Остання любов генія

Про історію останнього роману Тараса Григоровича Шевченка зі служницею-кріпачкою Ликерою Полусмаківною можна знайти безліч матеріалів. Але ще жоден з них не спромігся “розставити усе по поличках” – при багатющому архівному фонді ще більше залишається  заплутаного, незрозумілого і суперечливого в тих півторамісячних передшлюбних подіях. Можливо, саме тому ця історія й досі залишається найяскравішою в життєписі генія.

«Він старий! Така неохота йти!»

20-річну служницю-кріпачку Ликеру Полусмаківну Шевченко побачив у Петербурзі, в літньому будиночку своїх знайомих – сестер Білозерських. Побачив і несподівано для всіх 27 липня 1860 року освідчився Ликері, оповівши про свій намір одружитися з нею всім друзям.
Ось як описує її майстер жіночих портретів Тургенєв: “Молода, свіжа, трохи неотесана, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тою чи то гордовитою, чи то спокійною статурою, що властива її племені.” Вона мала дуже живу вдачу й була розумна. Можливо, саме це привернуло увагу Шевченка, а можливо, й те, що вона була “письменна, не говорила по-московськи” і виявилася землячкою поета – з-під Ніжина.
Почувши про таке раптове бажання свого весільного “боярина”, якого вважала геніальним поетом і “світильником небесним” України, одна із сестер, пані Олександра (Кулішева по чоловікові), неабияк здивувалася. І не тому, що її друг “хоче оженитися з покоївкою”, а тому, що мала змогу пересвідчитися  раніше в “незавидних якостях Ликери”. Глибоко поважаючи Шевченка,  гратися з ним у дипломатію не стала, а щиро розповіла усе, що знала про його наречену: і добре, і погане. Ликера вставала пізно, ходила нечесана й невмита. Була дуже лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанувала своєї дівочої слави. Вміла лише добре шити білизну й вишивати. Свої сумніви щодо цього вибору 46-річному Тарасу Григоровичу поспішили висловити й інші друзі. Проте усі вагання Шевченко швидко відкинув, знайшовши свій аргумент щодо закидів: моральні вади нареченої пояснював “рабством” (мовляв, “воля і достаток” змінять її на краще) та брав на себе місію врятувати від падіння цю темпераментну дівчину.
Хоча вже друга розмова з Ликерою після освідчення посіяла в душі поета якісь сумніви. Василь Білозерський засвідчив це, оповідаючи, що коли Ликера “більше виговорилася”, то Шевченко “задумався, посмутнішав”, а все-таки “не змінив свого наміру”. Лише напередодні він вислав родичеві Варфоломею 1000 карбованців на купівлю садиби над Дніпром, тому, напевно, викладав нареченій плани подружнього життя у вимріяній ним “хатиночці в гаю”. Вона ж усі його сподівання вислуховувала холодно та при нагоді випитувала у пані Олександри, як одягнувся Шевченко, коли став її боярином, і “обличчя її просіяло”, коли довідалася, що він тоді був у фраку. Вона хотіла знати, чи заможний він і чи зможе мати літературні заробітки, живучи в селі, і все ж вагалася: “Він і старий, і скупий, здається! Така неохота йти!”
Але згодом, на думку, що вона тепер, як сама висловлювалася, може стати жінкою “письменника-полупанка” (коли ще зовсім недавно її безпосередні панни – Карташевські – відрадили якомусь кухареві з нею одружитися, бо, мовляв, вона йому не пара), казала: “Ні, піду, на злість дівчатам Карташевським, щоб вони збісились!”

