У молодості відцурався, а на старості признався…

“Обніми мене, сину, і пробач, що прогнав вас із матір’ю”. Ці покаяльні  слова буквально пронизали душу Миколи Дорошенка із села Зелене Дубенського району, адже злетіли вони з вуст батька, який на старості вирішив відшукати свого сина.

Поїхали до батька,  а він вигнав

Микола Дорошенко із села Зелене Дубенського району розміняв уже шостий десяток літ, але батьківської ласки  не пам’ятає. Лише з маминої розповіді відтворює окремі епізоди, пов’язані з татом. Особливо ті, які припадають на його підлітковий вік. Тоді батько завше з роботи спішив додому, приносив ласощі, подарунки. А потім неждано-негадано молоде подружжя розлучилося, і хлопчик залишився під опікою однієї матері, котра невимовно його любила, а тому, можливо, прощала усякі дитячі витівки. Справа одного разу дійшла навіть до того, що „безконтрольний” Миколка підпалив хату. Від пожежі значно додалося збитків, і аби якось полегшити становище, згорьована жінка віддала сина до інтернату. Матеріально у чомусь виграла, а ось при зустрічах із сином усе частіше почала відчувати, що батьківської опіки дитині ніщо не замінить.
І тоді разом з Миколою поїхала на Житомирщину до чоловіка, аби повернути синові батька. Втім, сталося не так, як гадалося. Іван уже встиг одружитися вдруге, дуже холодно прийняв приїжджих, навіть не поцікавився їхньою долею, а наостанок буквально відрізав: „Усе, на цьому ставим крапку... Прощайте”.
Хтозна, чи переживав у душі Іван Дорошенко, чи у подальші роки обливалося його серце кров’ю від розлуки з рідними людьми, але на старості літ воно таки зойкнуло. Якось, подивившись телепрограму „Ключовий момент” і пройнявшись схожою долею персонажів, він порадився з донькою Оленою: „А може, й нам отак спробувати відшукати Миколу? Як-не-як, тобі він рідний брат, а мені рідний син”.
«Інтер» ледь не нав’язав чужу жінку з 15-річною дочкою
Тим часом Микола Дорошенко, нічого не підозрюючи, займався у селі Зелене звичними буденними справами, готував господарство до зими. Як раптом повідомлення з пошти – з вами на зв’язок хоче вийти „Інтер”. Посланці, давши Дорошенкові запрошення на телепрограму, не тільки не привідкрили завіси таємничості, а прибавили ще більше здогадів.
– Знаєте, на те, що мене розшукує батько, – зізнається Микола Іванович, – сподівався найменше. Думав, що це сестри, батькові доньки від другого шлюбу. Здогад падав також на армійських друзів, на декого зі знайомих. Саме на цьому жартівливі „інтеровці” хотіли мене підловити. Ще перед початком програми запитують: “Ви працювали водієм?” – “Так”, – відповідаю.– “А у відрядження їздили?” – “Звичайно”. – “Ну, от і маєте – на вас чекає жінка із 15-річною дитиною!..” Чесно кажучи, мене відразу в холодний піт кинуло. Не від того, що щось десь „було”. Не було – це сто процентів. Але, мабуть, комусь щось збрело у голову – ось і хоче на цьому нагріти руки. Слава Богу, що “інтерівці” мене довго не муштрували. Побачили мій кислий вигляд і відразу змилосердилися. Кажуть: “Дядьку, це ми з вами пожартували”. А я їм у відповідь: “Ну, нічого собі у вас тут у Києві шуточки”. Так ось. Про батька я думав найменше. Чомусь був переконаний, що його давно нема. Мама моя померла рано – у 43 роки. Залишився тоді я круглим сиротою. Потім одружився. Тепер ось уже став дідусем. Оці життєві обставини так змінили моє життя, що про батька, по суті, ніколи не думав. По-чесному: його ніби й не існувало у моєму житті.
...І раптом це разюче повідомлення телеведучої Наталії Сумської під час “Ключового моменту”, на який наш земляк дав згоду приїхати: “Пане Миколо, вас розшукує батько”.
Бесідуючи із Дорошенком, я мимоволі поцікавився: що у його душі діялося тієї миті, й, відверто кажучи, сподівався на зовсім іншу відповідь, ніж на ту, яку почув.
– Там перед телекамерами почуваєш себе трохи ніяково, – каже Микола Дорошенко. – Тому я попросив дочку, яка приїхала разом зі мною і яка, за правилами, мала сидіти у залі навпроти мене: “Якщо ведуча каже правду, тримайся рукою за праве вухо, якщо жартує – за ліве”. Дивлюсь у зал, а своєї Наталки не помічаю. Народу ж бо чимало зібралося. Але навіть якби я й побачив Наталчин підтверджувальний знак, не знаю, чи поспішив би назустріч тому, хто викликав. Ну, сиділа в душі якась образа на нього, що з нами так поступив, і ніяк не міг її перебороти. Правда, обстановку швидко розрядила Сумська. Вона після короткої паузи повідомила, що батько не зміг приїхати на зустріч, а замість нього прибула дочка Олена. Ось саме з нею ми й обнялися, коли забрали оту “стіну”, що розділяла нас.

«Під час першої зустрічі ми навіть    не обнялися»

Телеканал “Інтер” після зйомок “Ключового моменту” люб’язно надав героям програми авто, і усі разом подалися до села, розташованого за 150 кілометрів від Києва, де мешкає 75-річний Іван Дорошенко.
– Коли я зайшов на подвір’я, – розповідає Микола, – побачив старшу жінку. Це була батькова дружина. Вона відразу здогадалася, хто я такий – ми з батьком були дуже схожими. Але виявилися  майже чужими людьми. Батько, коли його викликали, став, наче вкопаний. Не знав, як себе поводити. Я – теж: закляк, та й годі. Був би я винен у чомусь, спершу попросив би пробачення, потім обійняв би. Але ні я, ні батько так не зробили. Просто поручкалися. Потім поговорили з годину, домовилися, що на Різдво я приїду до нього із сім’єю, на тому й розійшлися. По правді, я ніколи не думав, що 40 років розлуки можуть настільки вихолодити душу... З одного боку, ніби й радість, що зустрілися, а з другого – якась внутрішня сила не хотіла нас зближувати.
Але недарма кажуть: людині, аби щось переосмислити, потрібен час. У проміжку до Різдва, як зізнається сам Микола, батьків образ щоденно навідував його думки. А з ним чомусь і докір. Мовляв, треба було самому проявити ініціативу, сказати: “Тату, давайте забудемо минуле, я вас ні у чому не виную. Навпаки, щасливий, що призналися до сина”. Діти ж бо перші повинні прощати... “Виправлюся на Різдво”, – думав.
Але, вочевидь, і батько за цей час переосмислив багато. І його серце, колись таке камінне, наразі пом’якшало. Не встиг Микола зайти на обійстя і поставити сумки, не встиг навіть привітатися і привітати господарів зі святом, як батько, весь у сльозах, підійшов до рідної кровиночки і простягнув назустріч руки.
Лише цієї миті, зізнається Микола Дорошенко, він  відчув, що насправді має батька. Тепер про нього з гордістю розповідає кожному, з ким спілкується. А заодно зазначає, що ніколи не пізно розкаятися у своїх життєвих погрішностях і ніколи не пізно прощати людям. Принаймні, історія з батьком його в цьому сповна переконала.
Сергій НОВАК,
Рівненська область

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>