Газета стала всеукраїнською!
2001 рік відкривав нове тисячоліття. За східним календарем він був роком сталевої блискучої Змії. Мабуть, це дуже символічно, адже саме з цим знаком пов’язують великі перетворення, бо змія – символ мудрості. На нього припали революційні 1905-й та 1917-й роки, рік голодомору і напад нацистів на Радянський Союз у 1941-му, смерть Сталіна у 1953-му. Астрологи попереджали, що до 2001-го року потрібно серйозно підготуватися, щоб не втрапити у халепу, і тоді рік Змії принесе максимум добробуту і позитивних емоцій.
І “Вісник” підготувався. У третьому тисячолітті перший номер нашої газети відразу шість областей побачило у новому статусі – видання стало всеукраїнським! Відповідно, у назві додалося “Ко”, бо ж наш колектив і справді – велика і дружна компанія.
“Вісник і Ко” завжди пильно стежить за подіями у культурному, політичному, економічному житті держави. Нагадаймо, що саме у 2001-му “крутим” дозволили виготовляти іменні номерні знаки для власних автомобілів. З цього часу на автошляхах почали з’являтися “Мерси”, “Бумери” та інші блатні автівки з номерами на кшталт “Вася” та “Сірожа”.
Інша помітна подія – на Волинь прийшла електрифікація залізниці! Ще б пак, відкриття лінії Ківерці-Рівне чекали понад рік. У 2001-му в Луцьку з нагоди Дня незалежності на Київському майдані перед обласною адміністрацією “виріс” пам’ятник “Борцям за волю України”.
Впевнена, у 2001 році читачі зачитувалися серіями матеріалів Феодося Мандзюка на історичну та мистецьку тематику. Про самобутнього майстра-іконописця Андрія Бурбелу з невеличкого села Антонівка Горохівського району, що на Волині, який розписував храми по всьому Союзу. Про композитора і поета, який створив гімн Волині, Степана Кривенького. Кров холола у жилах від “кримінальних” циклів Сергія Коломейця (“Вимагаючи гроші, бандит на очах у матері жорстоко знущався над її дитиною”, “Валерія зарізав наркоман у Португалії, а його брат Юра через тиждень помер вдома”...). Було чимало життєвих матеріалів за листами читачів, які покликали журналістів у віддалені поліські села. Щасливі і трагічні долі, неординарні заняття, винаходи вчених, гострі кримінальні публікації... Та найбільше вразила читачів у той рік трагічна історія “Велика любов і страшна смерть у 18 років”.
Щодо верстки, то вона помітно змінилася, стала стильною, оригінальною – її дизайн розробив Григорій Царик. Формат другої сторінки став іншим, хоч вона у нашій газеті чи не найконсервативніша – інформації з регіонів віддали центральні позиції подіям у світі та Україні й “вмостилися” у підвальчику. На “розвороті” все частіше з’являються більші за обсягом матеріали, витісняючи невеличкі замальовки. А обличчя номера (тобто перша сторінка) поступово відходить від випадкових тематичних знімків-композицій і все частіше ілюструє один з найгостріших матеріалів у газеті. Свідченням того, що курс у нове тисячоліття було вибрано правильно, є тираж. Свої повноваження 2001-й рік передав 2002-му із суттєвим поповненням – до компанії “Вісника” примкнуло відразу 10 000 нових читачів!
Щодо верстки, то вона помітно змінилася, стала стильною, оригінальною – її дизайн розробив Григорій Царик. Формат другої сторінки став іншим, хоч вона у нашій газеті чи не найконсервативніша – інформації з регіонів віддали центральні позиції подіям у світі та Україні й “вмостилися” у підвальчику. На “розвороті” все частіше з’являються більші за обсягом матеріали, витісняючи невеличкі замальовки. А обличчя номера (тобто перша сторінка) поступово відходить від випадкових тематичних знімків-композицій і все частіше ілюструє один з найгостріших матеріалів у газеті. Свідченням того, що курс у нове тисячоліття було вибрано правильно, є тираж. Свої повноваження 2001-й рік передав 2002-му із суттєвим поповненням – до компанії “Вісника” примкнуло відразу 10 000 нових читачів!
