Перший стрибок
1997 рік став багатим на події у житті редакції. Зросла передплата, збільшився роздріб – з нового року тираж став 12 тисяч примірників. Газета виходила на 8 сторінках і коштувала 25 копійок (до речі, цікавий факт: літр 95-го бензину тоді коштував – 65 копійок, а дизельне пальне – 50).
Штат “Вісника” був невеликим, не вистачало гострих матеріалів, тому редактор активно залучав до співпраці районних журналістів. Зокрема Івана Романика (Маневицький район), Жанну Шай (Луцький) та Василя Трофимука (Турійський). І газета оживала на очах. З приходом молодого кореспондента Сергія Коломейця з’явилися тематичні сторінки “Кримінал”, “Сторінка для душі”. Побільшало цікавих інформацій та приватних оголошень.
Великий резонанс викликала серія матеріалів народного цілителя Анатолія Лемещука “П’ять ключів здоров’я”. Того ж року у “Віснику” друкував свої найсвіжіші матеріали старійшина волинської журналістики, мудра, обдарована людина, нині вже покійний Петро Марценюк.
Ми першими з квітня запровадили дитячу тематичну сторінку “Шарик і Ролик”. Десятки листів посипались у редакцію. Ніхто і не сподівався, що у нас стільки маленьких прихильників. Автором конкурсів, вікторин, “приколів” був Володимир Камінський, який у цьому ж році став заступником редактора.
Загалом “Вісник” з кожним номером ставав цікавішим і змістовнішим, насиченим короткими матеріалами. Постійними рубриками стали “Отак і живемо”, “Жах”, “Алло, район”, “У номер”.
Шокували читачів кримінальні інформації та публікації: “Від голоду померла дитина у сім’ї алкоголіків”, “Свиня відгризла ноги”, “Міліціонер збив вагітну жінку”.
У липні того ж року разом з тиражем (вже 16 тисяч!) зросла і кількість сторінок до 12. Газета набула іншого вигляду. Завдяки новому технічному редактору Андрію Хлопецькому помітно змінилася верстка.
Не забували ми писати і про життя міста. Зокрема про перший тролейбус, який пустили у міську зону до Гаразджі, про нелегке існування гуртожитків (“Старі добрі “общаги”: життя з присмаком невідомості”) та інші.
У жовтні ми започаткували рубрику “Прямий зв’язок”. До речі, вона й досі має велику популярність серед читачів. З’явилися юридичні поради Анатолія Олексюка у рубриці “Кодекс”. Саме цього місяця було представлено окремо сторінку рівненського корпункту, адже і в сусідній області зацікавились “Вісником”. А 16 жовтня ми вперше вийшли у двох кольорах. Цьому посприяв директор Рівненської друкарні Володимир Жеребецький, який запросив нас на вигідних умовах до співпраці. Газета стала помітнішою, але не відразу люди звикли до цього. На точках розповсюдження говорили: “Це не той “Вісник”, давайте нам чорно-білий…” Однією зі знахідок нашого колективу стала авторська сторінка “Журналіст слухає, роздумує, допомагає”. Тут кожен читач міг знайти пораду, відповідь на хвилююче питання в рубриках “Швидка психологічна допомога”, “Запитуєте – відповідаємо”.
В цілому рік був напруженим і тяжким, але разом з тим – вдалим. Повністю змінилося обличчя газети. З невиразної верстки “Вісник” перетворився у стильне, солідне видання. Прийшли нові перспективні журналісти і дизайнери. Усі ми зробили перший серйозний стрибок як в тиражі, так і у зміцненні та вдосконаленні улюбленої газети. І нам це вдалося – на перше січня 1998 року “Вісник” читали 28 тисяч 350 людей.
Ми першими з квітня запровадили дитячу тематичну сторінку “Шарик і Ролик”. Десятки листів посипались у редакцію. Ніхто і не сподівався, що у нас стільки маленьких прихильників. Автором конкурсів, вікторин, “приколів” був Володимир Камінський, який у цьому ж році став заступником редактора.
Загалом “Вісник” з кожним номером ставав цікавішим і змістовнішим, насиченим короткими матеріалами. Постійними рубриками стали “Отак і живемо”, “Жах”, “Алло, район”, “У номер”.
