Один – проти черевного тифу

Вже історично так склалося, що загальновідомими, як правило, стають ті професійні спеціалісти, які працюють у столиці. Не багатьом з периферії вдається здобути належну славу, хоча й тут працюють не менш грамотні й професійні люди. Просто не ті можливості. Частіше вони відомі серед своїх колег і там, де працюють. Сьогодні хочу розповісти про колишнього лікаря-інфекціоніста Маркіяна Драганчука, який свій розум і талант присвятив хворим Млинівського й Демидівського районів. Хоча переконана, що його знають і пам’ятають й за межами Рівненщини...

На війні ледве не прикінчили свої ж бійці

До цього Лікаря доля привела вже давно. Не буду зупинятися на усіх тих проблемах, які мала зі здоров’ям, однак коли потрапила у Демидівську інфекційну лікарню, то через декілька днів одна з медсестер підказала моїй мамі: «Звертайтеся до Маркіяна Маркіяновича (він був у відпустці – авт.), бо може бути біда...» Мама й досі, згадуючи ті далекі дні, говорить: «Дай йому, Боже, здоров’я». Думаю, що не тільки вона звертається з таким побажанням, бо він врятував не одне життя... Отож, написати про цю Людину – це мій святий обов’язок.
А родом Маркіян Драганчук з волинського села Борохів. І хоч з 1955 року (після закінчення Львівського медичного інституту)  проживає на Рівненщині, та, як сам сказав, й досі залишився волинянином: «Мені все там краще: і Луцьк, і люди...» Навіть його дружина, почувши, що ми приїхали з Луцька, сказала, що він буде дуже радий. Вже в розмові стало зрозумілим, що одне тільки слово «Волинь» викликає у нього хвилюючий трепет. Сім класів Маркіян Маркіянович встиг закінчити до війни. А після визволення радянською армією Західної України від фашистів його, 17-річного хлопця, забрали до війська. Спочатку – двомісячна підготовка у Брянську, потім відравили під Варшаву, згодом – у Прибалтику. День артилериста 1944 року врізався в пам’ять на все життя:
– Радянські військові хотіли показати, що таке наша артилерія, і виставили всю техніку. Коли з шостої години почали стріляти, то, повірте, земля навкруги двигтіла. Такий був шквал вогню вглиб на 12 кілометрів, що німці не зробили жодного пострілу. На війні все траплялося. Пригадую, взяли Шауляй, а там у кожному будинку – бойові точки. І ми мусили здати місто. Тиждень вели підготовку. Оточивши його, запропонували німцям здатися. Але почули: «Берлін візьмете, а ми не здамося». Тоді знову провели артилерійську атаку й зрівняли там усе із землею.
Одного разу, коли за наказом начальника госпіталю Маркіян Драганчук вибирав місце для передислокації госпіталю, його взяли у полон радянські бійці. Почали допитувати, чий він диверсант, а потім кинули у погріб. Якби з ним не було напарника-білоруса, то, мабуть, і загинув би, бо чув, як сержант запропонував вивести бандеру «за бугорок» і прикінчити. Добре, що підспів начальник госпіталю. Доля врятувала українського хлопця від смерті, але не від біди. 
– Коли другий раз вийшов з госпіталю, потрапив у піхоту, –  пригадує Маркіян Маркіянович своє третє поранення. –  Нас, молодих і більш витривалих, вночі перекинули на плацдарм, який був на підвищенні, щоб при наступі знаходилися ближче до німців. Росіяни недисципліновані, почали кричати, матюкатися. Не встигли ми ще вкопатися, як вже нас засікли німці. Почався бій. Коли загинув кулеметник, я перейшов до кулемета. Як закінчився диск, почав його міняти, тоді німці у це місце, звідки строчив, кинули гранату. Мене поранило в ногу. Пролежав до ранку й втратив багато крові. У госпіталі почалася гангрена, довелося ногу відрізати. Після госпіталю повернувся додому.

Винна жінка чи риба?