Велика любов і страшна смерть у 18 років
Якось Віку мав обстежувати професор. Медсестра кинулася її шукати, а потім повернулася і сказала:
– Вони цілуються в палаті.
І відомий професор, який не має вільної хвилини, бо палати переповнені хворими, з повагою промовив:
– Давайте не будемо їм заважати. Для них це важливіше. А я можу зачекати...
Київські медики були категоричні: необхідна ампутація правої ноги. А мама заламувала руки і благала професора Волкова:
– Ви тільки не проговоріться Міші, що в нього саркома, а скажіть, що то гангрена…
Якось в лікарняному коридорі Міша побачив, як з операційної везуть дівчину, і пішов слідом у палату. Так вони познайомилися: хлопчина з волинського села Мишко Туревич і дівчина з Криму Віка Ткаченко. Ця чарівна, струнка, граціозна, ніби зіткана з небесних ниток дівчина перенесла вже одинадцять операції в онкоінституті. Їй видалили пухлини на правій руці.
27 липня дівчині виповнилося 18 років. Марія Микитівна купила сину букет квітів, і схвильований Міша пішов вітати подругу з днем народження. Але не встиг нічого сказати, трапилося щось страшне: на очах у Віки в нього… зруйнувалась кістка ноги, і хлопець, знепритомнівши, впав на підлогу. Отямився в реанімації.
...Хлопчина знову почав вчитися ходити. Перші кроки йому допомагала зробити Віка, яка тримала коханого під руку. Морально і духовно підтримуючи одне одного, вони спільно боролися зі страшною хворобою, яка нещадно пожирала їхні юні літа.
А клята саркома не відступала. У дівчини пухлина перейшла на кістку, і врятувати їй життя могла лише ампутація правої руки. Хлопець не відходив від Віки і шви після операції їй змащував. А коли вона трішки зміцніла, вони вибиралися на прогулянки. Дівчина міцно тримала його однією рукою, і вони, не звертаючи ні на кого уваги, гуляли.
Цю закохану молоду пару часто бачили у дворі онкоінституту, а вони ще й жартували над своєю бідою:
– У нас на двох всього порівну: три ноги і три руки…
Вранці 5 липня в Череваху зателефонувала Тетяна Ткаченко, Вікина мама. Але Марія не змогла з нею поговорити, бо в сина почався сильний біль, і мати повезла його в районну лікарню. Увечері – знову дзвінок.
– Маша… Віки вже нема! Вона померла… А як Мішка?
– Йому дуже погано. Завезла в лікарню…
– А ми так сподівалися, що хоч Міша буде жити…
Вранці наступного дня, ледве стримуючи сльози, поїхала до сина в лікарню, а він відразу з порога:
– Мамо, як там Віка? Що тьотя Таня хотіла сказати?
Мама намагалася його заспокоїти:
– З нею все добре, синку. Не хвилюйся. Вона чекає, коли ти приїдеш…
З кожною годиною Міші ставало все гірше і гірше. Щоб полегшити страждання, хлопцеві вкололи морфій. Коли свідомість поверталася до нього, він повторював: “Я скоро зустрінуся з Вікою…”
7 липня, саме на свято Івана Купала, Михайло кілька разів прошепотів: “Все… все…” І життя залишило його вимучене тіло.
…Того ж дня в Криму, у селищі Кольчугіно, хоронили Вікторію. Дівчина була у весільному вбранні, і смерть не наважилася спотворити її обличчя. Наречена була прекрасною.
…В останню путь друзі несли Михайла на руках. Він був у костюмі і з весільною квіткою на грудях. За українським звичаєм, на цвинтарі ділили коровай.
Бог обвінчав їхні душі на небесах!
– Вони цілуються в палаті.
І відомий професор, який не має вільної хвилини, бо палати переповнені хворими, з повагою промовив:
– Давайте не будемо їм заважати. Для них це важливіше. А я можу зачекати...
Київські медики були категоричні: необхідна ампутація правої ноги. А мама заламувала руки і благала професора Волкова:
– Ви тільки не проговоріться Міші, що в нього саркома, а скажіть, що то гангрена…
Якось в лікарняному коридорі Міша побачив, як з операційної везуть дівчину, і пішов слідом у палату. Так вони познайомилися: хлопчина з волинського села Мишко Туревич і дівчина з Криму Віка Ткаченко. Ця чарівна, струнка, граціозна, ніби зіткана з небесних ниток дівчина перенесла вже одинадцять операції в онкоінституті. Їй видалили пухлини на правій руці.
