Рідним сестрам поміняли… дітей,

Настя завжди заздрила своїй сестрі Ганні. Так вже сталося, що була вона вродливіша, завжди усміхнена, добродушна, і хлопці до Ганнусі липли, як мухи до меду. А коли Ганна стала зустрічатися із Семеном, Настя аж сон втратила:
– Я старша, а біля мене так не в’ються парубки. Ох і везуча ти, сеструньо…
– І ти знайдеш собі любого, Настусю.
Весілля Ганни і Семена відгуляли на свято Петра і Павла. За старшу дружку була Настя. За дружбу Семен взяв свого друга, який щойно прийшов з армії. Коли збиралися молоді до вінчання, Ганна шепнула сестрі: “Микола хороший, не марнуй час… Тільки не супся, будь привітна”. Після цих слів Настя весь день придивлялась до дружка. Так, він гарний, високий. І головне – добрий та уважний.
І як тільки з’явилися перші осінні гриби, на подвір’ї баби Ковалихи знову вигравали на скрипці. Настя виходила заміж за Миколу. Вже того дня дві молоді пари домовилися, що будуватимуться на одній вулиці, поруч. А коли Ганна вітала сестру, то знову шепнула їй на вушко: “Тепер ми завжди будемо разом. Дивись, і діток разом породимо…”
…Мамою стала спочатку все ж Ганна. Народився син.Через півроку і Настя народила синочка. Згодом, як горох, посипалися дівчатка – у кожної сестри по дві.
Коли Ганна завагітніла знову, то найпершою про це дізналася Настя, яка вже й сама носила під серцем дитину.
…Пологи почались одночасно.  Мела хурделиця, що світу білого не видно було. Микола і Семен удвох бігали до медички. А та ніяк не могла знайти, чим же довезти сестер до райцентру в лікарню. Довелося пологи приймати вдома. В обід народила Ганна, а через дві години і Настя. І знову дочок.
Під вечір трактором породіль вже везли до лікарні. У сповитках – донечки. Тиждень лежали Настя і Ганна у пологовому в одній палаті, а потім тим же трактором поверталися додому. Коли Ганна розпеленала Світланку, щоб помити, помітила, що на спині у неї велика родимка. Геть як у Насті. “Ото вдалася у сестру”,– подумала, а серце аж защеміло. І чим далі росла дівчинка, тим більше сумнівів роїлося в голові: а чи її це дитина, чи не обміняли ненароком? Якось цими здогадами поділилася Ганна з Настею. Та тільки посміхнулася:
– Ну і що? Я також це помітила, що моя Надійка якась не схожа на інших наших з Миколою дітей. Нехай і в мене буде красива дочка, як ти, сеструньо… Нічого не будемо міняти, бо і дочкам вже по рочкові минуло, все село говоритиме, що ми роззяви…
Ростила Ганна Настину доньку Світлану, як свою. Любила її, а серце краялося, коли бачила Надійку. Дівчатка, на диво, дуже дружили. Разом пішли в школу і за однією партою сиділи, а після закінчення школи разом вчилися в педінституті. Надійку батьки дуже пестили, купували їй найкращий одяг.
– Вона у мене красуня, – казала Настя. – Улюблениця, найменша.
Її красуня росла вибагливою. Відчуваючи, що батьки їй ні в чому не відмовляють, і гроші вимагала немалі. А коли закінчили дівчата інститут, то Надія навідріз відмовилася повертатися в село. “Місце” їй батьки купили в місті через знайомих.
– А ти як? – запитала Надя Світлану.
– Повернуся додому. Батьки самі в хаті не будуть. Сестри і брат свої сім’ї мають. А тобі не шкода своїх? Також удвох лишаються?
– То чого б? Я у них прибиральницею не буду. Молода і хочу пожити для себе.

…У село Надька приїжджала рідко. А коли й з’являлася, то все з іншим чоловіком. Погостює, мати торбу наготує, грошенят на дорогу дасть – і знову донька не показується по півроку. Дивлячись, як Світлана працює на городі, прибирає в хаті, Настя не раз казала Ганні:
– Робоча у тебе Свєтка, добра…
– А ти свою чому балувала? Думала, якщо гарна, то все їй можна? Шкода мені дитини, то ти її такою зробила, от тепер і не маєш допомоги та співчуття,– скрушно хитала головою Ганна.
Коли Світлана виходила заміж, то на весілля приїхала і Надя. Розцілувала двоюрідну сестру, привітала – і почала збиратися назад у місто. На вмовляння матері лишитися хоч переночувати вдома тільки рукою махнула:
– Мене там чекають, мамо. Що я тут забула?
І так гірко стало Насті від тих слів, що вона аж заплакала.
А потім якось неждано занедужала. Микола вже й сам насилу по світу ходив. І корову продали, і городи незасіяними стояли. Тримали в господарстві тільки порося та курей. Часто до них навідувалася Ганна: то молока принесе (Світлана з чоловіком дві корови вигодували), то пирогів, які разом з донькою любили пекти щосуботи.
– Доброю ти Світланку виховала, – якось мовила Настя, яка не любила ворушити минуле. – Спасибі тобі…
Після цих слів Ганна вирішила відкрити Світлані таємницю її народження, бо знала, що та зрозуміє і простить обох: і Ганну, і Настю. Одного вечора, коли в діжі сходило тісто і в кухні були тільки вона та донька (готувались ліпити пироги), Ганна мовила:
– Ти, дитино, не хвилюйся. Мушу тобі дещо сказати…
І розповіла про підміну дітей, про те, як Настя благала її лишити все так, як є, як хотіла, щоб хоч одна дочка була гарненькою…. Довго мовчала Світлана, дивлячись у вікно. Нічого там не бачила. Темно. Але ніби сторінки життя пролітали. Пригадалося, як босоніж бігали з Надійкою до ставка, як вчилися разом, як часто гладила її по голівці Настя… Її мати? Мама… Ззаду тихенько підійшла Ганна. Світлана впала на її плече і розридалася.
Догоріли дрова. Мовчки ліпили пироги. Коли з печі залоскотало печеним, Світлана мовила:
– Піду до тітки Нас…– обірвала на півслові. – Вибачте, мамо, до мами Насті.
…Тихенько постукала в двері. З корзинкою, в якій виднілася пляшка молока, сметана, пироги, Світлана переступила поріг. У кімнаті на ліжку лежала Настя.
– Це вам… мамо…– тихо мовила і присіла навколішки біля її ліжка.
Настя поклала їй холодну руку на голову:
– Прости мене, благаю, прости… Ти добра… Моя…
Щовечора Світлана прибігала до сусідів. То дров принесе, то їсти. Микола тільки дивувався: така привітна.
…Хоронили Настю всім селом. Надька приїхала в останній момент. А Світлана не відходила від гробу два дні. Коли в яму кидали землю, заридала:
– Ма-мо…
Тільки одна Ганна знала, до кого були звернені ці слова.