Шокували читачів кримінальні інформації та публікації: “Від голоду померла дитина у сім’ї алкоголіків”, “Свиня відгризла ноги”, “Міліціонер збив вагітну жінку”.
У липні того ж року разом з тиражем (вже 16 тисяч!) зросла і кількість сторінок до 12. Газета набула іншого вигляду. Завдяки новому технічному редактору Андрію Хлопецькому помітно змінилася верстка.
Не забували ми писати і про життя міста. Зокрема про перший тролейбус, який пустили у міську зону до Гаразджі, про нелегке існування гуртожитків (“Старі добрі “общаги”: життя з присмаком невідомості”) та інші.
У жовтні ми започаткували рубрику “Прямий зв’язок”. До речі, вона й досі має велику популярність серед читачів. З’явилися юридичні поради Анатолія Олексюка у рубриці “Кодекс”. Саме цього місяця було представлено окремо сторінку рівненського корпункту, адже і в сусідній області зацікавились “Вісником”. А 16 жовтня ми вперше вийшли у двох кольорах. Цьому посприяв директор Рівненської друкарні Володимир Жеребецький, який запросив нас на вигідних умовах до співпраці. Газета стала помітнішою, але не відразу люди звикли до цього. На точках розповсюдження говорили: “Це не той “Вісник”, давайте нам чорно-білий…” Однією зі знахідок нашого колективу стала авторська сторінка “Журналіст слухає, роздумує, допомагає”. Тут кожен читач міг знайти пораду, відповідь на хвилююче питання в рубриках “Швидка психологічна допомога”, “Запитуєте – відповідаємо”.
В цілому рік був напруженим і тяжким, але разом з тим – вдалим. Повністю змінилося обличчя газети. З невиразної верстки “Вісник” перетворився у стильне, солідне видання. Прийшли нові перспективні журналісти і дизайнери. Усі ми зробили перший серйозний стрибок як в тиражі, так і у зміцненні та вдосконаленні улюбленої газети. І нам це вдалося – на перше січня 1998 року “Вісник” читали 28 тисяч 350 людей.
Лялька народила трійню
В останні роки Гірківське КСП в Любешівському районі нічим особливим не відзначалося. Заговорити про нього змусила Лялька, яка нещодавно поповнила господарство аж трьома телятами. Такого КСП за всю свою історію не пам’ятає, тому керівництво на радощах відзначило Ляльку додатковими кормами і свіжим сіном, а доярку-доглядача Н.А.Колтунович преміювало одним з трійнят. За останні роки це третій випадок в районі народження телят-трійнят.
Степан ЛЮБЕШІВСЬКИЙ,
№41 від 9 жовтня 1997 р.
№41 від 9 жовтня 1997 р.
Кеннеді одружився на ківерчанці
У Ківерцях відбулася реєстрація шлюбу африканця, громадянина Нігерії Білла Кеннеді та ківерчанки Наталії М. Молодому подружжю довелося пережити паперову тяганину: для Білла потрібен був письмовий дозвіл від батька – своєрідне благословення, котре завірялося Нігерійським посольством, а Наталі – дозвіл від місцевої влади, оскільки вона до шлюбу ще “недоросла”, бо має тільки 16 років.
Цей незвичний для Ківерців шлюб склався завдяки тому, що Білл приїхав в Україну навчатися – він студент одного з вузів Донецька. І тепер, хоча Білл Кеннеді майже вдвічі старший за Наталю (йому тридцять років), подружжя, як і всі молодята, – найщасливіше у світі.
Цей незвичний для Ківерців шлюб склався завдяки тому, що Білл приїхав в Україну навчатися – він студент одного з вузів Донецька. І тепер, хоча Білл Кеннеді майже вдвічі старший за Наталю (йому тридцять років), подружжя, як і всі молодята, – найщасливіше у світі.
Сергій ГУПАЛО,
№34 від 21 серпня 1997 р.
№34 від 21 серпня 1997 р.
Бар «Остання путь»
У Ківерцях за двадцять кроків від моргу відкрито цікавий магазин. Там обладнана барна стійка, столики, грає приємна музика, можна посидіти, випити чарку. Магазин більше схожий на бар. В народі цей заклад називають “Остання путь”. Для хворих, котрі лікуються в лікарні, є два шляхи – або “Остання путь”, або морг.
