Детективна історія зі слуховим апаратом

Чесно кажучи, ситуація виявилася непростою, а навіть, можна сказати, детективною. Аби з’ясувати усе до кінця, довелося поспілкуватися з багатьма людьми. Отож, розпочну цю розповідь з того, що почула від самої Світлани Дячук – мами семирічної дівчинки.
Валя не розмовляла до трьох років. Тоді мама звернулася до лікаря. І коли той запитав Валю як її звати, вона на запитання повернулася. Лікар зробив висновок, що дівчинка чує, а якщо чує – буде говорити. Проте і в чотири роки Валя не заговорила. Світлана поїхала у Луцьк до відомого тут лікаря Сергія Боярчука. Оглянувши Валю, він сказав, що дитина не чує. Після чого дав направлення в Київський інститут отоларингології. Обстеживши там Валю 23 липня 2003 року, мама отримала заключення, в якому вказувалося: у дитини неврит слухового нерва, приглухуватість ІІ-ІІІ ступеня, що не піддається лікуванню. У цьому ж інституті видали заключення про те, що Валі потрібен слуховий апарат Siеmens-254 і спеціальне навчання. Світлана стала там на безплатну чергу. І вже 10 листопада 2003 року безкоштовно отримала цей слуховий апарат в Сергія Боярчука у Луцькій обласній дитячій лікарні. Але він для Валі не підійшов – засильний. Сурдопедагог Галина Іванівна Новак, яка тоді вже вчила дівчинку, порекомендувала взяти цей апарат: мовляв, він новий, з документами і, може, якщо звернутися у Київ, його замінять на інший чи настроять для Валі. Світлана його взяла, та, за її словами, нікуди не поїхала, бо Ганна Нікітіна (директор Локачинського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді) сказала, що, можливо, в «Особливу дитину» надійдуть апарати, і пообіцяла їй виділити. 21 липня минулого року їй справді подарували слуховий апарат, який німець привіз у Волинську асоціацію дітей-інвалідів «Особлива дитина».
– Це був новесенький апарат, але дали його чомусь без документів, – розповідає Світлана. – Почала їх вимагати і  почула, що вони у Городнюка (лор Локачинської районної лікарні – авт.). Прийшла до нього, але він не дав документів, пояснивши, що з ними апарат можна продати, а так це буде ніби контроль. Але сказав, що апарат хороший і Валі підходить. Всі дані про нього він записав у медичну картку. В Нікітіної я підписала ще документ про його вартість й акт списання-видачі. Сільський голова села Козлів теж чув ціну цього апарата, бо до нього телефонувала Ганна Нікітіна і просила переказати мені, щоб приїхала у Локачі його отримати, і тоді сказала, що він коштує 3600 гривень.
У вересні Світлана завезла доньку в садочок №28 (так скорочено назву цей дошкільний заклад), де Валя вже два роки навчалася. І, до речі, як зазначила сама мама, дитина почувалася там дуже добре й багато чого навчилася. Але вже через два тижні вона довідалася, що її апарат там пропав, а Галина Іванівна дала їй інший, «беушний». Медична карточка, де записана назва апарата, за словами мами, теж зникла. (Правда, лікар Городнюк запевняє, що ніяких документів в очі не бачив і нічого в карточку не записував). Спочатку Світлана вимагала апарат, пізніше гроші – 3600 гривень. А в жовтні вона забрала Валю з садочка, «бо дитина стала нервова і боялася туди їхати». Сама мама пояснила, що Валя бачила, як вона там плакала і кричала, коли з’ясовувала, де ж апарат, і, можливо, це вплинуло на дитину. Після цього Світлана звернулася в правоохоронні органи, в Київ до Президента. І до нас в редакцію.