27 липня дівчині виповнилося 18 років. Марія Микитівна купила сину букет квітів, і схвильований Міша пішов вітати подругу з днем народження. Але не встиг нічого сказати, трапилося щось страшне: на очах у Віки в нього… зруйнувалась кістка ноги, і хлопець, знепритомнівши, впав на підлогу. Отямився в реанімації.
...Хлопчина знову почав вчитися ходити. Перші кроки йому допомагала зробити Віка, яка тримала коханого під руку. Морально і духовно підтримуючи одне одного, вони спільно боролися зі страшною хворобою, яка нещадно пожирала їхні юні літа.
А клята саркома не відступала. У дівчини пухлина перейшла на кістку, і врятувати їй життя могла лише ампутація правої руки. Хлопець не відходив від Віки і шви після операції їй змащував. А коли вона трішки зміцніла, вони вибиралися на прогулянки. Дівчина міцно тримала його однією рукою, і вони, не звертаючи ні на кого уваги, гуляли.
Цю закохану молоду пару часто бачили у дворі онкоінституту, а вони ще й жартували над своєю бідою:
– У нас на двох всього порівну: три ноги і три руки…
Вранці 5 липня в Череваху зателефонувала Тетяна Ткаченко, Вікина мама. Але Марія не змогла з нею поговорити, бо в сина почався сильний біль, і мати повезла його в районну лікарню. Увечері – знову дзвінок.
– Маша… Віки вже нема! Вона померла… А як Мішка?
– Йому дуже погано. Завезла в лікарню…
– А ми так сподівалися, що хоч Міша буде жити…
Вранці наступного дня, ледве стримуючи сльози, поїхала до сина в лікарню, а він відразу з порога:
– Мамо, як там Віка? Що тьотя Таня хотіла сказати?
Мама намагалася його заспокоїти:
– З нею все добре, синку. Не хвилюйся. Вона чекає, коли ти приїдеш…
З кожною годиною Міші ставало все гірше і гірше. Щоб полегшити страждання, хлопцеві вкололи морфій. Коли свідомість поверталася до нього, він повторював: “Я скоро зустрінуся з Вікою…”
7 липня, саме на свято Івана Купала, Михайло кілька разів прошепотів: “Все… все…” І життя залишило його вимучене тіло.
…Того ж дня в Криму, у селищі Кольчугіно, хоронили Вікторію. Дівчина була у весільному вбранні, і смерть не наважилася спотворити її обличчя. Наречена була прекрасною.
…В останню путь друзі несли Михайла на руках. Він був у костюмі і з весільною квіткою на грудях. За українським звичаєм, на цвинтарі ділили коровай.
Бог обвінчав їхні душі на небесах!
Кость ГАРБАРЧУК,
№11 від 15 березня 2001 р.
№11 від 15 березня 2001 р.
У 78 літ вперше одягнула... фату
Незвичний шлюб зареєстровано 22 березня у Нововолинському міському відділенні РАГСу: побралися 90-річний Улян Горобчак та 78-річна Сусана Горбунова. “Молодята” є членами однієї з міських ветеранських організацій. Там вони познайомилися та вподобали один одного.
Улян Трофимович – ветеран Другої світової війни. Сусана Іванівна – росіянка, працюючи для фронту в тилу, стала інвалідом. У 20 років вона подумала, що заміж ніколи не вийде. Однак справжнє весільне вбрання вперше одягнула лише зараз...
Наречена має п’ять дітей, онуків та правнуків. Єдиний син Уляна Трофимовича вже помер. Молодята вдовували, і ось тепер поєднали долі, щоб шанувати і підтримувати один одного на схилі років.
Улян Трофимович – ветеран Другої світової війни. Сусана Іванівна – росіянка, працюючи для фронту в тилу, стала інвалідом. У 20 років вона подумала, що заміж ніколи не вийде. Однак справжнє весільне вбрання вперше одягнула лише зараз...
