«Козацькі могили» видавалися совєтам «очагом национализма»,

    
    В історичній церкві зробили інкубатор

    Небайдужим до України Маркіян Маркіянович був завжди. Це не дивно, бо ще з дитинства виховувався на українських традиціях та безпафосному патріотизмі. Його батько не був надто освіченим, але вмів добре читати. Тому сусіди часто приходили до них у хату, і він вголос читав різну просвітницьку літературу (входив до організації «Просвіта»). Одну прочитану сторінку сільські чоловіки могли обговорювати цілий вечір. Особливо запам’яталася семилітньому Маркіяну книга про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
    – Мені здавалося, що козаки – це ангели, які ніколи не зраджують, а воюють заради честі й незалежності держави, – такі спогади у нього тепер про ті давні роки.
    Навчання у Львові теж не могло не вплинути на національну свідомість Маркіяна Драганчука. Тому, коли він приїхав на роботу у Вовковиї на Рівненщині, його український дух тут відчули відразу. (Ставлення до нього тодішніх парті­йних начальників Маркіян Драганчук теж відчував). Фельдшер з  Пляшевої Олександр Пляченко зрозумів, що новий лікар, так би мовити, своя людина, і якось при розмові сказав, що у їхньому селі є козацькі могили. «Як могили?» – здивувався лікар – і наступного дня вже був там.
    – Коли прийшли до церкви, побачив, що вся територія біля неї огороджена, – пригадує події 1955 року Маркіян Мар­кіянович. – З одного боку бігають кролі, з іншого – інкубаторські качки. Все запущене, а сама церква закрита. Хотіли зайти всередину, але не було голови колгоспу – ключі від церкви знаходилися у нього. Незадовго після цього знову приїхав сюди. Зайшли у церкву. Боляче було дивитися... (в очах у нього з’являються сльози, він на хвилинку замовкає – авт.) – святе місце перетворили в інкубатор. Туди приїжджали чогось і узбеки, і росіяни, брали кадило, заходили у вівтар, трясли ним. Люди обурювалися цим, але вдіяти нічого не могли. Після цього я заїхав у «райсобез» і розповів про ті безчинства начальнику Виговському: хіба ж можна, щоб на такому місці, де воював сам Богдан Хмельницький, гадили качки й кролі? Він взяв завідувачів районного відділу освіти і здоров’я – й поїхали туди усі разом. Побачили все те, і тоді я кажу голові колгоспу Козакову: «Чи є у Вас совість? Що ж Ви робите?» А він у відповідь: «Так надо. Когда меня не будет, тогда и вспомните меня». Я не зрозумів, що він мав на увазі. А через декілька років голова колгоспу, вже українець, Пастух заявив: «Я ці релігійні забобони знищу. Хто хоче будуватися, може задарма розбирати церкву». Ось тоді я й згадав слова Козакова. Але ніхто із сільських людей на такий цинізм не наважився. Ми ходили до Пастуха, аби переконати не нищити церкву, але він вигнав людей з кабінету.

