Порадник, помічник і друг

Коли листаєш підшивку “Вісника і Ко” за 2002 рік, переконуєшся, що шанувальників газети з кожним місяцем збільшується. У листах-сповідях прості селяни відверто розповідають про свої біди, тривоги і радості. Здавалося б, багато проблем, про які розповідали читачі, мали б вирішувати начальники, керівники на місцях. Однак як в останню інстанцію люди звертаються все ж до газети, не вірячи чиновникам.
Згадаймо хоча б матеріал Валентини Блінової за 18 квітня “Мати 15 дітей померла в кабінетах влади”. Серце жінки, яка добивалась своїх кровних грошей, не витримало, і вона просто вмерла на прийомі у кабінеті райдержадміністрації.  А лист читачки з Рівненщини, у якому вона розповідала про жалюгідне життя двох столітніх сестер? Матеріал “Про нас, мабуть, уже і Бог забув” опублікований в газеті 10 жовтня. Про те, що популярність тижневика росте, свідчить такий факт: нашу газету знають навіть… за кордоном.  Білоруси, приїжджаючи в Україну по покупки, купують “Вісник і Ко”. Про це Марія Дубук розповіла у матеріалі “У білоруському селі – українські звичаї”. До речі, тема сусідства з білорусами піднімалася в газеті не тільки в цьому матеріалі. Давня дружба єднає редакторів нашого тижневика та газети “Вечерний Брест”. Саме навесні вісниківці їздили у гості до журналістів брестської газети. А відтак, народився цікавий матеріал “На гостинах у сябрів побували вісниківці після своїх іменин”.
25 квітня 2002 року – шоста річниця “Вісника і Ко”. Саме в цей день повернувся з португальських заробітків працівник газети Кость Гарбарчук (не один українець заробляв собі на квартиру саме за кордоном). Про те, як трудилися волиняни далеко від рідної домівки, згодом журналіст розповів у газетних публікаціях.

Саме у 2002 році редакція організовує “прямі лінії” з тими керівниками-посадовцями, на адресу яких найбільше отримує запитань.
Відомо, що 2002 рік – рік виборів до парламенту. Цікаво читати тепер програми тих партій, які у нинішньому, 2006, році навіть не набрали отих 3% голосів і не увійшли до парламенту. А яку “манну небесну” вони обіцяли тоді… Приємно, що вже у 2002 році наш тижневик підтримував демократичні сили. Вже тоді його журналісти брали участь в акції “Повстань, Україно”, вже тоді з’являються публікації, як, наприклад, “Так далі жити не можна”, де відверто говориться: в цій державі потрібні зміни…
Мабуть, саме тому, що газета відверта, цікава, й збільшувалася з кожним місяцем редакційна пошта, а тираж у цьому році сягнув заповітних 50 ТИСЯЧ…
Надія Горлицька повернула з небуття тисячолітню ікону Холмської Божої Матері
З Надією Гаврилівною мені судилося познайомитися 1979 року – я просив руки її доньки Наталії Олексіївни. Так трапилося, що, одружившись, я прийшов у сім’ю Горлицьких за кілька днів до того, як помер син господині Даня (злоякісна пухлина відібрала у нього життя).
Вона виняньчила двох моїх дітей – Наталочку і Оксаночку (старшу дочку я назвав ім’ям дружини). Разом з чоловіком Олексієм Павловичем вчила їх жити за Божими заповідями: не убий, не посягай на чуже... У хресний хід завжди вирушала з внучками, даючи їм нести свої найцінніші ікони…
Варила борщі, прала білизну, мастила хату, полола квітники, готувалася до виставок народної творчості... Писала спогади про владику Іларіона Огієнка і проводила заняття з народознавства у Волинському державному університеті імені Лесі Українки. Рибалила і збирала гриби, лікарські трави. На Різдво, Пасху пекла торти, а мені доручала в макітрі збивати креми. А вечорами, коли засинала вся велика родина, Надія Гаврилівна до знемоги вишивала. Кохалася і раювала у цій роботі.
У кухні за плитою чи в спальні на ліжку за часів СРСР відчувала на собі холодний погляд у спину – я не раз мав змогу пересвідчитись, що за нашим будинком стежили. Якось, повертаючись з роботи, намагався затримати молодого чоловіка, який заглядав у вікна вітальні. Крикнувши, що “прострочить нас вздовж і впоперек, як джинси”, він втік на УАЗику.
Ми всі у родині знали, що Надія Гаврилівна опікується Чудотворною іконою Холмської Божої Матері, молиться біля неї. І десятиліттями берегли цю таємницю. Надія Гаврилівна розповідала нам про те, що цій іконі понад тисячу років. І кожна епоха залишала на ній свій відбиток – образ Богородиці переходив із рук в руки послідовників різних віросповідань, таємниче зникав і чудом з’являвся знову…

Василь НЕДІЛЬСЬКИЙ,
№ 2 від 10 січня 2002 р.