Наречена має п’ять дітей, онуків та правнуків. Єдиний син Уляна Трофимовича вже помер. Молодята вдовували, і ось тепер поєднали долі, щоб шанувати і підтримувати один одного на схилі років.
Тамара БУРИМ,
№13 від 29 березня 2001 р.
№13 від 29 березня 2001 р.
Член «баксами» не зіпсуєш
Одеситу Олексію Г. схованкою для валюти послужило... інтимне чоловіче місце. Олексій їхав до Німеччини маршрутним автобусом “Донецьк-Бонн”. На автопереході Ягодин (Волинська область) задекларував 500 доларів США і очікував митної процедури. Але нерви у хлопця не витримали, і він зізнався інспектору, що приховав у плавках ще 2100 “баксів”. Мовляв, боявся грабіжників на українських та польських дорогах...
Олександр ХОМЕНЧУК,
№13 від 29 березня 2001 р.
№13 від 29 березня 2001 р.
5000 доларів за живого небіжчика
Курйозний випадок трапився в далекій Італії з жителькою Рожнятівського району на Івано-Франківщині. Молодиця подалася на заробітки за кордон. Робота покоївки була неважкою, але жінка затужила за рідною домівкою: там залишився рідний чоловік з дітками. Укладена на рік угода не давала шансів якось вирватися. Жінка змушена була вдатися до хитрощів. Зателефонувала додому, попросила судженого відправити телеграму, буцімто хтось із рідні відійшов на той світ. Невдовзі з України прилетіла телеграма... про смерть чоловіка. Розчулені господарі придбали для своєї хатньої робітниці авіаквиток, а привізши на летовище, вручили конверт. Аж у салоні лайнера бойківчанка розкрила його. Яким же було її здивування! Там містилося 50 новеньких стодоларових купюр. Тепер заробітчанку гризе совість, що обманула довірливих італійців.
Іван ДМИТРІВ,
№19 від 10 травня 2001 р.
№19 від 10 травня 2001 р.
Циганка Аза жила у Городку під Луцьком
Не одне покоління захоплюється п’єсою українського класика Михайла Старицького “Циганка Аза”. Але мало хто знає, що в основу сюжету ліг реальний факт, а події відбувалися на Волині.
– Хочете у нас знайти Азині сліди? Їх і шукати не треба, – каже сільський голова Євген Киричук. – У нас тут півсела – нащадки тих циган.
І пропонує зайти до школи, де вчителює Галина Юріївна Філонюк.
На шкільних східцях зустрічає нас симпатична… циганочка. Чорні, глибокопроникливі, з лукавинкою і теплими блискітками очі. Усміхається:
– Ні-ні, не від Ази моє коріння! Від її рідного брата – Гриця. Ходімте, покажу наші легендарні місця.
...Як все було? У селі жив пан і не мав коваля. Тож “виписав” аж з-під Ямполя. Приїхали, до речі, на позолоченій бричці… цигани. Не бідні, видно. Гриць Пенцак (ото він згодом одружився на місцевій дівчині – доньці благочинного) дивно, що взяв не циганку, але все було спокійно, без шуму. З цієї пари й пішли городоцькі Пенцаки. Моя прабаба, яка прожила 90 років, була в третьому їхньому поколінні. А бабин брат Василь Пенцак – ото вже дійсно родовитий циган! Ага, з Грицьком Пенцаком приїхав названий брат Тумрій. Його, виявляється, принесла в циганський табір Грицева мати ще маленьким. Чи хто підкинув, а чи цигани десь вкрали хлопчика, тільки зовнішній вигляд говорив про те, що народився він від світловолосої матері, русинки. На кареті з ними приїхала і Аза, Грицева сестра по крові, Тумрієва – названа.
У скорому часі на вигоні біля річки отаборилася ватага циган. Місцевий люд не любив їх, але й прогнати ні пан, ні війт не могли. Хтозна, можливо, саме краса Ази й дозволила панові змилостивитися й дати їм спокій. Бо казали, що пан вмирав за тією циганкою. А що ж Тумрій? У п’єсі Михайла Старицького він названий Василем. То у нас згодом вже нові покоління стали називати цього цигана Василем. Нехай вже так буде – це суті не міняє. Отже, оскільки Василь був “полукровок”, то ота друга, русинська його кров у нашому Городку і проявила себе.
