Гирю підвісив на… інтимне місце

Екскурсію кількома залами проводить один з найпочесніших медиків лікарні Михайло Хіміч. Посада, яку він нині обіймає, – завідувач інформаційно-аналітичного відділу. Хоч між собою колеги його інакше, як Літописець, не називають: Михайло Григорович досконало знає історію цього медзакладу, бо пропрацював тут кількадесят літ. Він постійно оновлює експозиції цікавими матеріалами.
Найперше розповідає про лікарів та медичних сестер, які рятували солдатів на фронті, боролися з газовою гангреною та іншими „дарунками” війни. Їхні фото відкривають виставку. Поряд на стінах – десятки пожовклих від часу знімків з буденного життя медзакладу, копії рідкісних документів. На сучасніших стендах – фото розроблених та запатентованих рівненськими лікарями медичних інструментів, статистика медичних досягнень регіону. А в окремій залі розташовані особливі здобутки ескулапів – тут зібрані найнеймовірніші предмети, які будь-коли доводилося діставати лікарям Рівненщини зі своїх пацієнтів. Як виявилося, „смакують” люди цвяхами та гудзиками, монетами й прикрасами, дротами та термометрами...
Серед значної кількості експонатів звертаю увагу на двофунтову гирю. Дивуюся, як такий великий та досить важкий предмет (трохи менше півкілограма) комусь вдалося ковтнути.
– Ця гиря прославила Сарненську райлікарню, – усміхнувся Михайло Григорович. – Тільки не ковтали її. Якось чоловік років під шістдесят вихвалявся друзям, що під час ерекції підніме цю гирю. Засперечалися. Підняти то він й справді її підняв, але потім зняти залізяку з набухлого органа так і не зміг. Довелося місцевих медиків викликати.
Хірурги не ризикнули самостійно звільняти з пастки інтимне місце („чоловіче багатство” – річ дуже делікатна). Тож допомогти видаляти сторонній предмет з тіла покликали... слюсарів. Ті взяли гирю в спеціальні тиски і заходилися пиляти метал. Можете собі уявити в цей момент обличчя переляканого хвалька!
Чимало „трофеїв” дісталося медикам від жінок. Особливо від тих, які вдома намагалися самостійно перервати небажану вагітність. Чим тільки не умудрялися робити „операції”! Пхали дроти та трубки, шпильки, навіть термометри. Тільки потрапляли не завжди у „ціль” – „інструменти” застрягали в іншому місці.
– За свою практику я бачив багато сторонніх тіл в сечовому міхурі, бо сам уролог, – зізнається Михайло Григорович. – Одна жінка робила собі аборт з допомогою мунштука.

Чоловіки теж „граються” зі своїм тілом. Один хлопець засунув у сечовий міхур довжелезний дріт, інший – свічку. Без допомоги медиків тут теж ніяк не обійшлося.
Деякі сторонні предмети через свою специфіку не стали експонатами музею. Не так давно хірурги видалили зі шлунка молодої жінки величезний клубок волосся. Як виявилося, вона з дитинства має звичку постійно тримати в роті пасмо кіс. А чоловіка на операційний стіл „поклала” турботлива теща: щоб зять погладшав, годувала його... живокостом. Як наслідок, така їжа не перетравлювалася, а зібралася у гелеподібний м’ячик.
Слухати Михайла Хіміча можна годинами – стільки цікавих історій приберегла його пам’ять! Розповідав і про секрети, до яких вдаються ув’язнені, щоб хоч на кілька днів вийти з виправної установи. Якось оглядав засудженого за тяжкі злочини, що проковтнув термометр. У практиці лікаря подібні випадки не рідкість. Але особливість полягала в тому, що цього пацієнта не можна було переправляти в цивільну лікарню, оскільки він схильний до втеч, а постійними спробами „щось” проковтнути заробив собі грижу. Правда, без хірургічного втручання тут таки обійшлося. Чоловікові пояснили, що зі спецустанови його нікуди не переведуть, адже надійшов лист від Ворошилова. І чоловік за мить термометра вирвав.
Якби не вбогий український народ, колекція у рівнян була б ого-го яка! Але... Музей – не на замку. Спочатку відвідувачі розхапали термометри, потім рознесли монети і гудзики. А з роками попит виявився і на каміння з жовчного та сечового міхура, бо з ним йшли... на комісію для встановлення інвалідності.

Та втрачати надію на поповнення залів, схоже, не доводиться. На полицях з’являються все оригінальніші експонати. А хірурги взяли за звичку фіксувати свої „трофеї” на фотоплівку. Кажуть, хай буде для історії.