Історія Української православної церкви
Продовження. Початок у №№3-8
XVIII століття – початок служіння церкви «царю-батюшці»
На перших порах приєднання Київської митрополії до Московського патріархату українська церква зберегла за собою чимало попередніх прав, а саме: священики могли обирати митрополита і єпископів, митрополитові підпорядковувалися усі монастирі, йому належало право церковного суду і він міг мати власну друкарню. З Києво-Могилянської академії продовжували виходити освічені церковні й громадські діячі. Майже двадцять років після приєднання чи не всі московські церковні кафедри посідали українці: хто охоче, а хто примусово, потягнулися у Московщину «просвіщати старшого брата». Українське духовенство було вражене темнотою московських священиків. Коли українця Димитрія Туптала (російська церква канонізувала його до лику святих як російського святителя Димитрія Ростовського) 1702 року під тиском відправили митрополитом Ростовським, то реальність перевершила усілякі його уяви про Росію: духовенство було неосвічене, лише дехто знав свої обов’язки, проповідництва тут не практикували, священики не вміли чинити таїнств(!) й сповіді зокрема. Якось, їдучи в Ярославль, св. Димитрій в одному із сіл зайшов до місцевого священика і запитав, де у нього Животворящі Христові Тайни? Той навіть не знав, про що йдеться, а коли хтось із супроводжуючих уточнив: «Де запас?», тоді піп (священиком після цього язик не повернеться назвати) показав брудну коробочку, яку він беріг не на престолі у церкві, а вдома в нечистому місці. Російський академік Пипін залишив свої спогади про українських богословів і тогочасне становище московської церкви: «У Києві ставились до московських людей з деякою зневагою, як до невіж, що й доводилось тим фактом, що Москва потребувала помочі киян у тих книжних справах, які були тоді для неї першорядними церковними й державними потребами і в яких у москвичів справді часом бракувало простого знання граматики...»
Що далі, то наша церква все більше втрачала український характер, а згодом стала однією з російських єпархій, позбувшись усіх прав митрополії. Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський, Варлаам Ванатович, Рафаїл Заборовський, Арсеній Могилянський – це ті вищі церковні ієрархи-українці, які дбали як про національні церковні традиції, так і про богословську науку. Але були й такі священики, які вірою-правдою прислуговували московському патріарху і царю-батюшці. Особливо «відзначився» Самуїл Миславський (митрополит київський 1783-1796 рр.). Саме він запровадив у Києво-Могилянській академії російську мову. Це був початок занепаду академії. Тут почався строгий нагляд за професорами, обмежилося навчання іноземних мов, а ті, що дозволялися, потрібно було вчити «с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии».
Починаючи від Петра І, православна церква, українська – також, починає відчувати неабияке гноблення. Вже у 1701 році створено «Колегію економії», яка вела нагляд за церковними маєтками і стягувала податки. Саме цей деспот-самодержець стає головою російської церкви, а православна церква в Росії – департаментом сповідань Міністерства внутрішніх справ. Він, Петро І, скасував Патріархат і 1721 року заснував святий Синод. Та навіть цього було замало: над Синодом приставляється «государеве око» – обер-прокурор! Такого глуму, окрім як при римських безбожних імператорах, церква Христова не знала ніколи! Тобто російська церква стає проповідником «царя-батюшки». З українських ієрархів лише один Феофан Прокопович підтримував Петрову державницько-церковну ідеологію, незважаючи на те, що вона принижувала духовенство.
А вже з 1720 року в Україні забороняється видавництво богословської літератури з «малоруськім нарєчієм». «Четьї Мінеї» («Життя Святих») – це найголовніша богословська книга св. Димитрія Туптала, над якою він працював 20 літ! Перший том вийшов 1689 року ще без благословення московського патріарха, через що останній був у гніві, а всі чотири томи – до 1705 року. «Життя святих» по смерті митрополита Димитрія (1709 рік) виходили ще в оригіналі у Київській Лаврі до 1759 року. А далі їх друкують з виправленням мови і наголосів (над цим росіяни трудилися 8 років). Російська цензура дозволила друкувати «Життя Святих» тільки російською мовою, якою Димитрій навіть не говорив. Думаю, що таке поводження з власним твором – це трагедія для будь-якого автора. Так само вже понад двісті літ з Димитрія Туптала (і не лише з нього) вперто роблять росіянина. Ось так трималася і тримається до цього часу «благодатна» церковнослов’янська мова! Вже тоді, у XVIII столітті, зійшлися дві церковні ідеології: вільнолюбива українська і покірно-залякана російська. Перемогла російська. Над православною церквою запанувала атеїстична влада, яка була далека від законів Божих...
| Comments: |