…Шатра на вигоні! Роми повернулися? Василь не вірив своїм очам. І все частіше став поглядати у той бік. Знав: вдень життя тут завмирало – цигани “розповзалися” по селу: хто просити, хто лікувати, підліковувати коней, а хто і ворожити, замовляти, красти… Від своєї халабуди увечері йому добре було видно багаття. Він міг до найменших деталей уявити, хто чим у цей час займається. Біля вогню, як завше, сидить Аза. Яка вона нині? Пророкувала ж: хто хоч раз скуштував їхнього мандрівного життя, не витримає довго прикутим до хати та землі і мусить вернутись у табір. Аби тільки побачив їх, нюхнув диму циганського багаття… А як вона танцює! Аза своїми танцями заробляла більше, ніж старший ватажок молотом та обценьками. І Василь став крадькома, посеред ночі, бігати у табір.
...Злидні, душевні терзання, ревність звели Галю (Василеву дружину) зі світу. А Василь? У селі переповідають, що Аза зарізала його...
– Хочете у нас знайти Азині сліди? Їх і шукати не треба, – каже сільський голова Євген Киричук. – У нас тут півсела – нащадки тих циган.
І пропонує зайти до школи, де вчителює Галина Юріївна Філонюк.
На шкільних східцях зустрічає нас симпатична… циганочка. Чорні, глибокопроникливі, з лукавинкою і теплими блискітками очі. Усміхається:
– Ні-ні, не від Ази моє коріння! Від її рідного брата – Гриця. Ходімте, покажу наші легендарні місця.
...Як все було? У селі жив пан і не мав коваля. Тож “виписав” аж з-під Ямполя. Приїхали, до речі, на позолоченій бричці… цигани. Не бідні, видно. Гриць Пенцак (ото він згодом одружився на місцевій дівчині – доньці благочинного) дивно, що взяв не циганку, але все було спокійно, без шуму. З цієї пари й пішли городоцькі Пенцаки. Моя прабаба, яка прожила 90 років, була в третьому їхньому поколінні. А бабин брат Василь Пенцак – ото вже дійсно родовитий циган! Ага, з Грицьком Пенцаком приїхав названий брат Тумрій. Його, виявляється, принесла в циганський табір Грицева мати ще маленьким. Чи хто підкинув, а чи цигани десь вкрали хлопчика, тільки зовнішній вигляд говорив про те, що народився він від світловолосої матері, русинки. На кареті з ними приїхала і Аза, Грицева сестра по крові, Тумрієва – названа.
У скорому часі на вигоні біля річки отаборилася ватага циган. Місцевий люд не любив їх, але й прогнати ні пан, ні війт не могли. Хтозна, можливо, саме краса Ази й дозволила панові змилостивитися й дати їм спокій. Бо казали, що пан вмирав за тією циганкою. А що ж Тумрій? У п’єсі Михайла Старицького він названий Василем. То у нас згодом вже нові покоління стали називати цього цигана Василем. Нехай вже так буде – це суті не міняє. Отже, оскільки Василь був “полукровок”, то ота друга, русинська його кров у нашому Городку і проявила себе.
…Шатра на вигоні! Роми повернулися? Василь не вірив своїм очам. І все частіше став поглядати у той бік. Знав: вдень життя тут завмирало – цигани “розповзалися” по селу: хто просити, хто лікувати, підліковувати коней, а хто і ворожити, замовляти, красти… Від своєї халабуди увечері йому добре було видно багаття. Він міг до найменших деталей уявити, хто чим у цей час займається. Біля вогню, як завше, сидить Аза. Яка вона нині? Пророкувала ж: хто хоч раз скуштував їхнього мандрівного життя, не витримає довго прикутим до хати та землі і мусить вернутись у табір. Аби тільки побачив їх, нюхнув диму циганського багаття… А як вона танцює! Аза своїми танцями заробляла більше, ніж старший ватажок молотом та обценьками. І Василь став крадькома, посеред ночі, бігати у табір.
...Злидні, душевні терзання, ревність звели Галю (Василеву дружину) зі світу. А Василь? У селі переповідають, що Аза зарізала його...
Валентина СИДЬКО,
№16 від 26 квітня 2001 р.
№16 від 26 квітня 2001 р.
| Comments: |
