Зробив для себе труну, хреста і… викопав могилу
Кузьмі Максимовичу Євпаку із села Галузія Маневицького району на Волині виповнилося 97 літ. Про свій вік він каже: “Ще плутаюся на землі… Бог смерті не дає, хоч давно вже готовий до неї. І хреста зробив, і труну. Щоб потім нікому через мене клопоту не було…”
Не лишилося ні хати, ні лопати
Домна Семенівна та Кузьма Максимович одружилися ще до Великої Вітчизняної війни. Троє діток народилося. Правда, найстаршого синочка похоронили, коли йому минуло тільки три роки (захворів, лікувати не було як…) А з двома дітьми довелося дружині і лиха зазнати, і поневірянь, і голоду. Коли розпочалася війна, чоловік якраз служив у польському війську.
– Із 28 вояків більшість зразу ж перейшли до німців, вбивши командира, – розповідає Кузьма Максимович. – Нас лишилося дев’ять чоловік. Очевидно, радянське керівництво нам, западенцям, хоч ми й не перебігли до ворогів, не довіряло, тому ми опинилися аж на Уралі. Казали, що так наказав Сталін, мовляв, з такими людьми важко воювати, то нехай працюють. Всю війну я трудився на військовому заводі. І, мабуть, ще довго там часу провів би, якби не подав на начальство до суду, бо із заводу мене не хотіли відпускати. Суд задовольнив мій позов. І я повернувся додому аж… у березні 1947 року.
– Бо хто дурня, який безплатно вкалує, не любить? – додає Домна Семенівна. – А поки його не було, ми так бідували… Обійстя згоріло. Як кажуть, ні хати, ні лопати, ні сісти, ні з’їсти…
– Що ж робили?
– По світу пішли. Скільки я попід чужими хатами тулилась: там дадуть переночувати, там нагодують. Сама не раз і росинки в роті не мала, все за сина й дочку переживала, аби вони не голодували. А як чоловік повернувся, ми їздили по Волинській області, перебиваючись тимчасовими заробітками. То вже згодом завербувалися в Забайкалля на лісоповал. Два роки там важко працювали.
Але школи для дітей не було, і подружжя перебралося в Тюменську область. І знову – робота в лісі. За день чоловікові потрібно було зрубати 10-16 дерев (від цієї норми залежала зарплата). Працювала Домна Семенівна в лісі нарівні з чоловіками. Правда, вона обрубувала гілки з повалених дерев.
– Хоч і важко було, зате й гроші мала хороші: і премії, і 13 зарплату завжди отримувала – нема чого скаржитися. Правда, нас в Тюмені все западенцями-бандерами називали, – розповідає бабуся. – А тільки-но приїхали в Галузію, то свої “рускою” стали прозивати, ніби ми якісь чужі.
– Із 28 вояків більшість зразу ж перейшли до німців, вбивши командира, – розповідає Кузьма Максимович. – Нас лишилося дев’ять чоловік. Очевидно, радянське керівництво нам, западенцям, хоч ми й не перебігли до ворогів, не довіряло, тому ми опинилися аж на Уралі. Казали, що так наказав Сталін, мовляв, з такими людьми важко воювати, то нехай працюють. Всю війну я трудився на військовому заводі. І, мабуть, ще довго там часу провів би, якби не подав на начальство до суду, бо із заводу мене не хотіли відпускати. Суд задовольнив мій позов. І я повернувся додому аж… у березні 1947 року.
– Бо хто дурня, який безплатно вкалує, не любить? – додає Домна Семенівна. – А поки його не було, ми так бідували… Обійстя згоріло. Як кажуть, ні хати, ні лопати, ні сісти, ні з’їсти…
– Що ж робили?
– По світу пішли. Скільки я попід чужими хатами тулилась: там дадуть переночувати, там нагодують. Сама не раз і росинки в роті не мала, все за сина й дочку переживала, аби вони не голодували. А як чоловік повернувся, ми їздили по Волинській області, перебиваючись тимчасовими заробітками. То вже згодом завербувалися в Забайкалля на лісоповал. Два роки там важко працювали.
Але школи для дітей не було, і подружжя перебралося в Тюменську область. І знову – робота в лісі. За день чоловікові потрібно було зрубати 10-16 дерев (від цієї норми залежала зарплата). Працювала Домна Семенівна в лісі нарівні з чоловіками. Правда, вона обрубувала гілки з повалених дерев.
– Хоч і важко було, зате й гроші мала хороші: і премії, і 13 зарплату завжди отримувала – нема чого скаржитися. Правда, нас в Тюмені все западенцями-бандерами називали, – розповідає бабуся. – А тільки-но приїхали в Галузію, то свої “рускою” стали прозивати, ніби ми якісь чужі.
