СІМЕЙНА ТАЄМНИЦЯ

Продовження. Початок у №№14-15, 17, 19

Дід Харитон, примружуючись, дивився то на Андрія, то на Сергія. Потім почав задкувати і похапцем хреститися. Андрій підійшов до діда, обійняв за плечі, але відчув, що той трясеться з переляку. Тому відступив крок вбік.
– Не впізнаєте, діду Харитоне? Це ж я, Андрій.
– У тому-то й біда, що впізнаю, – дід несміливо обійшов навколо Андрія і почав мацати його за руку. – Теплий... Невже Андрій? А ми тебе давно поховали. Повідомили, що загинув ти в армії. Баби дуже довго оплакували, і чоловіки з місяць пили за твій упокій. А ти начебто живий... Дід знову з острахом помацав Андрія за руку.
– А я ось тут все зробив, – показав у бік хати, – вікна і двері позабивав, за подвір’ям наглядаю. Як ті бугаї поїхали, так я все і зробив.
– Які бугаї?
– Як ти втік, наступного дня вони і з’явилися. У хаті твоїй щось шукали, в сараї, на подвір’ї. Навіть в криницю заглядали. Я, звичайно, поцікавився, хто вони і звідки. А вони мені червоні книжечки під носа сунули, кажуть, “з міліції ми”. Потім дали гроші на пляшку і номер телефону залишили. Сказали повідомити їм, якщо ти раптом тут з’явишся.
– А Тоня де? – Андрій сором’язливо глянув на діда, але той знову почав хреститися.
– Невже не знаєш? Невдовзі після твоєї втечі Тоньку знайшли під лісом.  Кажуть, випила вона і замерзла. Звичайно, жінки перешіптуються про інше. Та звідки їм знати всю правду?
– Що, що баби говорять? – в очах заблищали сльози.
– Кажуть, затягнули її туди, згвалтували і горілки в рот залили. А вона вагітна була... Її, правда, в район на експертизу возили, дільничний по хатах ходив, розпитував. Та ніхто нічого не бачив і не чув. Бо кому охота слідом за Тонькою?
Дід хотів ще щось сказати, але, глянувши на перекошене обличчя Андрія, замовк і позадкував. Андрій попрямував до хати. Сергій наздогнав його і міцно стрепенув за плече:
– Поплач, Андрію, легше стане. А з Івановичем ми розберемося, ця гнида не повинна жити. Але пізніше, бо зараз нам треба поспішати. Дивись, й справді хтось може повідомити, що ми в селі.
Андрій розвернувся й подався у сад. Обійшов навколо зарослого зіллям пенька й зупинився.
– Тут. Трава висока, мабуть, таки не знайшли нічого...
– Копаємо швиденько й тікаємо, – Сергій взявся за лопату й почав розгрібати землю.
– На кладовище б треба...
– Ні, Андрію, це потім. Ми обов’язково повернемося сюди. І пам’ятник твоїй Тоньці поставимо. Але зараз поспішати треба.
***
Вони бігли до самого лісу і лиш там зупинилися. Впали у траву, важко дихаючи.
– Встигли, – Сергій підвівся, та відразу ж впав знову – по дорозі до села вже мчали кілька автомобілів. – А дідок твій виявився спритним. Встиг таки повідомити Івановичу. Тепер обкладуть нас, як вовків. Думай, Андрію,  як звідси вибиратися, ти ж місцевий. Тепер стимул у нас солідний, щоб вижити, – він постукав долонею по металевому ящику.
А від дороги вже доносилося завивання міліцейської сирени. Андрій на хвилю замислився:
– Хату вони зараз обшукують... Як стемніє, повернемося в село. Вдруге вони нас там шукати не будуть.
– Повернемося в твою хату?!
– Не в мою, а в хату Івановича: у ній давно ніхто не живе, то і шукати там нас навряд чи стануть. А з горища добре видно все навколо. Головне – непомітно пробратися в село.
Далеко за північ, вибравшись з лісу, вони направилися у дім Івановича. Однак їх зустріли гавкотом собаки, і хлопці були змушені забратися геть. Тим більше, біля будинку Івановича стояло авто.
– А хазяїн вдома, доведеться шукати інше місце для ночівлі, – прошепотів Андрій.
– Може, це й на краще, – перебив його Сергій. – Давай поговоримо з ним.
Обережно і тихо обійшовши навколо хати, вони побачили біля дверей джип, всередині якого дрімав водій. Переконавшись, що навколо більше ні душі, Сергій підібрався до машини, різко відкрив дверцята і витягнув водія надвір:
– Хто в хаті є?
– Тільки хазяїн, – просичав водій, впираючись обличчям в асфальт.
Сергій обшукав його. З-за пояса дістав пістолет і наставив на нього:
– Хазяїн озброєний?
– Не знаю.
– Чекає когось?
– Не знаю.
Хлопці зв’язали водія і відтягнули в сарай.
– До хати піду я сам, а ти сідай в машину і дивись за дорогою, – скомандував Сергій.
– Ні, Іванович – моя проблема, – Андрій взяв друга за плече. – Я з ним сам розберуся, по-сімейному.
Сергій кивнув на знак згоди і простягнув Андрію пістолет.

***

Від несподіванки і переляку Іванович гепнувся на стілець. Тоді його рука потягнулась до пояса. Андрій, попереджаючи, звів курок.
– Один рух – і я стріляю. А стріляти я навчився, і убивати теж.
Іванович нервово посміхнувся.
– Отже, сам прийшов, не злякався...
Володимир ШИРЯЄВ

Далі буде
 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>