Історія Української православної церкви

    
    Утворення Київського патріархату

    З проголошенням державної незалежності в Україні абсолютно логічним було питання про створення незалежної від Москви Української православної церкви, якою вона була впродовж семисот років (до 1686 року). Хоча, як відомо, радянська влада офіційно проголосила відокремлення церкви від держави, але вона завжди її контролювала і нею управляла. Ні для кого вже не секрет, що і до Другої світової війни, і після священики працювали разом з КДБ. Ті, хто не погоджувався підписувати прислужницьку «угоду», усіляко переслідувалися й заганялися до тюрем. Зрозуміло, що українські священики завжди хотіли позбутися такого аморального й безбожного впливу.
    1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі митрополит Філарет (вперше за останні 150 років, у 1966-му, екзархом на Київську кафедру був призначений українець) скликав Помісний Собор, згідно зі Статутом і Патріаршою Грамотою, за участю усього єпископату, духовенства, мирян, представників монастирів і духовних навчальних закладів. Помісний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української православної церкви, що означало її відокремлення від Московського патріархату. Коли в грудні 1991 року (після «наради» у Біловезькій Пущі) Радянський Союз розпався офіційно, московські батюшки неабияк занепокоїлися, і на початку квітня 1992 року в Даниловому монастирі в Москві Архієрейський Собор Московського патріархату відмовив Українській православній церкві в автокефалії, тобто у незалежності. Була також спроба позбавити Філарета митрополичого сану. Аякже, московська імперія, яка ідеологічно не змогла створити «пролетарських інтернаціоналістів» чи то «радянський народ» без роду і племені, зберігала можливість робити це через «московское православие». У Москві повік боялися і бояться Української незалежної церкви, бо лише вона може вдихнути в душу народу український дух! А це означає, що імперії прийде кінець.
    Абсолютно закономірно, що Москва та її спецслужби у травні 1992 року в Харкові інспірують неканонічний так званий Архієрейський Собор, аби усунути митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрати Володимира (Сабодана). Президія Верховної Ради України та український уряд не визнали рішення Харківського «собору» законним, а таким, який суперечить Статуту УПЦ, зареєстрованому державним органом України. В кінці червня 1992 року в Києві на Всеукраїнському Православному Соборі було створено Українську православну церкву Київського патріархату. А митрополита Мстислава обрано Патріархом Київським і всієї України. В липні УПЦ Київського патріархату зареєстровано державними органами України. У червні 1993 року Мстислав помирає і Патріархом обирають архиєпископа Володимира (17 років провів у мордовських та сибірських таборах). Коли 1995 року хворий Патріарх Володимир помер (його похорон – це сором і трагедія українців), в жовтні того року Патріархом Київським і всієї Руси-України обрали митрополита Філарета.
    ...А білокам’яна столиця тим часом скаженіє. Вона намагається тиснути на Патріарха Константинопольського Варфоломія, аби той висловив свій протест. Проте Патріарх зупинив цей тиск і вказав Москві на своє місце. Зустріч ще митрополита Філарета й Патріарха Варфоломія у 1992 році закінчилася тим, що Варфоломій сказав: «Оскільки Україна стала незалежною державою, то вона має право на автокефалію. Але щоб визнати автокефалію, треба, аби Українські православні церкви об’єдналися». А потрібно це для того, щоб Вселенському Патріарху «зберегти добрі відносини з Московським патріархатом».
    Відтоді й до цього часу московські батюшки піддають анафемі Українську православну церкву Київського патріархату, а її священиків та парафіян називють розкольниками. Ось як пише «Почаєвський листок»: «иерархи» Киевского патриархата не признаются благодатными и не являются теми, за кого себя выдают. Называя себя священниками, они обманывают народ. На территории Украины единой канонической Церковью  является УПЦ, которую возглавляет Сабодан. Все другие неканонические, а следовательно, они безблагодатные». З нами, єретиками, «даже нельзя вместе молится», бо це у нас «диявольская ненависть». Навіть Бог не заставляє себе визнавати, даючи людині свободу вибору(!), але Москва цього ніколи не дозволить, аби з миром відпустити когось з-під своєї опіки. Вона до всього примушує загарбництвом, підлістю, брехнею. А про те, як вміють брехати у московщині – нагло і впевнено, знає світ. Це ж треба,  щоб без усякого сорому Академія Наук СРСР заявила: «...величезний вплив на Шевченка йшов від Белінського, Чернишевського, Добролюбова». Дуже цікаво, як то мав 4-річний Добролюбов (1836 р. н.) та 12-річний Чернишевський (1828 р. н.) вплинути на 28-річного Шевченка, який 1840 року видав «Кобзар»?! Тільки «старший брат» міг стверджувати, що Москва – матір усіх земель руських і всього православ’я. Хоча її в проекті не було, коли в Києві вже височіли куполи православних церков. А змосковщені українці цю облуду слухають. Ще й підтакують, а то і підбріхують...