«Другий дім» – із сибірської сосни
Повернулися на “малу” батьківщину Кузьма Максимович та Домна Семенівна у 1983 році, через довгих 40 літ, коли вийшли на пенсію. Діти звикли до тих країв, одружилися і живуть в Приморському краї. А батьків потягнуло додому, у рідне село. Купили хатину. Дід переробив із сіней кімнатку, кухню. Оселя невелика, але, як сказали дідусь з бабусею, тепленька. А ще на подвір’ї хороший город. Швидше через нього й купили будиночок. Бо Домна Семенівна любила в полі копошитися. Це зараз жінка має великі проблеми із зором. І світ для неї, як в тумані. Але навіть минулого року ще навпомацки полола город, щось садила. А от коли у 1983 році повернулися із Сибіру, жінка з багажем везла і цибулю, і квасолю, і картоплю. І навіть квіти.
– Але мені прикро було, коли я все це садила, а люди крали. З городу викопували картоплю. Навіть квіти під вікнами викорчовували. Якось боляче на душі було…– із сумом мовила.
Як і всі в селі, подружжя тримало коника, поросят. То сьогодні до їхніх сараїв засніжило стежки і – жодного сліду. Дідусеві – 97 літ, і він майже не виходить з хати. 84 роки виповнилося Домні Семенівні. Вона ще має хорошу пам’ять, жваво розповідає, як жили в Росії, які дерева ростуть у Тюмені. Але вже не може навіть їсти собі зварити, бо не бачить. Якось взялася борщ зготувати, та й окропом ошпарилась. З тих пір перебиваються старенькі чаєм. Щодень приходять до них дві родички – Ліда і Галя. Супчику зварять, хліба куплять, води в хату принесуть.
– Не шкодуєте, що повернулися? Адже діти далеко, мабуть, рідко приїжджають…
– Шкодуємо, але що з того. А діти що… Вони тепер за кордоном. Добре, хоч родичі тут є…– відповіла бабуся.
– Ох, та старість, і нащо я ще тут плутаюся, – ледь мовив дідусь. – Вже давно думав, що вмру, але не дає Бог. Навіть гроба собі і бабі зробив. І хрести вже маємо.
– Як?
– А так. Як повмираємо, то хто за нас подумає? Нехай людки прийдуть, все готове одягнуть, пом’януть. І щоб не бігали, клопоту лишнього не мали, – переконаний Кузьма Максимович.
Допоки слухняними були руки, він вміло майстрував по дереву. Міг зробити і вікна, і двері. А хто у селі замовляв гріб для покійника – не відмовляв. Та й на місцевому кладовищі любив наводити лад. Сюди міг зайти в будь-яку пору.
– Померлих не треба боятися, а живих. Бо вони можуть капость зробити, – переконаний.
Труни дідусь змайстрував з тої сосни, яку вони привезли з Сибіру, коли повертались на батьківщину. Як каже, міцна, якісна і от згодилася…
А коли на кладовищі дід Кузьма ще й викопав собі могилу, в селі аж загули. Правда, на пересуди дідусь уваги не звертав.
– Придивлявся дід місце, та й собі скраєчку могилок і намітив ямку. Хоч і хоронять в нас померлих в рядочок, але він собі ямку заготовив, щоб нікому не заважала, – каже бабуся. – А я тоже біля діда хочу…
– Коли три роки тому копав собі яму, перехожі запитували: кому? Кажу, собі. Ой-йой, як-то собі? Багато хто кепкував, підсміювався. Думав, скоріше вмру, а ще й тепер жию. А яма вже й обсипалася. Тепер подивитися не можу на неї, бо не дойду.
Життєвій філософії діда Кузьми можна тільки позаздрити. До кінця земного життя він ставиться спокійно. Віджив, мовляв, своє, та й збирайся… Коли робив труну, то навіть приміряв її.
– Бо то ж моя “друга хата”, то треба, щоб і не тісна була, – каже.
Старенькі вже все необхідне приготували собі на смерть. У вузлики баба давно поскладала потрібний одяг: спідниці, сорочки, взуття. І наказала своїй родичці Ганні що куди покласти і в що одягнути. І навіть свячене зілля є.
– То, може, й пам’ятник вже замовили?
– Не хочу, – категорично заявила Домна Семенівна. – А як буду вставати на Божий суд, то щоб мене давив? Не треба. Хреста поставлять – і більше нічого не треба. Встану, перехрещуся, поклонюся до нього на суді Божому… А там хто його знає, як буде.
А за наше земне життя старенькі кажуть: допоки кров грає в жилах, то й людинка живе, хліб їсть. А маєш кусень, відломи і віддай тому, хто не має.
