Першим словом маленької Марійки було «Тато»

Наша газета детально розповідала про цю трагедію 10 березня 2005 року в матеріалі “23-річна Марійка померла після пологів. Хто в цьому винен?” Пологи приймала молоденька акушерка разом з дитячою медсестрою та санітаркою. Того вечора у чергового акушера-гінеколога не працював телефон. І лікаря не було під час пологів. У породіллі стався “післяпологовий виворіт матки”, розпочалася кровотеча, а поки викликали фахівців, час було втрачено. Бригада лікарів з Луцька робила все можливе, щоб врятувати молоду маму, але було вже пізно. Після нашої публікації на Волинь приїжджала спеціальна комісія з Міністерства охорони здоров’я. Голова комісії, київський професор В’ячеслав Камінський тоді сказав: “Якби поряд були лікарі, то, може, мама залишилася б жива”. 

Сергій Бурдак у 24 роки став вдівцем, залишився з маленькою крихіткою на руках. 20 лютого дівчинці виповнився один рік. Щоб дізнатися, як дитина росте без мами, ми відправилися в Седлище. Після смерті дружини Сергій з донечкою живуть в одній хаті з його батьками. Ніна Максимівна та Микола Петрович допомагають синові ростити донечку. У них чималий досвід – мають своїх десять дітей. З малою няньчаться Сергієві брати і сестри. Дитина не обділена любов’ю та увагою. Її практично не спускають з рук: як не бабуся Ніна, то дід Микола, далі підхоплює Лєна або Настя.
Спочатку, коли ми тільки зайшли в хату, дитина насторожено сприйняла чужих людей, а потім звикла до нас, розігралася. Поки ми розмовляли в кімнаті, не присіла жодної секунди.
– Ми вже з Марійкою в лікарні лежали, – сказала бабуся. – У листопаді минулого року в неї вушка боліли. Ми відразу поїхали до Луцька в обласну дитячу лікарню. Кваліфіковані медики нам допомогли. У січні не оминула дитину ще одна напасть. В седлищенській школі був кір. Тиждень заняття не проводилися. Але мої таки встигли його підхопити, і Марійка перехворіла. Зараз ще ослаблена після кору.
На наших очах дівчинка ледве не пішла. Стояла і трималася за крісло. І була б зробила той перший самостійний крок, але щось передумала, сіла на підлогу і поповзла до бабусі. Так кумедно, не на колінах, а сидячи на коврику і спираючись на руки. Дитина взяла весільне фото і, показуючи пальчиком на Сергія, досить чітко вимовила: “То – тато”.
Ніна Максимівна витерла сльози:
– Перше слово, яке вона сказала, – “тато”. Тепер ще каже “баба” і “Папо” (тобто Павло – молодший брат Сергія).  Сергій цілими днями в роз’їздах, додому повертається увечері. І сьогодні поїхав до Луцька. 
Марійка – дитина сучасна. Улюблена іграшка дівчинки – мобільний телефон. Тільки Лєна дала їй мобілку, вона відразу приклала телефон до вуха і стала голосно казати: “Тато! Тато!” 
Непосидюча Марійка зголодніла і сіла обідати. За словами бабусі, як справжня волинянка, дитина їсть сало і картоплю. Від штучного харчування до десяти місяців у неї був діатез, але вже минув.

Сергія Бурдака ми зустріли на трасі Луцьк-Любешів. Чоловік своїм ЗІЛом віз цеглу з обласного центру. Ми посигналили – і вантажівка зупинилася. Підійшли до машини, він нас впізнав. Коли я заглянув в кабіну, Сергій здогадався, що я там хотів побачити, і вийняв з внутрішньої кишені знімок:
– Я її ношу біля серця. Це остання фотографія Марусі. Ми з братом січку різали. Якраз вона зайшла і так сфотографувалися. Це було за місяць... до... – Він так і не сказав: “до смерті”. – В мене ще одна є фотографія, паспортна.
Сергій на якусь хвилину задумався, і став розповідати:
– Перші місяці... було дуже важко. Розум не хотів сприймати, що Марусі немає. Вона часто мені снилася... живою. Майже щодня ходив на могилу – недалеко від хати, за городами кладовище. Але згодом зрозумів – так жити не можна.
У хвилини відчаю та горя, за словами Сергія, його рятувала і зараз допомагає молитва та... донечка. При згадці про дитину батькові очі засвітилися, він усміхнувся і з гордістю сказав:
– Уявляєте, вона вже говорить “тато і баба...” – чоловік замовк, зібрався з силами і продовжив. Відчувалося, як непросто йому дається володіти собою:
– Стараюся постійно працювати, щоб заглушити біль. Ще Маруся була жива, як ми залили фундамент.
І цей сильний духом чоловік не зламався, а взявся втілювати в життя їхню спільну з дружиною мрію – звести власний будинок. І все там має бути так, як хотіла Марійка. Адже вона мріяла про дитинку і хатинку.
– Я ту хату збудую, – вперто заявив мій співрозмовник. – Дочка підростає. Тільки кошти з’являються, вкладаю в будівництво. Ми вже стіни минулого літа звели і накрили хату. Залишилися внутрішні роботи. Тільки спадуть морози, почнемо грубки мурувати, штукатурити.
Спільне горе ще більше зблизило дві родини. Вікна для нового будинку зробив Марійчин батько, її брати працюють на будові.
– У нас велика і дружна родина. Всі мені допомагають хату зводити і дитину виховувати.
Сергій має статус підприємця і на життя заробляє власним ЗІЛом. Постачає своїм односельчанам на замовлення цеглу та інші будматеріали. Восени возив у Кривий Ріг та Миколаїв продавати волинську картоплю. Весною роботи буде ще більше. Де б він не був, завжди поспішає додому, бо там чекає маленька донечка Марійка, яка дуже схожа на свою маму.
***
Коли ми прощалися, Сергій хотів щось сказати, але замовк, так і не висловився, лише махнув рукою... Хіба ми можемо зрозуміти його біль? Як в поезії Ліни Костенко: “Несказане лишилось несказанним...”