Тепер люди, які приїжджають по покійника, мають можливість посидіти у затишному барі. І сміх, і сльози.
Тепер люди, які приїжджають по покійника, мають можливість посидіти у затишному барі. І сміх, і сльози.
Кость ГАРБАРЧУК,
№ 40 від 2 жовтня 1997 р.
№ 40 від 2 жовтня 1997 р.
Вічна загадка таланту,
або Кілька штрихів про смерть та життя Володимира Івасюка
або Кілька штрихів про смерть та життя Володимира Івасюка
Якби в сімдесятих роках у кого-небудь запитали, хто такий Володимир Івасюк, напевно, підняли б на сміх. Бо від старого до малого на всьому неосяжному просторі СРСР, від Бреста до Камчатки, народ співав неповторну “Червону руту”, автором слів і музики якої був великий Володимир Івасюк. Нині ж, коли я задав таке питання двадцятирічному студенту, він знизав плечима. Не чули про Івасюка й інші молоді люди. І стало боляче. Наше юне покоління не знає не просто вчорашніх кумирів, а нашої гордості, нашої слави, наших геніальних українців. Отож, сьогодні ми розповімо про одного з них – Володимира Івасюка.
Один напівкумедний-напівпрактичний епізод стався з Володимиром Івасюком тоді, коли він вчився у випускному класі, про що мені розповіли знаючі люди у Кіцмані. Разом з іншими хлопцями-однолітками Володя прийшов погуляти під вечір у сквер в центрі містечка, де стояв бюст Леніна. Знічев’я хлопчаки почали кидати чийогось кашкета на лису Іллічеву голову, доки він там не зачепився. А оскільки без кашкета повертатися додому не випадало, то полізли за ним. І тут бюст… впав з мурованого постаменту. Чи то поспіхом все це будівельники зробили, чи то з роками цемент втратив свою міцність, але в один момент пам’ятника вождеві в провінційному райцентрі не стало. Звісно, уже вночі все відновили, але то для юних дотепників не минуло безслідно. Зокрема випускник Івасюк зостався без золотої медалі, яку мав отримати, і замість інституту опинився на Чернівецькому заводі “Ленмаш”, де мало відбутися його ідейне становлення, явно “підірване” у райцентрівському сквері. Та й отой епізод з бюстом добре пам’ятали кадебешники, які не спускали ока з композитора. Як, зрештою, з кожного свідомого українця, який мав вплив на суспільство.
Так, Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині, не підписував листи-протести проти утисків української інтелігенції, не належав до Гельсінської спілки, не друкував свої твори у самвидаві. Але в той страшний час, коли масово закривали українські школи, коли нашу прабатьківську мову витісняли “великодержавники” та їх холуї з вузів, з наукових установ, зі службових кабінетів, Івасюкову “Червону руту” співали по всій червоній імперії, від Балтики до Камчатки. Тоді, коли тисячі хохлів (бо українці завжди залишалися українцями) ганебно зрікалися материнського слова, Центральне телебачення у Москві транслює пісні українського композитора – і вони стають кращими піснями року.
Про Володимира Івасюка справедливо кажуть, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обшири, врятував її мистецьку вартість. Так, це був талант, це була особистість. Але Івасюкова пісня не з’явилася на голому місці, на попелищі. Вона виплекана-викохана глибокими традиціями української національної культури, дух якої завжди витав у сім’ї Івасюків. Музика Миколи Лисенка і Сидора Воробкевича, творчість Володимира Гнатюка і Євгена Маланюка – ось духовні джерела, з яких буковинський Орфей черпав силу і міць для реалізації свого таланту. А висвячував-причащав живою водою народні пісні народного мелосу.
Володимир Івасюк вчився в медичному інституті. Але не практикував як лікар, хоч і мав лікарський фах. Та він зробив більше, значно більше. Він став цілителем наших душ, коли крига безпам’ятства почала брати у свій страшний зашморг наш підневільний народ.
Він ламав цю кригу своїми незабутніми, невмирущими піснями, які можна зрівняти хіба що з йорданською свяченою водою.
Він признався у любові до своєї землі, до рідного народу, до матері-України.
І нам цю любов заповів.
