Портрет ланкової на дошці пошани висів лише… два тижні

Старожили Купичева та довколишніх сіл, які за Польщі підпорядковувалися місцевій гміні, і досі пам’ятають свого колишнього війта Йосипа Калюжного. Був він напрочуд освіченим, ввічливим, хазяйновитим. Був гарним сім’янином, а ще, як тоді казали, видним мужчиною: струнка постава, високе відкрите чоло, чорні брови, усміхнені очі. Тож коли з приходом “перших совітів” його заарештували і кинули до в’язниці, селяни були шоковані. За що? І лише через багато-багато літ довідалися, ким раніше був їхній земляк і чому боялася його нова влада.

Полковнику писав  Скоропадський

Йосип Калюжний народився в Осьмиговичах, у багатодітній сім’ї. Дехто з рідних та близьких й досі тут мешкає, хоч у 1940 році багатьох примусово вивезли у “тьму-таракань”. Скажімо, мати уже заарештованого Йосипа Калюжного з його тринадцятирічною дочкою Оленкою опинилася аж за Карагандою. Додому дозволили повернутися лише після війни. Доля сина і батька залишалася невідомою.
З розповіді Олени Йосипівни:
– Його забрали в грудні 1939 року. Тоді саме вивозили із села німецькі сім’ї. Батько пішов попрощатися з ними, а присутній енкаведист відразу поцікавився: “Ви – Йосип Калюжний?” І наказав наступного дня з’явитися у сільраду. Та вже вдосвіта сам у супроводі конвою ввалився у нашу хату. Поперекидали все догори дном, позабирали якісь папери, книги, навіть альбом з фотографіями. Батька повели, і більше я його не бачила.
Тим часом слідчим вдалося “накопати” багато чого. Їм стало відомо, що Калюжний перед Першою світовою війною закінчив офіцерську школу, у царській армії дослужився до підполковника, був у німецькому полоні, а після звільнення став полковником армії УНР. Воював проти більшовиків, у Кам’янці-Подільському охороняв уряд Директорії. Згодом емігрував за кордон, звідки повернувся в рідне село у 1922 році. І ще довго листувався з колишнім гетьманом України Павлом Скоропадським. Усього цього було більш, ніж достатньо, щоб оголосити волинянина “ворогом народу”.
Ходили чутки, що його без суду розстріляли у Ковельській тюрмі в перші дні війни. Але десь у 1988 році у газеті “Україна молода” Йосипа Калюжного згадали в числі тих, хто відбував покарання у таборах ГУЛАГу. Дочка звернулася у компетентні органи й отримала офіційне підтвердження, що в одному з них, Карагандиському, її батько й загинув. Реабілітували його посмертно у травні 1989 року.

Внук «петлюрівця» став радянським офіцером

Перед війною Калюжні мали неабияку господарку, дім під бляхою, чимало сільськогосподарського реманенту, худоби тощо. Повернулися ж Олена з матір’ю, вважай, на порожнє місце. Довго і тяжко спиналися на ноги. Олена Йосипівна працювала у колгоспі дояркою, згодом – ланковою. І вельми дивувала односельчан тим, що завжди викроювала час для читання. У сільській бібліотеці, либонь, не було книжки, якої б вона не брала додому.
– То мене батько привчив до всяких книг, бо готував до вступу в гімназію, – зізналась колись бібліотекарці. – Не судилось, як бачите, але звичка залишилась. Принаймні, діти і внуки не сміються з того.
А от доля в 1970 році таки “посміялася” та ще й добряче налякала Олену Йосипівну. І чим? Минулим. Тоді район отримав перехідний червоний прапор за успіхи у льонарстві. А вона – передова ланкова – удостоїлась честі бути сфотографованою для районної Дошки Пошани. Однак всього два тижні висів там її портрет. Недремне око КДБ “викрило” дочку петлюрівського полковника. Приїхали в село серйозні хлопці, провели виховну роботу з парторгом, і той через декілька днів запросив до себе збентежену ланкову. Мовляв, забери он портрет свій, щоб пилюкою в кабінеті не припадав. І пояснив, що й до чого.
Серце ж Олени Йосипівни облилося кров’ю. Ні, за портрет, знятий з Дошки Пошани, не образилася. Жахнулася від однієї думки про те, що може чекати середульшого сина Євгена (старший був колгоспним інженером), який тільки-но поступив у військове училище. Це ж потягнеться ниточка до діда і… На щастя, обійшлося. Євген успішно закінчив училище і став офіцером. Нині мешкає в Бресті. Поза Україною опинилася і дочка Лариса, котра живе в Росії.
Рідна ж українська держава з Олени Йосипівни позбиткувалася ще раз, коли нажите тяжкою батьковою працею і конфісковане майно на засіданні комісії з поновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій оцінили аж у… сім тисяч нічого не вартих тоді купоно-карбованців. Курям на сміх.
Василь ТРОФИМУК,
Волинська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>