– Бо ж все не заграбастаєш, не забереш із собою. Тут живу временно. А “там” треба вічну хату будувати. Тут так, в гостях, все плинне…
– Але мені прикро було, коли я все це садила, а люди крали. З городу викопували картоплю. Навіть квіти під вікнами викорчовували. Якось боляче на душі було…– із сумом мовила.
Як і всі в селі, подружжя тримало коника, поросят. То сьогодні до їхніх сараїв засніжило стежки і – жодного сліду. Дідусеві – 97 літ, і він майже не виходить з хати. 84 роки виповнилося Домні Семенівні. Вона ще має хорошу пам’ять, жваво розповідає, як жили в Росії, які дерева ростуть у Тюмені. Але вже не може навіть їсти собі зварити, бо не бачить. Якось взялася борщ зготувати, та й окропом ошпарилась. З тих пір перебиваються старенькі чаєм. Щодень приходять до них дві родички – Ліда і Галя. Супчику зварять, хліба куплять, води в хату принесуть.
– Не шкодуєте, що повернулися? Адже діти далеко, мабуть, рідко приїжджають…
– Шкодуємо, але що з того. А діти що… Вони тепер за кордоном. Добре, хоч родичі тут є…– відповіла бабуся.
– Ох, та старість, і нащо я ще тут плутаюся, – ледь мовив дідусь. – Вже давно думав, що вмру, але не дає Бог. Навіть гроба собі і бабі зробив. І хрести вже маємо.
– Як?
– А так. Як повмираємо, то хто за нас подумає? Нехай людки прийдуть, все готове одягнуть, пом’януть. І щоб не бігали, клопоту лишнього не мали, – переконаний Кузьма Максимович.
Допоки слухняними були руки, він вміло майстрував по дереву. Міг зробити і вікна, і двері. А хто у селі замовляв гріб для покійника – не відмовляв. Та й на місцевому кладовищі любив наводити лад. Сюди міг зайти в будь-яку пору.
– Померлих не треба боятися, а живих. Бо вони можуть капость зробити, – переконаний.
Труни дідусь змайстрував з тої сосни, яку вони привезли з Сибіру, коли повертались на батьківщину. Як каже, міцна, якісна і от згодилася…
А коли на кладовищі дід Кузьма ще й викопав собі могилу, в селі аж загули. Правда, на пересуди дідусь уваги не звертав.
– Придивлявся дід місце, та й собі скраєчку могилок і намітив ямку. Хоч і хоронять в нас померлих в рядочок, але він собі ямку заготовив, щоб нікому не заважала, – каже бабуся. – А я тоже біля діда хочу…
– Коли три роки тому копав собі яму, перехожі запитували: кому? Кажу, собі. Ой-йой, як-то собі? Багато хто кепкував, підсміювався. Думав, скоріше вмру, а ще й тепер жию. А яма вже й обсипалася. Тепер подивитися не можу на неї, бо не дойду.
Життєвій філософії діда Кузьми можна тільки позаздрити. До кінця земного життя він ставиться спокійно. Віджив, мовляв, своє, та й збирайся… Коли робив труну, то навіть приміряв її.
– Бо то ж моя “друга хата”, то треба, щоб і не тісна була, – каже.
Старенькі вже все необхідне приготували собі на смерть. У вузлики баба давно поскладала потрібний одяг: спідниці, сорочки, взуття. І наказала своїй родичці Ганні що куди покласти і в що одягнути. І навіть свячене зілля є.
– То, може, й пам’ятник вже замовили?
– Не хочу, – категорично заявила Домна Семенівна. – А як буду вставати на Божий суд, то щоб мене давив? Не треба. Хреста поставлять – і більше нічого не треба. Встану, перехрещуся, поклонюся до нього на суді Божому… А там хто його знає, як буде.
А за наше земне життя старенькі кажуть: допоки кров грає в жилах, то й людинка живе, хліб їсть. А маєш кусень, відломи і віддай тому, хто не має.
– Бо ж все не заграбастаєш, не забереш із собою. Тут живу временно. А “там” треба вічну хату будувати. Тут так, в гостях, все плинне…
***
…У сараї, закиданому снігом, стоїть дві труни і два хрести. Один гроб всередині оббитий тканиною, застелений простирадлом. Там лежить чоловіча сорочка. Акуратно складені добротні чоботи, в яких чоловіки ходили десь у шістдесятих роках на великі свята (либонь, таких вже й не шиють). В інший світ деякі люди готуються (сама побачила) дійсно, як до великого свята. І хто заперечить, що після смерті – кінець?
***
У келіях багатьох святих стояли труни. Дехто в них навіть спав: щоб не забувати, що в будь-який момент земне життя може скінчитися. Премудрий Сирах казав: “Помни последния своя – и никогда не согрешишь…”
Марія ДУБУК,
Волинська область
| Comments: |
