Кривава ніч у Лахвичах,

Михайло їхав до  рідного села Лахвичі. Було то ще за Союзу, він служив далеко від України, тож кожна зустріч, навіть з незнайомим земляком, була приємною несподіванкою. А чоловік, з яким розговорився на вокзалі, хоч і не був земляком, та коли дізнався, що Михайло родом з Любешівського району, радо вигукнув: “О! Та я ж там партизанив!” І  став розповідати про свої подвиги. З кожним його словом серце Михайла стискалося від болю. Проте мусив мовчати. Бо час такий був…
Михайло, якому вже за сімдесят, одинадцятирічним хлопчиком став очевидцем жахливого злочину, який вчинили лісові бандити з червоними смужками на шапках у ніч на зимового Миколая 1943 року. Він мовчав шістдесят років, та все ж попрохав не писати справжнього імені:
– Бо сільські комуняки хату спалять…

Білоруська вьоска Хатинь, волинське село Кортеліси... Хто не чув про ці населені пункти, мешканці яких стали жертвами воєнного бандитизму? А скільки ідеологічної спекуляції довкола них здійснила більшовицька пропаганда? Звичайно, вшановувати пам’ять потрібно, та хіба цими двома селами обмежувався трагічний список винищених населених пунктів? Хіба тільки німці палили хати і вбивали селян? Півсела нашого (на Житомирщині), наприклад, у сорок четвертому спалили донські козаки (очевидно, підрозділ армії Власова). А польські шовіністи з різних Армій Крайових і Людових, що особливо навісніли на Волині та Холмщині? Ну і, нарешті, червоні партизани зі з’єднання двічі героя СРСР Олексія Федорова, що приблудилися на Любешівщину вести “рейкову війну” (на єдиній у районі вузькоколійці з “кукушкою”)? Важко повірити у такий бандитизм розхвалених “народних месників”? Що ж, нехай про це розповість кривава ніч 1943-го вустами Михайла – одного з небагатьох ще живих її свідків.
– Ми прокинулися від криків, пострілів та яскравого світла, що лилися крізь вікна у хату. Від страху кров захолонула у грудях, а тут ще й гукнув хтось з вулиці, що пробігав повз наше обійстя: „Втікайте! Бандити палять село і вбивають людей!” Батько, мати і сестри в чому були – кинулися до дверей, а я не можу постолів знайти, бігаю по хаті, зазираю по кутках, а взуванки ніде нема. Батько в хату повернувся, кричить: “Чому не тікаєш?” – “Постолів нема!” – “ Біжи так, бо буде смерть!” Я побіг за ним... босий, в самій лишень спідній білизні! Втікали до лісу. Було видно, як удень – горіли хати. Встиг побачити й бандитів – були в шапках з червоними стрічками. Вони перегукувалися російською мовою, матюкалися. Один йшов попереду, стріляв у людей, які вибігали з палаючих осель, з автомата, а другий, трохи відстаючи, добивав поранених з карабіна. Вбивці помітили мене, й один з них дав чергу вслід. Кулі просвистіли над головою, а з другої черги подзьобали мерзлу землю попереду. Від страху я побіг ще прудкіше і таки дістався рятівного лісу...
Ледве живого, з обмороженими ногами хлопця порятували односельчани, на яких він набрів у хащах, обкутавши хустками та іншими теплими речами, які познімали із себе. У село вцілілі лахвичани наважилися повернутися аж удень. Зі ста помешкань залишилося не більше тридцяти. На згарищах тліли головешки, по вулицях, на городах і  подвір’ях лежали трупи. І кров, кров – скрізь кров! Скільки всього загинуло лахвичан тієї ночі, Михайло не в змозі підрахувати, але вважає, що не менше п’ятдесяти осіб.
– Були такі сім’ї, що всіх забито! Загинули двоє моїх друзів-однолітків, з якими корів пас. Одного з них,  Демида, розказували очевидці, поранили. Так бандит добивав хлопчика, кинувши ним об землю...
Увесь день лахвичани звозили до уцілілих хат тіла своїх родичів, сусідів, щоб похоронити за християнським звичаєм. До возів впрягалися люди, бо всіх коней та іншу худобу червоні бандити забрали...
Згодом, уже дорослим, Михайло часто задумувався: чим завинили  його односельчани перед радянськими партизанами? Адже це була спланована акція. Може, федорівці  порахували Лахвичі осередком націоналістичного руху? Та в селі ж якоїсь націоналістичної організації не було. Не те, що, наприклад, у сусідньому, через ліс, Деревку.