Шлюбний костюм для Ликери шили у француженки

У серпні, все-таки призначивши весілля на час після Покрови, Шевченко гарячково віддався справі влаштування майбутнього подружнього життя. Написав кілька віршів, присвячених нареченій, намалював її портрет та обсипав подарунками. Ось як описує журналісту вже 64-річна Ликера той період, коли вона була оголошена нареченою поета: “Кожного дня я гуляла з Тарасом Григоровичем. Він мені розповідав про свою оренбурзьку неволю і часто плакав... Прислав мені подарунки. Шість пар чобіт з козлячої шкіри, на шнурках, тому що мої були “з пальцями”. Малахітову скриньку, де було 500 (сума достеменно не відома – авт.) рублів срібними п’ятачками. Євангеліє прислав. Три нитки коралів з медальйонами. Замовив мені шлюбний малоросійський костюм: голубий бархатний корсаж, обшитий червоною шовковою стрічкою із серебром. Гудзики – золоті. Спідниця голуба шовкова “море”, білі туфлі, на голову – вінець. Тарас Григорович збирався вінчатися у фраці, не хотів вдівати віц-мундира. Усі костюми шилися за малюнками Тараса Григоровича у m-me Andrie на Морській.”
Однак Шевченко хоч і бажав бачити наречену модницею, все ж заборонив їй носити корсет: “Як побачу, що наділа се прокляте сидло, – то зараз спалю у пічці.”
6 вересня Шевченко, “як годиться”, забрав Ликерин паспорт і зняв для неї інше помешкання. Коли домовлялися про кімнату, господиня запитала, чи потрібна Ликері служниця. Шевченко відмовився. І Ликера вже на другий день, відвідавши колишніх панів, поскаржилася: “І такий він противний, що хазяйка давала кімнату з прислугою, а він не схотів, сказав, щоб я сама прибирала... Ще, каже, побачу, яка ти у мене чепурненька.”
Коли ж Шевченко таки розсердився на неї за нелад у хаті, Ликера вже почала казати, що “не піде” за нього: “А так і буде, що заберу усе, що він мені дав, а за його таки не піду! Такий старий, поганий та сердитий!”
Поет же, нічого не передчуваючи, найняв їй учителя. Але, прийшовши якось до Ликери не в звичний час, застав її в обіймах вчителя. (Деякі біографи вважають, що це був лакей). Відповідь її була нахабною: “Хіба ж би я за тебе, такого старого та поганого, пішла, коли б не подарунки та не те, щоб панією бути”.
“Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю! – кричав тоді вражений поет. – Усе оддай мені! Усе оддай!.. До нитки оддай!.. І старих подраних черевиків я тобі не подарую!”

«Прости. Люблю. Навік твоя»

Ликера Полусмаківна тоді так і не змогла оцінити ні душі, ні справжніх почуттів поета. Можливо, пізніше вона і каялася, бо коли у 1904 році в неї брали інтерв’ю, розповідала, що свого першого жениха не забула. І навіть вирізавши Шевченків портрет з якогось журналу, вішала його на стіну. Щоправда, ревнивий чоловік такий вияв почуттів не зрозумів і розірвав портрет на маленькі клаптики.
Після розриву з Шевченком Ликера пішла служити в модний перукарський магазин, де причесувала дам, кроїла сорочки і ухилялася від залицянь старих плішивих клієнтів. Принаймні так вона описує своє подальше життя. В магазині разом з нею працював “брадобрей” Яковлєв, і Ликера вийшла за нього заміж. Подія сталася через два роки після смерті Тараса Григоровича. У Царському Селі  вони відкрили свою перукарню. Пішли діти. Як зазначено в газеті “Волынь” за 1 липня 1904 року, “...їх п’ятеро і усі дорослі. Тепер вона овдовіла, бідує і продає панчохи в Царському Селі, заробляючи в день декілька копійок”. Як стверджують інші джерела, у тому ж році Ликера Яковлєва переїхала до Канева. Її часто бачили на Чернечій горі, біля могили Тараса Шевченка. Збирала милостиню, розповідала, що була його нареченою. Часом необізнаним представлялася його дружиною. І навіть зробила запис у книзі відвідувачів Шевченкової світлиці: “Прости. Люблю. Навік твоя”. Померла Ликера Іванівна у 1917 році, у 77-річному віці. Великого поета вона пережила більш як на 50 років.

Мирослава КОСЬМІНА

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>