Так, Володимир Івасюк, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині, не підписував листи-протести проти утисків української інтелігенції, не належав до Гельсінської спілки, не друкував свої твори у самвидаві. Але в той страшний час, коли масово закривали українські школи, коли нашу прабатьківську мову витісняли “великодержавники” та їх холуї з вузів, з наукових установ, зі службових кабінетів, Івасюкову “Червону руту” співали по всій червоній імперії, від Балтики до Камчатки. Тоді, коли тисячі хохлів (бо українці завжди залишалися українцями) ганебно зрікалися материнського слова, Центральне телебачення у Москві транслює пісні українського композитора – і вони стають кращими піснями року.
Про Володимира Івасюка справедливо кажуть, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обшири, врятував її мистецьку вартість. Так, це був талант, це була особистість. Але Івасюкова пісня не з’явилася на голому місці, на попелищі. Вона виплекана-викохана глибокими традиціями української національної культури, дух якої завжди витав у сім’ї Івасюків. Музика Миколи Лисенка і Сидора Воробкевича, творчість Володимира Гнатюка і Євгена Маланюка – ось духовні джерела, з яких буковинський Орфей черпав силу і міць для реалізації свого таланту. А висвячував-причащав живою водою народні пісні народного мелосу.
Володимир Івасюк вчився в медичному інституті. Але не практикував як лікар, хоч і мав лікарський фах. Та він зробив більше, значно більше. Він став цілителем наших душ, коли крига безпам’ятства почала брати у свій страшний зашморг наш підневільний народ.
Він ламав цю кригу своїми незабутніми, невмирущими піснями, які можна зрівняти хіба що з йорданською свяченою водою.
Він признався у любові до своєї землі, до рідного народу, до матері-України.
І нам цю любов заповів.
Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ,
№41 від 9 жовтня 1997 р.
№41 від 9 жовтня 1997 р.
Стихія: жертви і руйнування
Вранці у вівторок тривожно задзеленчала “міжміська”, і серце защеміло: щось сталося. Буря, яка краєм зачепила Луцьк, подалася десь на Полісся і з того, що телефони і рідних, і знайомих у Раковому Лісі мовчали, ще в понеділок звечора зрозуміла – чекати доброго не варто. Знову вибив, напевне, град городину. Залило картоплю, поклало буряки, і мама буде ойкати й плакати, шкодуючи своїх хворих рук, що виполювали кожну бур’янину. У трубці плакала тітка:
– Біда у нас. І велика біда. Ти собі уявити не можеш…
Я й справді не могла уявити все те, що почула від неї: смерч майже вщент зруйнував нову тітчину хату (будували дочці, тягнулись з усіх сил). Викорчував усі півстолітні яблуні, порозкривав дахи хлівів і будинків. Село перетворилося у суцільну руїну. Те ж саме і в Камені-Каширському. Яка городина, які буряки, коли залишилися без даху над головою.
І найстрашніше – загинули люди. Одна із загиблих – моя однокласниця. Галина їхала в машині, коли в повітрі все змішалося, а небо чорним покривалом накрило землю. Уламок шиферини пробив скло автомобіля і влучив моїй однокласниці у легені. Галя померла в лікарні. На озері Доброму теж загинуло двоє людей: лісник із села Підріччя, якого я теж давно знаю, і працівник лісгоспу. На озері чорного понеділка 23 червня було багатолюдно – там мала проходити науково-практична конференція, відпочивали діти, розповідають, що всі, хто там був, повскакували в озеро і у воді знайшли порятунок від стихії. Бо вціліти у тому лісі було неможливо…
Число загиблих на вчорашній день у Камінь-Каширському районі становило 5 чоловік. 24 червня я зв’язалася з районною лікарнею, де повідомили, що протягом доби у лікарню було доставлено 28 чоловік, госпіталізовано п’ять. Привозили потерпілих з різними пораненнями, але більшість після надання медичної допомоги поверталися додому, бо там – чорна біда. Оскільки не було ніякого зв’язку з жодним населеним пунктом району, встановити точну кількість поранених було практично неможливо.