    Через п’ять років після закінчення інституту Маркіян Маркіянович приїхав на зустріч з колишніми однокурсниками і розповів про Пляшеву лікарям. В село почали їхати небайдужі до історії України люди зі Львова. Згодом львів’яни з цією проблемою вийшли на київських чиновників. Таким чином питання про стан історичного місця винесли на обговорення в ЦК КПУ. Тоді було створено комісію, яку направили у село Пляшева. На той час у церкві зберігали зерно. Після огляду місця битви комісія зібралася на засідання у Демидівському райкомі партії. Викликали і Маркіяна Маркіяновича – він вже працював головним лікарем демидівської лікарні. Представили йому київських істориків, художників і сказали, що стоїть питання про створення музею «Козацькі могили».
    – Та цим вже давно треба було зайнятися, – оптимістично підтвердив Маркіян Маркіянович.
    – Це будуть вирішувати люди з Києва, і твоя думка їх не цікавить, – обірвав його перший секретар.
    Але люди з комісії переконливо стверджували: про який музей у полі може йти мова? Подібних церков в Україні багато, розпис у ній не має ніякої цінності. «Такой музей – очаг национализма» – це заключення почув тоді лікар від київських «науковців». Секретар райкому партії відразу виніс пропозицію:
    – Маркіяне Маркіяновичу, ти б сказав, що у нас в лікарні мало ліжок. Чому б там не відкрити лікарню?
    – Лікарню непросто відкрити, потрібно багато грошей, – вагався Маркіян Маркіянович.
    – Скільки треба грошей, стільки дамо, – запевнив секретар. – А зробимо музей, брати-поляки можуть образитися.
    Тоді усі й зійшлися на думці, що там має бути лікарня. Невдовзі на всій території навели порядок, зробили ремонт (працівників лікарні попросили попрацювати безкоштовно, пояснивши, яке тут святе місце і як склалася ситуація). Лікарня була готова, але люди не хотіли до неї йти – і все. Нарешті якось вмовили одну бабусю і з того часу хворі почали звертатися сюди за допомогою. Не забарився з приїздом і третій секретар партії Демидівського району Гаращук. Оглянувши її, заявив: «Надо сделать эту больницу лучшей в республике»! А для цього насамперед велів зняти куполи й хреста на Свято-Георгіївському храмі, що стояв на території лікарні й знести в’їзну арку. У церкві пропонував відкрити аптеку, а зверху зробити ще й квартиру лікарю.
    – Що Ви говорите? Нас засміють. Та ніхто з наших людей цього не зробить, – заперечив Маркіян Маркіянович.
    – Не сделают ваши – сделают наши.
    – Це наказ?
    – Это пожелание.
    Після цього Маркіяна Драганчука викликали на засідання райкому партії і пред’явили йому претензію, чому хворі ходять молитися у церкву. Маркіян Маркіянович пояснив: якщо людям від цього легше, то хай собі моляться. Але такою відповіддю викликав на себе вогонь. Правда, коли за нього заступився перший секретар, то почув іншу претензію: є зауваження від  КДБ, що фельдшер проводить там екскурсії.
    – Я після цього засідання поїхав туди, аби попередити Олександра Івановича, – продовжує згадувати Маркіян Маркіянович. – Треба сказати, що фельдшер Пляченко, нині покійний, був дуже сміливим і безкомпромісним чоловіком. Хоча родом зі східної України, але був справжнім патріотом. Дійсно, «кегебешники» не затрималися з перевіркою. Попередили мене, і ми приїхали разом. Пригадую, Пляченко таким впевненим, розміреним кроком пішов по ключа, приніс його і повів нас до церкви. Перед дверима зняв шапку, поклав її на підмурівок, а тоді відчинив їх. Тільки працівник з органів рушати, а він заступив йому дорогу і каже: «Не пущу. Шапку треба зняти. Не перед хрестами, а перед кістками, що тут лежать»... (Маркіян Маркіянович не стримав сліз – авт.). Той зняв. Походили, подивилися. Вийшли, і «кегебешник» сказав: «Я все зрозумів». З того часу питання про куполи і церкву відпало. Лікарня працювала, як і до цього. 
    Все-таки 1966 року львів’янам вдалося досягти мети і добитися, аби тут відкрили музей. На думку Маркіяна Маркіяновича, цьому неабияк допоміг росі­йський історик-археолог Ігор Свєшніков, який проводив у Пляшевій розкопки. Він теж був прихильником створення цього музею і грунтував свої переконання на тому, що саме Богдан Хмельницький об’єднав два «братніх народи».

    ***

    Колись демидівському лікарю Маркіяну Драганчуку дуже боліло: чому у Пляшевій нема пам’ятника славному українцю Івану Богуну. Тепер тут стоїть пам’ятник козакам. А зараз йому, вже пенсіонеру, так само болить, чому спомином  про того відважного козака, який бився з трьома сотнями поляків, є лише «козацька яма»? Невже наш герой не заслужив достойного пам’ятника? Заслужив. І цей пам’ятник українці йому мають поставити. Це їх національний обов’язок.
   

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
    Рівненська область