Саме на війні, перебувачи у госпіталі, Маркіян Маркіянович захопився роботою лікарів. І тому після війни вирішив поступати до Львівського медичного інституту, закінчивши який, приїхав на посаду дільничного лікаря у Вовковиї. Згодом його перевели головним лікарем у Демидівську районну лікарню, яку фактично він і збудував. Однак, коли відчув, що треба вибирати, ким йому бути: адміністратором чи професійним лікарем, то зрозумів, що його покликання –  лікувати людей, а не керувати ними. Посилаючись на хворобу, відмовився від своєї посади і став терапевтом. Через рік після цього виконувач обов’язків лікаря-інфекціоніста пішов у відпустку, Маркіян Маркіянович його замінив. І відтоді з 1966 по 1996 рік працював завідувачем інфекційного відділення. На пенсію вийшов аж у 70 років. І навіть тоді для нього це була деякою мірою трагедія.
– Молода лікарка приїхала до нас, а їй місця нема. Мені було незручно, що я, пенсіонер, працюю, а їй не нема роботи. Зрозумів, що треба йти, і рідні вже про це весь час говорили. Спочатку ніяк не міг звикнути, що на лікарню буду лише дивитися (вона через дорогу – авт.). Вона мені й досі сниться. Але вже зараз не радив би дітям (син і донька теж медики – авт.) бути інфекціоністами. Це напружена робота, особливо, коли привозили маленьких діток. І дитинка в тяжкому стані кричить, вен знайти не можна, колеш у голівку, мама лементує – її треба відкачувати. Ніколи не міг кудись поїхати. Навіть якщо і їхав, то увечері мусив бути або телефонував. Хвилювався, бо знав, які хворі лежали. Але у цьому відділенні вже через певний час було видно результат роботи. В інших таке рідко буває, бо там фактично лікують хронічно хворих. Важко хворі поступали часто, а інколи й безнадійні. Бувало, думаю за них не лише вдень, а й вночі, бо саме ночами ніби хтось підказував: так і так треба зробити. Вранці приходив,  робив те, що вночі прийшло у голову, і хворі йшли на поправку. Тепер, аналізуючи роботу лікаря, прийшов до висновку: щоб був ефект у медицині, треба любити цю роботу й віддаватися їй повністю.
У тому, що Маркіян Маркіянович – лікар від Бога, переконалася сама. Йому, крім хворих на кір, скарлатину, дизентерію, гепатит, менінгіт, доводилося лікувати ще й хворих на черевний тиф і дифтерію. Одна лише назва останніх хвороб у нас відразу викликає панічний страх. Чесно кажучи, розповідь про спалах черевного тифу в 1983 році (тоді це був не Демидівський, а Млинівський район) – несподіване відкриття.
– Зараз 5-8 хворих на черевний тиф – вже «ЧП». Того року в моєму відділенні лежало 62 таких хворих. Сюди направили комісію науковців з Москви і Києва. Все трималося у секреті, але Бі-Бі-Сі все одно передавало цю інформацію. Ніяк не могли знайти відповідь на питання: звідки занесена паличка? Тут у нас у заготконторі працювала жінка, яка перехворіла черевним тифом і була його носієм. Припустили, що вона. Почали досліджувати – не в’яжеться, бо хворі зовсім з різних місцевостей. Думали, може, паличка в боремельській воді з’явилася – там випускали солодку воду, але нічого не знайшли. Вхопилися за думку, що, можливо, у рибі, яку привозили з Прибалтики, а тут коптили. І це не підтвердилося. Москвичі пов’язували цей спалах все-таки з жінкою. А місцева влада – з прибалтійською рибою. Цим питанням зацікавилося КДБ. Їхні працівники прийшли посеред ночі у відділення, але викликали начмеда. Коли це з’ясували наступного дня, то начмеду погрожували: якщо хтось з них захворіє на черевний тиф, його будуть судити. Тоді ще почули: ніхто з хворих не помре – все обійдеться, хтось помре – будуть шукати винних. Але ніхто не помер, хоча були дуже складні хворі. Навіть жоден з них не став носієм, а науковцями досліджено, що при виписці таких хворих три відсотки залишаються носіями. Професорка з Києва запитувала у мене, чому призначаю по два різні антибіотики, бо вона дотримувалася іншої думки щодо лікування. Але науковці, які приїхали, лише консультували, а призначення робив я, тобто ніс усю відповідальність. Переконав, що згідно з медичними дослідженнями, а я цікавився науковими публікаціями, – це ефективний спосіб. Вважаю, що саме завдяки тій комбінації антибіотиків вдалося тоді вилікувати усіх хворих. У моєму відділенні взагалі ніколи не було смертельного випадку...
У розмові поцікавилась, чи писали  про нього, коли він працював, і чи вшанували належним чином, коли йшов на пенсію. Маркіян Маркіянович похитав головою і уникнув цієї теми. Прикро, але переконана, що цього Лікаря пам’ятає багато людей і подумки дякують йому не раз. Розповідаючи про життя й роботу, він не раз стримував сльози. А особливо, якщо це стосувалося України. Саме Маркіян Маркіянович неабияк причетний до створення музею «Козацькі могили». Але цю розмову продовжимо в іншій публікації...

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>