх часів, свої теорії дослідники можуть будувати лише на припущеннях. Біля підніжжя Каменю дотепер збереглися тільки козацькі кам’яні хрести поховань XVII століття. Вилізти на нього не складно – за сотні років на Камені видовбали сліди-драбинку. Треба лише мати спортивне взуття і трохи сміливості.

Фундатори – польські магнати і багаті українські роди

Перша документальна згадка про монастир датується 1464 роком. У 1519 році його спалили татари. Сучасний архітектурний монастирський комплекс будувався католицькими монахами-домініканцями (до речі, з місцевого каменю) майже сотню літ, від 1612 до 1708 року, і тепер є одним з найбільших в Україні. Чому так довго? Височенне склепіння храму обвалювалося аж два рази: у 1640-х роках та у 1687 році. До того ж, у XVII столітті проходила національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Тому насельники монастиря на деякий час відійшли звідси у безпечніші місця. Стіни обителі, зрозуміло, розросталися в міру надходження пожертв. Фундатори монастиря – відомі польські магнати й спольщені багаті українські роди Вишневецьких, Чарторийських, Любомирських, Собєських, Потоцьких, Калиновських. Особливо щедрим був теребовлянський староста Михайло Потоцький та відомий з історії король Речі Посполитої Ян III Собєський, який виділив чималу суму для відбудови склепіння, що вже пережило століття. Ян Собєський належав до тутешнього братства “Вервиця” і часто приїжджав у монастир.
До цього часу на стінах собору залишився напис, у якому згадується прізвище цього короля і навіть збереглася маленька деталь від знищеного розпису на стіні – Ян Собєський стоїть на колінах перед братами-домініканцями.

 Від розписів храму залишилися фрагменти

Найцінніша монастирська пам’ятка – величезний монументальний собор. Він побудований з цегли та каменю, маючи три нави, базиліку. Всередині підтримується на восьми стовпах. Освятили храм 1695 року в честь Успення Пресвятої Богородиці, Хреста Господнього, апостолів Петра й Павла та Всіх Святих. Тому у ньому було декілька престолів, присвячених відповідному празнику. Коли заходиш у цей собор, вражаєшся його величі і водночас не перестаєш дивуватися колишньому тупому й дикому “гуманному суспільству”. Західна Європа берегла кожен історичний камінчик, навіть той, на який ступала нога Македонського. А совєти, якби ще протрималися якийсь десяток літ, то, напевно, доруйнували б усе. І навіть на вцілілих хуторах ставили б гранітні постаменти “вождю світового пролетаріату”.
До 1939 року цей собор мав досить гарний вигляд, про що свідчать тогочасні знімки. У ньому знаходився найбільший орган в Європі. Сюди йшли паломники з усього західного світу. Скільки ходила по собору, стільки й скрушно хитала головою. Про місце для хору нагадують лише вцілілі колони, над якими на стіні ще залишилась частина кріплення для органа. Фрагменти розпису, які виконав відомий художник Станіслав Строїнський 1766 року, збереглися лише у вівтарній частині. На одній стіні видно розпис Успіння Богородиці. А навпроти – євангельський сюжет зустрічі Марії з Єлизаветою, матір’ю Іоана Хрестителя, коли вона сказала: “Благословенна Ти між жонами і благословенний Плід утроби Твоєї!..” Написаний він досить оригінально-величаво, як диктувала мода XVIIІ століття: Марія і Єлизавета начебто стоять за поруччями перил у розкішному палаці й збираються спускатися сходинками до людей у храмі. Це розпис-символ: усі ми – одна церква. А от розписи бічних нав, зроблені 1903 року, втрачені повністю. У куполі бічної нави лише залишилися сліди ліпного оздоблення храму. З оцих залишків талановитого творіння колишніх митців можна лише уявити, яким гарним був цей собор! “Скільки потрібно терпіння, зусиль та коштів, аби відбудувати його знову! Ось куди треба вкладати приховані від податківців гроші нашим багатим людям. На славу Божу. Бо всі ми, сущі на землі, – для миті, а такі святині – на віки. Чи знатиме теперішнє покоління про Вічний мир з Московською державою, який уклав король Ян ІІІ Собєський 1686 року? А от про те, що він не шкодував коштів на храми Божі, знатимуть. Цим і увіковічив своє ім’я...”, – які лишень думки не рояться в голові, коли потрапляєш до таких святинь. 
Остаточного вигляду храм набув у XVIII столітті, коли до нього прибудували вежу, в яку 1713 року вмістили залізний годинник. Загалом архітектура собору витримана в ренесансному стилі. А сам монастир – це міцна фортеця, про що й нині свідчать оборонні вежі та могутні кам’яні стіни, якими він обнесений. Проект чисельних підземних укриттів належить полковнику артилерії Христофору Дальке, відомому на той час спеціалісту з підземних інженерних споруд. Най-більший розквіт цього монастиря припадає на XVIII століття, коли тут перебувало майже 150 ченців.