Бачив свою похоронку
З дитинства Віктору Івановичу Пшеніцину пригадуються пахощі свіжоспеченого хліба, велика піч. Предки Пшеніциних були купцями, залишили у спадок дітям в Павлопосаді Московської області декілька будинків з пекарнею, магазином. Жили заможно, та потім настала в сім’ї чорна смуга – розкуркулення, смерть ще молодої господині, батька вислали в Сибір, а Віктора віддали в дитбудинок. У 1942 році він 19-річним юнаком потрапив на фронт.
В пам’яті ветерана оживають картини кровопролитних боїв за Київ, форсування Дніпра, визволення Західної України.
– Не раз в тил ворога за “язиком” ходив, – пригадує Віктор Іванович. – Якось, повертаючись назад зі здобутим фріцом, вже на нейтральній території зустріли німецьких розвідників, які вели із собою “язика”. Відбивши у ворога “трофей”, повернулися без втрат, ще й з поповненням.
А ще не забути йому зустрічі з ворогом, коли лише дивом вцілів. Того спекотного дня, відклавши позаду автомат, жадібно припав до лісового озерця. Втамувавши спрагу, підняв голову й побачив, що з протилежного берега, покинувши пити воду, на нього з переляком дивиться німецький солдат і міцно стискає в руках автомат. Він відчув холодний подих смерті, коли, задкуючи, дивився у насторожені ворожі очі.
У серпні 1944-го, після другого поранення, Віктор Іванович потрапив до госпіталю у Маневичах. Саме там він познайомився з молоденькою санітарочкою Єфросинією із сусід-нього села Прилісне. Її мати, дізнавшись, що припали до душі молодому солдату наші краї, щиро запрошувала: “Ото закінчиться війна, то й приїжджайте, знайдете собі до пари, та й оселитесь у нашій місцевості”. Він промовчав про те, що вподобав її доньку, бо ж хтозна, чи виживе на фронті. Так мало не трапилося – під Варшавою був важко поранений. Бійці, відтягнувши його вбік, вирішили, що санітарів не дочекається, і взяли “адресатник” – дані, запаяні в гільзу, аби відіслати похоронку.
Отримавши групу інвалідності, солдат приїхав до рідних. Отетерівши від здивування, тітка зі сльозами радості і словами “покійник явився” кинулась на груди і показала похоронку.
– Ось так і вижив всім смертям на зло, – жартує Віктор Іванович. – Тітка відразу й сватати мене почала до сусідської дівчини. Я нічого не відказав, та через декілька днів поїхав у Маневичі. Я тоді мовив майбутній тещі: “Ви казали, коли виживу, щоб приїжджав. А до пари я собі ще тоді знайшов”, – і вказав на Єфросинію. Так і залишився жити в приймаках. Робітник з мене спочатку був ніякий – поранення давало знати, тож поповиходжувала дружина.
У післявоєнні роки на хутірець заходили “гості” з лісу по харчі. Під час одного з візитів запримітили вони незнайомця, поцікавилися в господині, хто такий. Та одказала: “Приймак з фронту повернувся”. Коли ж Пшеніцин заговорив російською, наказали, щоб за тиждень знав мову тієї землі, чий хліб їсть. Промайнув тиждень, хлопці знов до нього: “Вивчив?” Де ж за кілька днів вивчиш? Наказали збиратися і йти з ними. А він став посеред кімнати: “Я до лісу й не дійду. Як маєте вбивати, то тут порішіть”, – і сорочку підійма, а там рани страшні, що ледь погоїлися. Подивилися пильно – і, махнувши рукою, наказали лише про їхній візит мовчати.