Пішки навколо озера Світязя

Озеро Світязь споконвіку вабить людей своїми чистими хвилями, вранішніми туманами, що окутують береги, рибою, яка водиться тут, легендами, що передаються з покоління в покоління. Сидячи на теплому піску, можна годинами вдивлятися у його води…

Сонце було ще високо, броди – позаду, і нам, вчотирьох, було не страшно. Хорошого настрою додало, коли побачили лебедів і багато качок, що заховалися подалі від людей. По болоті мандрував сірий лелека, який так і не захотів “позувати” фотокореспондентові. Микола тільки ступив до нього крок, а той шусть — і в небі…
Сергій Шура завжди купував географічні карти. Лікувався в Ужгороді – знайшлися сміливці, які помандрували з ним у гори. У Солотвині обходив соляні шахти. І тут, помітивши, що ми притихли, додавав нам оптимізму цікавими розповідями: “Знаєте, коли  минулого року йшов навколо озера, знайшов на сосновій гілці чиюсь загублену фуфайку. Аж злякався, думав – хтось повісився. Через кілька кроків на гілці побачив записку: “Громадяни, не забувайте речі у лісі. Мурахи…” Ми розсміялися і пришвидшили крок. До турбази “Шацькі озера” дісталися завидна. Це також гамірне містечко…
Ми подивилися на протилежний берег. Скільки ще йти?..
До Куточка рибалки, що в селі Світязь, дісталися, коли вже сутеніло. Остання маршрутка вже пішла – а так хотілося в неї сісти і доїхати до Гряди. Але наш невтомний Оксентійович додавав впевненості: “Ми дійдемо, от побачите, дійдемо...”
І ми, як гуси, що вервечкою повертаються додому зі ставка, пленталися за ним. Знову страшно. Ні сонця, ні місяця. Десь в небі засвітились перші зорі. Похолодало. Стежки не видно. Із Гряди лунає музика, і моя колега Наташа жартує: “Хочу на дискотеку. Якщо дійду, обов’язково танцюватиму...”
Ми знову пішли не так, вперлися в очерет, як у стіну. Нарешті – дорога. Ноги ниють, спина болить, але йдемо. Все ближче вогні із баз на Гряді. Ми такі стомлені, що хочеться впасти на коліна і повзти. Особливо останні метри.
Ватяними, ніби не своїми ногами всі четверо ступаємо на місце, з якого виходили в обід. На годиннику – одинадцята вечора. Як снопки, повалилися на стільці.
– Скільки то пройшли?
– За десять годин 25 кілометрів, – сказав Сергій Оксентійович.
Однак директор Шацького національного природного парку Олександр Ткачук наступного дня, коли ми брали в нього інтерв’ю, уточнив: “Навколо озера ви пройшли... 34 кілометри”.
Якби це нам сказали раніше – не повірили б.
І ніч нам тоді видалася, як секунда. Всі спали, як вбиті. Тільки снилась дорога, дорога... І плескіт хвиль...

Марія ДУБУК,
№35  від 15 серпня 2002 р.
Журналіст змінює професію

...Сьогодні знову снилася та клята Португалія. Вона вже й уві сні мене переслідує. А все розпочалося зі звичайного газетного оголошення: “Туристична фірма надає послуги у відкритті шенгенської візи та працевлаштуванні в країнах Європи”. І я вирішив повторити долю сотень тисяч моїх співвітчизників і пройти всі етапи цього непростого шляху: віза, дорога, робота.
Як з’ясувалося, найважче було знайти... гроші, щоб реалізувати свої плани. На таку авантюру ніхто не погоджувався позичати, адже сума потрібна чималенька: шенгенська туристична віза тоді коштувала 350 доларів, дорога – 250, працевлаштування – 350 доларів. Та ще й з собою потрібно мати хоча б 200. От і рахуйте, скільки потрібно тих баксів... І ось всі клопоти з грішми та візою вже позаду, а попереду була дорога – 5 тисяч кілометрів тривалістю 5 днів.
Ніби за іронією долі, з Луцька виїжджали 28 червня – в день української Конституції, найкращої в Європі, яка декларує, але не гарантує достойний життєвий рівень. Тому чергова група волинських арбайтерів, шестеро чоловік, відправлялася в Європу заробляти гроші на гідний життєвий рівень…
Ми працювали з сьомої години ранку до сьомої вечора, хоча офіційно робочий день триває 8 годин. І весь переробіток у них називається таким звучним словом – екстра. Працювали ми в перший місяць, як каторжні. На роботі не можна стояти ні секунди. І там в робочий час дійсно працюють і не як-небудь, а дуже швидко, ще й підганяють один одного. Якщо раптом немає роботи, хоча такого практично не буває, то хапай віник і підмітай об’єкт, або бери лопату і підкидай пісок чи складай цеглу.
Я ніколи не думав, що за один день можна зробити так багато. В Україні на будівництві такий об’єм робіт робили б тиждень, а тут все встигали за день. Постійна гонка, гонка... Навіть ніколи води напитися. Якби в Україні працювали такими темпами, то давно б уже збудували не тільки соціалізм, а й комунізм. І тепер ми ніби щось будуємо. В перші роки незалежності навіть вислів придумали – “розбудова держави”. А в Португалії дійсно йде розбудова держави, в нас – лише імітація цього….