За попередніми даними, ураганний вітер (до 32 м за секунду) “погуляв” у тринадцяти районах області. Але найбільші руйнації спричинив у Камінь-Каширському, Ратнівському, Старовижівському і Любешівському районах. Збитки, завдані населенню та народному господарству області, обраховуються мільйонами гривень. З ладу виведено 265 ліній електропередач, 130 підстанцій, без електроенергії залишилося 603 населені пункти і 213 сільгосппідприємств. Не працює 168 АТС, немає зв’язку з 443 населеними пунктами. Матеріальні збитки уточнюються, але стихія забрала дев’ять людських життів, 46 осіб травмовано. У п’яти шахтах Нововолинська внаслідок пошкодження ліній передач заручниками стихії стали шахтарі. Вчора усіх гірників було піднято на-гора.
Боляче і страшно… За підрахунками, стихія знищила близько 3 тисяч гектарів лісу.
…Мій тато ні за чим так не шкодує, як за викорчуваним бурею садком. Яблуні, які він посадив 30 років тому і які так щедро мали ось-ось вродити влітку, усі лежать на подвір’ї, краючи йому серце. “Хату відбудую, дах залатаю, а скільки треба новий сад ростити…”
– Біда у нас. І велика біда. Ти собі уявити не можеш…
Я й справді не могла уявити все те, що почула від неї: смерч майже вщент зруйнував нову тітчину хату (будували дочці, тягнулись з усіх сил). Викорчував усі півстолітні яблуні, порозкривав дахи хлівів і будинків. Село перетворилося у суцільну руїну. Те ж саме і в Камені-Каширському. Яка городина, які буряки, коли залишилися без даху над головою.
І найстрашніше – загинули люди. Одна із загиблих – моя однокласниця. Галина їхала в машині, коли в повітрі все змішалося, а небо чорним покривалом накрило землю. Уламок шиферини пробив скло автомобіля і влучив моїй однокласниці у легені. Галя померла в лікарні. На озері Доброму теж загинуло двоє людей: лісник із села Підріччя, якого я теж давно знаю, і працівник лісгоспу. На озері чорного понеділка 23 червня було багатолюдно – там мала проходити науково-практична конференція, відпочивали діти, розповідають, що всі, хто там був, повскакували в озеро і у воді знайшли порятунок від стихії. Бо вціліти у тому лісі було неможливо…
Число загиблих на вчорашній день у Камінь-Каширському районі становило 5 чоловік. 24 червня я зв’язалася з районною лікарнею, де повідомили, що протягом доби у лікарню було доставлено 28 чоловік, госпіталізовано п’ять. Привозили потерпілих з різними пораненнями, але більшість після надання медичної допомоги поверталися додому, бо там – чорна біда. Оскільки не було ніякого зв’язку з жодним населеним пунктом району, встановити точну кількість поранених було практично неможливо.
За попередніми даними, ураганний вітер (до 32 м за секунду) “погуляв” у тринадцяти районах області. Але найбільші руйнації спричинив у Камінь-Каширському, Ратнівському, Старовижівському і Любешівському районах. Збитки, завдані населенню та народному господарству області, обраховуються мільйонами гривень. З ладу виведено 265 ліній електропередач, 130 підстанцій, без електроенергії залишилося 603 населені пункти і 213 сільгосппідприємств. Не працює 168 АТС, немає зв’язку з 443 населеними пунктами. Матеріальні збитки уточнюються, але стихія забрала дев’ять людських життів, 46 осіб травмовано. У п’яти шахтах Нововолинська внаслідок пошкодження ліній передач заручниками стихії стали шахтарі. Вчора усіх гірників було піднято на-гора.
Боляче і страшно… За підрахунками, стихія знищила близько 3 тисяч гектарів лісу.
…Мій тато ні за чим так не шкодує, як за викорчуваним бурею садком. Яблуні, які він посадив 30 років тому і які так щедро мали ось-ось вродити влітку, усі лежать на подвір’ї, краючи йому серце. “Хату відбудую, дах залатаю, а скільки треба новий сад ростити…”
Ніна КОНДРАТЕНКО,
№26 від 26 червня 1997 р.
№26 від 26 червня 1997 р.
«Бідний» Кучма
Леонід Кучма надав у податкову адміністрацію декларацію про свої доходи. За 1996 рік вони становили 7,5 тис. доларів. Інших доходів, крім платні президента, він не має. Квартира у Кучми не приватизована. У власності дачний будинок вартістю приблизно 8 тис. доларів, а також земельна ділянка площею 0,06 га.
| Comments: |