Ось так почалось мирне життя. Через два роки перебрались хоч і в малесеньку, та свою хатинку в Маневичах, нажили двоє діток. Господар працював на різних роботах – сторожем, заправником, робітником на меблевій фабриці, на залізничній дорозі. Саме на залізниці випадково зустрівся через 15 років з бо-йовим побратимом, рятівником, який витяг з поля бою. Із сім’єю не раз їздив гостювати до родини в Росію, проте коріння вже міцно пустив на волинській землі. Тут народились троє онуків, двоє правнуків.
– Не раз в тил ворога за “язиком” ходив, – пригадує Віктор Іванович. – Якось, повертаючись назад зі здобутим фріцом, вже на нейтральній території зустріли німецьких розвідників, які вели із собою “язика”. Відбивши у ворога “трофей”, повернулися без втрат, ще й з поповненням.
А ще не забути йому зустрічі з ворогом, коли лише дивом вцілів. Того спекотного дня, відклавши позаду автомат, жадібно припав до лісового озерця. Втамувавши спрагу, підняв голову й побачив, що з протилежного берега, покинувши пити воду, на нього з переляком дивиться німецький солдат і міцно стискає в руках автомат. Він відчув холодний подих смерті, коли, задкуючи, дивився у насторожені ворожі очі.
У серпні 1944-го, після другого поранення, Віктор Іванович потрапив до госпіталю у Маневичах. Саме там він познайомився з молоденькою санітарочкою Єфросинією із сусід-нього села Прилісне. Її мати, дізнавшись, що припали до душі молодому солдату наші краї, щиро запрошувала: “Ото закінчиться війна, то й приїжджайте, знайдете собі до пари, та й оселитесь у нашій місцевості”. Він промовчав про те, що вподобав її доньку, бо ж хтозна, чи виживе на фронті. Так мало не трапилося – під Варшавою був важко поранений. Бійці, відтягнувши його вбік, вирішили, що санітарів не дочекається, і взяли “адресатник” – дані, запаяні в гільзу, аби відіслати похоронку.
Отримавши групу інвалідності, солдат приїхав до рідних. Отетерівши від здивування, тітка зі сльозами радості і словами “покійник явився” кинулась на груди і показала похоронку.
– Ось так і вижив всім смертям на зло, – жартує Віктор Іванович. – Тітка відразу й сватати мене почала до сусідської дівчини. Я нічого не відказав, та через декілька днів поїхав у Маневичі. Я тоді мовив майбутній тещі: “Ви казали, коли виживу, щоб приїжджав. А до пари я собі ще тоді знайшов”, – і вказав на Єфросинію. Так і залишився жити в приймаках. Робітник з мене спочатку був ніякий – поранення давало знати, тож поповиходжувала дружина.
У післявоєнні роки на хутірець заходили “гості” з лісу по харчі. Під час одного з візитів запримітили вони незнайомця, поцікавилися в господині, хто такий. Та одказала: “Приймак з фронту повернувся”. Коли ж Пшеніцин заговорив російською, наказали, щоб за тиждень знав мову тієї землі, чий хліб їсть. Промайнув тиждень, хлопці знов до нього: “Вивчив?” Де ж за кілька днів вивчиш? Наказали збиратися і йти з ними. А він став посеред кімнати: “Я до лісу й не дійду. Як маєте вбивати, то тут порішіть”, – і сорочку підійма, а там рани страшні, що ледь погоїлися. Подивилися пильно – і, махнувши рукою, наказали лише про їхній візит мовчати.
Ось так почалось мирне життя. Через два роки перебрались хоч і в малесеньку, та свою хатинку в Маневичах, нажили двоє діток. Господар працював на різних роботах – сторожем, заправником, робітником на меблевій фабриці, на залізничній дорозі. Саме на залізниці випадково зустрівся через 15 років з бо-йовим побратимом, рятівником, який витяг з поля бою. Із сім’єю не раз їздив гостювати до родини в Росію, проте коріння вже міцно пустив на волинській землі. Тут народились троє онуків, двоє правнуків.
Олена БИЧКОВА,
Волинська область
Волинська область
| Comments: |
