Коханця забрала на… той світ

Якби Надя знала, яким великим горем для сім’ї обернеться ворожіння, ніколи б на це не зважилася. Але хотіла покласти край шаленому коханню свого чоловіка. Тож коли ворожка запитала, з чим прийшла, Надя, не задумуючись і з ненавистю дивлячись на фото чоловікової коханки, випалила:

Мабуть, не випадково (швидше за все, це доля!) Надя в купе поїзда, коли їхала в гості до брата в Київ, почула про одну ворожку. Спочатку не прислухалася до розмови жінок, а все тяжко зітхала, нарікаючи на життя. З голови не йшла думка: чи побіжить чоловік знову до тієї хвойди, поки її нема вдома...
… – Ви знаєте, дуже сильна ворожка, як захочете, так і зробить. І всю правду каже, – перешіптування незнайомих жінок відволікли Надю від її сумних думок. І коли одна нишпорила в сумочці, щоб знайти адресу ворожки, Надя несподівано сама для себе звернулася до них:
– Вибачте, дайте мені цю адресу, – і з сорому почервоніла.
Жінки перезирнулися й відразу не знали, що й сказати. Але Надя так благально дивилася їм в очі, що одна з них “змилостивилась”:
– Ну... якщо вам так треба... – і дала папірець з адресою. Тремтячими пальцями Надя схопила той клаптик й декілька разів прочитала, потім повторила в пам’яті, щоб не забути. Згадала, що має при собі фотографію коханки – чи то збіг обставин, чи перипетії долі? – хотіла показати братові і поговорити, що далі робити.

Надя не могла відшукати потрібного будинку на Подолі, довго петляла старими вуличками – ніби Бог відводив від нещастя. І навіть коли піднімалася східцями до квартири, десь у глибині душі промайнула думка: а може, не треба цього ворожіння? може, чоловік одумається? Та відразу перед собою побачила задоволене обличчя розлучниці, її звабливі очі і зверхню посмішку, що аж тілом пробігли мурашки. “Ні, треба!” – і наполегливо подзвонила у двері. А поки чекала своєї черги, в думках промайнуло її сімейне життя...
«І з нею тяжко, і без неї     не можу», – сказав чоловік
Знайомство з чоловіком було трохи дивним. Він якось навідався у гуртожиток до свого друга і в коридорі випадково помітив Надю – його вразила її довга коса. У той же вечір з другом зайшов у її кімнату. Довго не церемонився, а відверто сказав, що прийшов познайомитися.
– Бачу, ти хазяйська дівчина, по барах не гуляєш, а рушники вишиваєш. Може, заміж збираєшся?
– Збиралась, та з хлопцем посварилась, – пожартувала.
– Тоді я заміж візьму – побачу ще, як їсти готуєш.
А наступного тижня в Наді був день народження. Вона, звісно, приготувала для дівчат святкову вечерю: і голубців накрутила, котлет насмажила, салату-“майонезу” накришила, торта спекла. І дуже здивувалася, коли увечері прийшов Валік – привітав букетом гвоздик і подарував золотого персня. А ввечері, як гості розійшлися, просто запропонував:
– Виходь за мене...
Надю здивувало, чому так поспішно він надумав женитися. Жартуючи, пояснив його друг: “Валік працює на Сахаліні і сказав друзям, що з дому нарешті приїде з жінкою”.
Коли Надя і Валік поженилися, в Сахалін не подалися – вона наполягла, щоб лишитися на Рівненщині. Правда, жити поїхали до її батьків: мати працювала бухгалтером, батько – головою колгоспу, тож з роботою для молодят проблем не було. Надю мати взяла до себе в контору, а Валік скоро став парторгом. Через деякий час вже мали свою хату, усе в хаті, машину – словом, не бідували. Одне за одним Надя народила дочку і сина. І все було б добре, жили б і далі душа в душу. Якби в селі не з’явилася молода медичка Роза...

Надя здогадувалася, що її Валік, як-то кажуть, не святий, бо не раз знайомі натякали про його походеньки. Але йому й словом не обмовилась – поплаче вночі в подушку, дожидаючись його, а коли побачить у дворі фари від “бобіка”, швиденько витре сльози, причешеться і вийде його зустрічати. Про свої переживання ні з ким не ділилася. Якось довірилась лише матері, але її порада не розрадила:
– Якщо любиш, а він тебе не б’є, не обіжає, живи. А ні – то розводься.
Розлучатися Надя не збиралася. Та коли їй по секрету доклали, що чоловік “заглядає” до медички, занепокоїлася. Казали, що він ніби мав якусь в районі, але то ж не в їхньому селі і не настільки серйозно. А почуття до медички в нього зайшли далеко: приходив від неї тільки під ранок, уві сні називав Надю Розою... Не раз, коли вночі його не було, ридма-ридала у подушку, здавалося, що їхньому шлюбу кінець, не уявляла, як буде жити без Валіка, як його не буде в сім’ї...
Але через деякий час медичка несподівано вийшла заміж за скромного сільського хлопця, який і до клубу рідко ходив. А коли  Роза народила сина, Надя полегшено зітхнула – хоч і говорили, що то Валікова дитина.
Не минуло й року, як Надя почула, що чоловік знову став вчащати у медпункт. Думала, здуріє від приниження, сорому, душевного болю. Її сльози і благання не розчулили Розиного серця. А чоловік, хоч і жив з Надею, та метався, як між двома вогнями. І якось навіть попросив Надю:  
– Рятуй мене. І з нею тяжко, і без неї не можу...
Кошмарний сон
Не встигла приїхати з Києва, де тиждень гостювала, як із самого ранку до неї забігла перелякана сусідка:
– Цієї ночі медичку “скора” забрала!
– Ну, то й що, – Надине обличчя сіпонулося від новини.
– Вмерла вона!
Надя мить стояла, як вкопана, і великими від здивування очима дивилася на сусідку – що ворожка наробила?! Не могла повірити і не знала, радіти чи... А сусідка все не вгавала і торохкотіла:
– Ти знаєш, і здорова була, і нічого врачі не найшли...
Через місяць, якраз на Розині сороковини, Надя... поховала чоловіка. Він так само помер, як і Роза, як кажуть, ні з того, ні з сього. Тієї страшної неділі Надя встала зранечку, видоїла корову, навіть встигла приготувати сніданок, а чоловік все не виходив з хати. Коли забігла до спальні і побачила мертвого Валіка з піною, не голосила, а тихо зсунулася по стіні...
– А через кілька днів я в холодному поту прокинулася серед ночі від кошмарного сну, – закінчує свою печальну розповідь Надія, з якою я зустрілася за її ж листом до редакції. – Приснилася мені Роза, радісна, задоволена. І, так дивно поглядаючи на мене, сказала: “Ну, як я тебе обхитрила? Хотіла мене зі світу звести, а Валіка собі лишити? Ні, дорогенька, він – мій!” І пішла до річки. А тоді, ніби щось пригадавши, озирнулась до мене: “І ще. Скажи моїй свекрусі, хай так не плаче, що мій чоловік скучає за мною. Його не заберу – він мені тут не потрібний. Хай Валікового сина глядить...” От виговорилась вам – і легше на душі. Нехай іншим наука буде не ворожити. А я буду у молитвах просити Бога, щоб простив мені цей тяжкий гріх...