Не знаю, чи вдалося б Михайлові знайти відповідь на це запитання, якби не та випадкова зустріч на вокзалі, коли, як виявилося, зустрілися каратель та його жертва. Не підозрюючи, що його слухач – “недобиток” звірячої акції (Михайло не зізнався, що родом з Лахвичів), партизана потягнуло на відверті спогади про “славні діла” загону імені Ванди Василевської, у якому він воював проти фашистів і їхніх “поплічників – українських “ буржуазних “ націоналістів. Командиром того загону був якийсь Шелест, за прізвищем, очевидно, українець, але серед бійців, хоч загін вважався польським, етнічних поляків майже не було. Брали туди людей з польськими  прізвищами або таких, хто умів польською розмовляти. Правда, в загоні мова спілкування, звичайно, була російська.
 У грудні 1943-го Федоров, очевидно, виконуючи директиву Москви, наказав загонові ім. В. Василевської рейдувати на територію Польщі для організації боротьби з польськими націоналістами. Провіант “радянські поляки”, зрозуміло, мали добувати по дорозі. Отож, першою їхньою зупинкою став ліс між селами Шлапань і Дольськ. Почали радитися, де ж добути харчів. Підказали двоє місцевих волоцюг, що записалися до загону (епітет зневажливий не мій – саме так характеризували лахвичани тих двох односельчан, що подалися партизанити до Федорова):
– Давайте реквізуємо у Лахвичах: село багате, куркульське і бандерівське.
  На біду лахвичан, одбулися не худобою і домашнім скарбом, а десятками життів. Ну а “червоні” показали своє справжнє окупантське нутро. Комуністи ж досі годують затурканих поліщуків байками, що двічі герой Федоров прийшов на Волинь боротися з німцями, хоча жодного на Любешівщині його “орли” не вбили, зате українців лише в самих Лахвичах від їхніх куль скільки загинуло!
 З награбованим добром загін помарширував далі. Незабаром зупинився знову – біля якоїсь машинно-тракторної станції. Роздобули на ній кілька великих бочок, стали різати худобу і варити м’ясо. Наїлися по саму зав’язку, із собою взяли, хто скільки зміг посунути, і пішли далі – до польського кордону. Лісові хащі, болота, бездоріжжя так змучили грабіжників, що мусили викидати із заплічників м’ясо, аби здужати йти. Невдовзі перед ними виникла ще складніша проблема – широчезна і глибока річка Буг. Ніяких плавзасобів загін, звичайно, не мав. Але командири не спасували: наказали розібрати в найближчому селі хліви й зробити з колод моста. Та не довелося червоним польським партизанам повоювати на польських землях. Не встигли вони як слід отаборитися на визначеному місці, як однієї ночі німці, що, виявляється, вже давно стежили за рухом загону, оточили табір і, присвічуючи потужними прожекторами, влаштували “лахвицьку ніч” у відповідь: уже бандити, напіводягнені, ціпеніючи від жаху, шукали порятунку в ногах, але мало кому вдалося вирватися з цього пекла. Тієї ночі чимало лісових бандюг вперше і востаннє побачили ”живих” німців.
Лахвичани своїх загиблих земляків поховали по-людськи. А торік, на Миколая, заклали в селі, як пам’ять про них, церкву. А чи похоронили їхніх карателів, чи кинув хто на гріб жменю землі за  християнським звичаєм? Я не втішаюся, втішного тут мало, бо смерть бандита не поверне життя убитому ним, бо скільки ще таких Лахвич більшовиками замовчувалося і оббріхувалося? На жаль, Лахвичі – не єдине село на Любешівщині, що постраждало в роки війни від червоних „визволителів” – у тому списку районна „столиця” УПА Деревок, стародавній Люб’язь. Ще живі люди, які це пам’ятають. І мовчати вже не будуть.

Микола ШМИГІН,
Волинська область