Піст – не дієта, а шлях до спасіння

Збігають останні тижні Великого посту – чотиридесятниці – перед світлим Воскресінням Христовим. Зазвичай в цей період істинно віруючі намагаються виключити зі свого раціону скоромну їжу – м’ясо, молочні продукти, яйця, не вживати спиртних напоїв. А от як живуть і що їдять у піст монахи – мало хто знає. Тому ми вирішили завітати в одну святу обитель на Волині.
Свято-Миколаївський чоловічий монастир у Жидичині Ківерцівського району – один з найдавніших в Україні. Історію свою веде ще з далекого 1227 року, коли в одному з літописів згадується про візит Данила Галицького “...у Жидичин на поклін до Святого Миколая”. Височів він тоді на горі Святого Духа. Сьогодні про цю обитель нагадує лише хрест на пагорбі, але з роками ченці відбудували монастир неподалік того місця.
За радянської влади, коли в державі “проповідували” атеїзм, почали занепадати центри духовності. У Жидичині кілька господарських приміщень монастиря розібрали, цеглу з муру віддали на будівництво залізничного вокзалу в Ківерцях. А в чернечому корпусі розташували школу. І тільки у 2003 році тут знову зазвучала молитва. Тепер Свято-Миколаївський чоловічий монастир відбудовують п’ятеро монахів – настоятель ієромонах Марк, ієромонахи Святополк та Іов, інок Кирил та іподиякон Миколай, який найстарший серед братії, хоч має всього двадцять вісім років. З твердою вірою вони день за днем разом з послушником Валерієм трудяться для відродження святої обителі.
...Стареньке, напівзруйноване приміщення здалеку нагадує руїни. Але все оживає, коли заходиш всередину. І хоч ще два роки тому тут навіть електрики не було, сьогодні у келіях світло, тепло і затишно. Красива церковця (для богослужінь виділили простору кімнату) збирає на службу Божу багатьох селян. Монахи вже зробили ремонт і в трапезній. Але більша частина монастиря таки чекає на відбудову.
Заходжу у кухню, що суміщає приміщення для приготування їжі та овочевий склад. У кутку зберігається городина, яку монахи самі виростили. Є тут картопля, капуста і морква, буряк, цибуля та перець. Поряд стоять банки з квашеною капустою.
Запитую у келара (по-мирському – завкухнею), яке має технічне оснащення для приготування їжі.
– Ось міксер, – ієромонах Святополк, усміхаючись, демонструє виделку. – Ось наша мікрохвильовка (вказує на газову духовку – авт.). Якщо ж серйозно, то з побутових приладів на кухні маємо хіба що холодильник.
– А які страви готуєте братії у піст? – цікавлюся.
– Великий піст – найстрогіший у році, – розповідає келар. – Перші три дні стараємося взагалі не вкушати їжі, у понеділок навіть води не п’ємо. Вже в середу після причастя дозволяється трошки перекусити тому, хто відчуває, що не має сили. А хто може, то витримує без їжі до п’ятниці, навіть суботи. Останній тиждень теж дуже строгий – виключно сухоїдіння. А в Страсну П’ятницю – “голодний” день.
Перед тим, як готувати їсти, келар просить благословення у настоятеля. У певні дні ієромонах Святополк варить братії картоплю, крупи та вермішель, готує супи і киселі, гуляш із сої та горох з часником. Зізнається, що найважче було умудритися приготувати смачний український борщ без олії. І таки зварив – пальчики оближеш. Головним секретом багатого смаку є томатна паста, протушкована з морквою та цибулею.
Монахи щодня моляться більше десяти годин. Зізнаються, що в піст важче бити поклони, бо тіло відчуває певне знесилення. Але емоційне піднесення возносить душу над тілом.
– Історія встановлення посту починається зі створення світу, коли Господь дав повеління Адаму і Єві не вкушати плоди з одного дерева. Вони не дотрималися посту – і втратили рай. Тому сьогодні кожній людині потрібен піст, щоб увійти в той рай. Адже піст – це утримання заради Господа, а не дієта, – зауважує ієромонах Іов, – це шлях до спасіння, дорога в рай.
Пам’ятайте, що треба бути щиросерднішими, більше давати милості бідним, утримуватися від тілесних втіх, остерігатися від осудження, не вживати спиртних напоїв, уникати розважальних програм...