При всіх владах і режимах – порядна людина
Цього чоловіка добре пам’ятають волиняни старшого покоління. Володимир Іванович Жибров у 80-ті роки був першим секретарем Луцького міськкому, другим секретарем Волинського обкому Компартії України, практично другою людиною в області. Два роки служив в Афганістані радником. У 1987 році несподівано для всіх написав заяву за власним бажанням і залишив партійну роботу. Вже 15 років він працює оператором бойлерної в Луцьку.
Родом Володимир Жибров з містечка Бійськ Алтайського краю. Після закінчення Семипалатинського гірничого технікуму два роки працював на уранових рудниках у Казахстані. Молодий спеціаліст добре знав про шкідливий вплив радіації на здоров’я, тому вирішив втікати. Хоч він і мав “бронь”, попросився в армію. Таким чином сибірський хлопчина потрапив служити у 1956 році в Брест.
– У 1959 році я став волинянином, – згадує Володимир Іванович. – Якраз організовувався Львівсько-Волинський вугільний басейн. Після служби приїхав на роботу в молоде місто Нововолинськ. Розпочинав інженером-нормувальником на шахті. Закінчив Криворізький гірничий інститут, працював інженером на четвертій шахті, секретарем парткому. У 1971 році несподівано викликали мене в обком партії. Перший секретар Семен Якович Заіченко сказав: “Володимире Івановичу, є така думка, щоб ти йшов першим секретарем Нововолинського міськкому партії”. Так розпочалася моя партійна кар’єра.
Перспективного керівника побачили та оцінили, адже саме тоді в шахтарському Нововолинську розпочали будувати завод спеціального технологічного обладнання на сім тисяч робочих місць. Ще тоді перший секретар на пленумах доводив: рано чи пізно вугілля закінчиться, і потрібно думати про перспективу працевлаштування робітників. У 1978 році нова пропозиція – Жибров став першим секретарем Луцького міськкому партії. А через три роки його запросили у Волинський обком – другим секретарем. Це був досить серйозний злет у кар’єрі партійного ке-рівника.
– Другий секретар відповідав за кадрову політику, – згадує Володимир Іванович. – Координував організаційну роботу. У 1983 році мене призначили радником ЦК КПРС в Афганістані. Два роки тривало це відрядження.
З афганської війни Володимир Іванович повернувся іншою людиною. Тоді в Радянському Союзі якраз розпочалася проголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим перебудова. Комуніст Жибров щиро повірив у ті ідеї. Тому досить часто на пленумах та засіданнях дозволяв собі покритикувати партійних керівників. Звичайно, не всім це подобалося. Роботу Волинського обкому приїхав перевіряти інспектор ЦК з Москви. Після кількох конфліктів Володимир Іванович написав заяву: “Прошу звільнити мене з посади другого секретаря, тому що в такій обстановці працювати не можу”.
– Я ніколи не чіплявся за посаду, – підкреслив мій співрозмовник. – Мене запросили на засідання Політбюро ЦК КПУ. Пропонували на вибір будь-яку область України, але я твердо вирішив піти з партійної роботи.
І в 1987 році другий секретар став безробітним. Чотири місяці він платив партійні внески по дві копійки. Згодом очолив фельд’єгерську службу, яка доставляла секретну пошту. А після виходу на пенсію у 1991 році Володимир Іванович вже п’ятнадцять років працює оператором бойлерної. І пишається своєю роботою. За його словами, при будь-яких режимах та посадах потрібно залишатися порядною людиною, щоб можна було спокійно дивитися людям в очі. І якщо треба – пішов би працювати навіть з мітлою. Ніяка праця не принижує людину.
Він не залишився ортодоксальним комуністом, вболіває за українську державу, боляче сприймає всі помилки і прорахунки нашої влади. Особливо кадрову політику: “У них немає другого секретаря, який би ретельно займався кадрами”, – посміхнувся мій співрозмовник. Мені розповідали люди, які знають Володимира Івановича Жиброва ще по роботі у Нововолинську, що він залишився щирим, відвертим та порядним, достойно пройшовши непрості випробування владою, афганською війною. У нього є справжні друзі, які ніколи не зраджували.
– У 1959 році я став волинянином, – згадує Володимир Іванович. – Якраз організовувався Львівсько-Волинський вугільний басейн. Після служби приїхав на роботу в молоде місто Нововолинськ. Розпочинав інженером-нормувальником на шахті. Закінчив Криворізький гірничий інститут, працював інженером на четвертій шахті, секретарем парткому. У 1971 році несподівано викликали мене в обком партії. Перший секретар Семен Якович Заіченко сказав: “Володимире Івановичу, є така думка, щоб ти йшов першим секретарем Нововолинського міськкому партії”. Так розпочалася моя партійна кар’єра.
Перспективного керівника побачили та оцінили, адже саме тоді в шахтарському Нововолинську розпочали будувати завод спеціального технологічного обладнання на сім тисяч робочих місць. Ще тоді перший секретар на пленумах доводив: рано чи пізно вугілля закінчиться, і потрібно думати про перспективу працевлаштування робітників. У 1978 році нова пропозиція – Жибров став першим секретарем Луцького міськкому партії. А через три роки його запросили у Волинський обком – другим секретарем. Це був досить серйозний злет у кар’єрі партійного ке-рівника.
– Другий секретар відповідав за кадрову політику, – згадує Володимир Іванович. – Координував організаційну роботу. У 1983 році мене призначили радником ЦК КПРС в Афганістані. Два роки тривало це відрядження.
З афганської війни Володимир Іванович повернувся іншою людиною. Тоді в Радянському Союзі якраз розпочалася проголошена Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим перебудова. Комуніст Жибров щиро повірив у ті ідеї. Тому досить часто на пленумах та засіданнях дозволяв собі покритикувати партійних керівників. Звичайно, не всім це подобалося. Роботу Волинського обкому приїхав перевіряти інспектор ЦК з Москви. Після кількох конфліктів Володимир Іванович написав заяву: “Прошу звільнити мене з посади другого секретаря, тому що в такій обстановці працювати не можу”.
– Я ніколи не чіплявся за посаду, – підкреслив мій співрозмовник. – Мене запросили на засідання Політбюро ЦК КПУ. Пропонували на вибір будь-яку область України, але я твердо вирішив піти з партійної роботи.
І в 1987 році другий секретар став безробітним. Чотири місяці він платив партійні внески по дві копійки. Згодом очолив фельд’єгерську службу, яка доставляла секретну пошту. А після виходу на пенсію у 1991 році Володимир Іванович вже п’ятнадцять років працює оператором бойлерної. І пишається своєю роботою. За його словами, при будь-яких режимах та посадах потрібно залишатися порядною людиною, щоб можна було спокійно дивитися людям в очі. І якщо треба – пішов би працювати навіть з мітлою. Ніяка праця не принижує людину.
Він не залишився ортодоксальним комуністом, вболіває за українську державу, боляче сприймає всі помилки і прорахунки нашої влади. Особливо кадрову політику: “У них немає другого секретаря, який би ретельно займався кадрами”, – посміхнувся мій співрозмовник. Мені розповідали люди, які знають Володимира Івановича Жиброва ще по роботі у Нововолинську, що він залишився щирим, відвертим та порядним, достойно пройшовши непрості випробування владою, афганською війною. У нього є справжні друзі, які ніколи не зраджували.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Луцьк
м. Луцьк
| Comments: |