Кость ГАРБАРЧУК,
№25  від 6 червня 2002 р.
Кінець банди Стукана

Луцьком у липні швидко пішов розголос про те, що судять банду Стукана (про це повідомляли й засоби масової інформації). На чергове засідання суду йшла, як зазвичай, — не вперше ж. Хіба що інтригувала кількість підсудних: аж 14 чоловік! Восьмеро з них, допоки проводилося досудове слідство (1 рік і 8 місяців), перебували у слідчому ізоляторі, шестеро – на волі, давши підписку про невиїзд. Ще до початку засідання ознайомилася з оголошенням у суді, в якому значилося, що слухається кримінальна справа за обвинуваченням Олександра Стукана, Володимира Шмиги, Андрія Новака, Андрія Гереця, Віталія Деценка, Олександра Шевчука, Сергія Савонюка, Ігоря Стукана, Ірини Рачко, Віктора Рачка, Ірини Мужиченко, Василя Міхаліна, В’ячеслава Воробця, Людмили Кузнєцової.
Не кожного дня випадає зустрічатися з бандитами очі в очі, тому, чесно кажучи, настрій був аж ніяк не піднесений. І ось один за одним до залу засідань Волинського апеляційного суду почали швидко заводити підсудних – руки за спиною, в наручниках. Як не дивно, але, дивлячись на цих молодих хлопців, я не відчувала, що вони – вбивці. (Хоча здогадатися, хто з-поміж них – Стукан, було неважко. На головну роль кримінального “авторитета”, приміром, “Бандитського Петербурга”, він підійшов би: вигляд досить-таки вражаючий). Не вірилося, що оці, з вигляду нормальні мужики могли когось вбити. В той же час, спостерігаючи за ними, відчувала, наскільки страшно опинитися там, за решіткою. Майже всі – без кровинки на обличчі, хоча й намагаються підтримувати бадьорість духу...
Шмига взагалі майже всі засідання просидів, не піднімаючи голови. Інколи зводив очі, винуватим поглядом обводив присутніх в залі і знову втуплювався в підлогу, час від часу гортаючи кримінальну справу.
Не хочу перебільшувати, але після першого перебування на засіданні довелося пити сердечні краплі – по-материнськи боляче було дивитися на хлопців і слухати про те, що вони вбивали людей. Наступні рази намагалася приходити “впритик” до початку суду, аби не мати часу на жалісливі роздуми. Розпочиналося засідання, треба було слухати про ті злочини, що відбувалися у Луцьку і які скоювали оці підсудні…
Вирок читався майже три години. Настав кульмінаційний момент. Зал завмер. Суддя почав виголошувати… Стукану Олександру – 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, Шмизі Володимиру – 14 років позбавлення волі… Новаку  Андрію – 12 років позбавлення волі…

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
№ 41 від 26 вересня 2002 р.

«Про нас, мабуть, уже і Бог забув», – бідкаються дві столітні сестри

Наша читачка з Рівненщини розповіла про їхні бідування і попросила: “Приїдьте – самі побачите. Може, хоч одним рядком допоможете цим нещасним”…
Євдокії Трохимівні Мельник нещодавно виповнилося сто літ. Проте вітати, влаштовувати урочистості з нагоди такої поважної дати у Зборів, колись бригадне село Радянської сільської ради, не приїхали ні районні чиновники, ні журналісти, ні місцева влада, ані родичі. Бо кому ж приємно дивитися на убогу старість – на обшарпану халупу, солом’яний дах якої світить дірками просто неба, на двох зігнутих до землі жіночок, яких давно обступили різні болячки?..
Дивилась я на прогнилий дах халупи, де живуть бідові жінки, на похилений сарай і думала: не за один рік зруйнувалася ця оселя. Чому ж раніше не стривожилися за них соціальні працівники, депутати, родичі? Як можна було допустити, щоб, живучи серед людей – не на безлюдному ж острові! – старенькі бабці дійшли до такого убогого існування, що ні помитися, ні нагріти душу, ні наїстися не можуть. А їм же небагато й треба: теплий закуток і миску супу з окрайцем хліба. Вони ж бо вже в таких літах, що помочі потребують постійної. Хтоз-на, скільки ще віку відміряно їм на цьому світі, але, пройшовши через муки убогої старості, їхні душі, мабуть, відразу потраплять у рай. От тільки на чиїй совісті будуть їхні земні страждання?

Валентина БЛІНОВА,
№43  від 10 жовтня  2002 р.
  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>