На жаль, Світлана не звернула уваги на марку подарованого їй апарата, яка часто написана на коробочці й обов’язково на самому апараті. Вона лише стверджує, «що він був новий, бо дуже гарно виглядав». Звичайно, ці слова не стали б аргументом, аби розбиратися у цій ситуації. Але мама показала документ, виданий Ганною Нікітіною, в якому є підтвердження, що їй був виданий «новий слуховий апарат німецького виробництва без документів», а апарат, який вона принесла із садочка, «за зовнішнім виглядом дійсно не відповідає тому, що був виданий асоціацією».
Якщо й Ганна Миколаївна стверджує, що апарат був новий, то, звичайно, напрошується запитання: чи його не підмінили? Але відразу виникає й інше: як німець(!) міг привезти новий апарат без документів? Зустрічаючись і розмовляючи з людьми, які принаймні бачили цей апарат і тримали його в руках, не можна було знайти якогось логічного зв’язку. Ставало очевидним, що всі крапки над «і» у даній ситуації може розставити лише німець, який привіз апарат. Але ж треба було знайти його адресу.
Звернувшись в асоціацію «Особлива дитина», відчула, що там неохоче зреагували на цю пропозицію. Навіть одна зі співробітниць кинула фразу: «Нічого ви не з’ясуєте». Наталія Клімчук, директор асоціації, пояснила, що німець не хоче оприлюднювати адресу. Правда, вона додала, що запитає у нього, чи дасть він на це дозвіл. Така відповідь трохи насторожила, і знову виникло запитання: чи не дасть вона «підставну» адресу? Почала шукати інших людей, які могли б підказати, хто міг привезти цей апарат. Дякувати Богу, такі люди знайшлися (їм теж дякую!). Отримала не лише адресу, а й домашній номер телефону цього німця, ще й коротку характеристику, що «він надійна, порядна людина». Згодом зателефонувала й Наталія Клімчук і запропонувала електронну адресу німецького добродія. Обидві адреси співпали.
З паном Юргером вдалося поговорити по телефону. Він сказав, що вже щось чув про зникнення апарата, але не все розуміє. Докладно ще раз пояснила суть проблеми. Тоді пан Юргер розповів, що він привіз уже вживаний апарат, дійсно без документів, і навіть сказав, де його взяв!
З почутого (а розмовляла зі всіма, хто тільки згадувався у розмові зі Світланою чи вже потім з іншими людьми, і перевіряла усі факти, які могли хоча б щось прояснити) напрошується певний висновок. Але відразу зауважу, не такий, якого чекає Світлана. Отже, минулого літа пан Юргер, вже не вперше їдучи у Луцьк до родини своєї дружини, привіз слуховий апарат – про це, якщо буде можливість, просили в асоціації «Особлива дитина». Чому апарат просили саме для Валі? Як пояснила Ганна Нікітіна, тоді Світлана жила сама, і вона розуміла, що жінці важко – тобто пожаліла цю маму. Ганна Нікітіна отримала апарат без документів, але він був запакований у кульочок і мав такий вигляд, як новий. Зрештою, тоді були присутні й інші люди – і всі подумали, що апарат новий. До того ж, у коробочці лежав новесенький вкладиш, а в апараті, який принесла Світлана з садочка, вкладиш забитий сіркою (спеціальний пристрій до апарата, який виготовляється за відповідним розміром, чи, якщо універсальний, купується окремо). Отож, вона й вважає, що цей апарат не новий. Ганна Нікітіна підтвердила, що телефонувала до сільського голови, і коли той сказав: «Привезіть апарат сюди», відповіла: «Це дорога річ, десь до 4000 тисяч гривень, хай приїде і забере». Звідки взялася ця сума? Якщо апарат новий і німецький, то, мабуть, дорогий, – приблизно так пояснила Ганна Миколаївна. Валя цим апаратом користувалася, але, як зауважила мама, під її наглядом, «бо вкладиш був великий».

А навчили говорити на «беушних»!

У вересні Світлана привезла Валю у садочок і дала апарат Галині Іванівні, попросивши його перевірити і зробити вкладиш потрібного розміру. Зі слів Галини Іванівни, вона поклала його у шухляду, бо треба було, щоб дівчинку спочатку оглянув лікар. У таких випадках діткам після канікул три дні капають перекис водню (у тих, хто носить слуховий апарат, вуха дуже забиваються сіркою), і після цього вже оглядають. Валя продовжувала користуватися тими апаратами, які їй видали німці. Вони щороку приїжджають у цей садочок, перевіряють дітей, призначають їм відповідні апарати (уже вживані) й скрупульозно ведуть їх облік. Цю інформацю підтвердили й  представники благодійної місії “Карітас-Спес” – з ними контактують ці німці. І саме на цих вживаних німецьких апаратах Валю у садочку навчили всьому, бо, за словами сурдопедагогів, дівчинка була «дуже важка». Навіть дехто сумнівався, чи вдасться досягти позитивних змін. Але Галина Іванівна Новак, відомий вчитель-дефектолог і сурдопедагог не лише на Волині, а й в Україні, взяла Валю у свою групу. І за два роки навчила багатьом речам, а головне – говорити! Галина Іванівна перевірила Валин апарат трохи пізніше і пояснила, що він хороший, підходить дитині, але поки що нема потреби ним користуватися. Порекомендувала забрати його  додому. А через декілька днів їй потелефонували з «Особливої дитини», що у садочку пропав Валин апарат. Світлана апарат, який не визнає своїм, повернула в «Особливу дитину», вимагаючи новий або гроші. За описом Ганни Нікітіної, той апарат, який видавала вона, абсолютно відповідає тому, який мама вважає заміненим (він і досі лежить в асоціації у Луцьку). Треба врахувати те, що Валя подарованим користувалася, можливо, тому вкладиш і забитий сіркою. Галина Іванівна у розмові запевнила: «Світлана може думати і говорити що завгодно, але у мене душа чиста – я її апарата нікуди не дівала. Не знаю, навіщо вона забрала дитину. Валі обов’язково треба навчатися». Зрештою, за всі роки роботи у цьому закладі з вчителькою ще такого не траплялося. Жоден апарат, куплений батьками (а купують дуже дорогі), тут ще не пропав. Так само, як і подаровані німцями. Батьки, з якими розмовляла, теж дуже задоволені як садочком, так і педагогами.
Зрештою, і на київській фірмі INFOTON, і в Інституті отоларингології імені професора Коломійченка, куди я зверталася, підтвердили, що апарат, який Світлана отримала ще у 2003 році, можна або замінити, або настроїти на Валин слух. Це нескладно і недорого. Так пояснювала і Галина Іванівна. (На жаль, ним до цього часу ніхто так і не користується, хоча скільки дітей в області потребують слухових апаратів, а Світлана отримала аж чотири). Тут також поінформували, що слухові апарати Siеmens-254 уже давно не виробляють. Тому пред’являти претензії ще й до лікаря Сергія Боярчука, що він видав не той апарат, теж не можна. Отож, щоб поставити на цій проблемі крапку, думаю, Світлані треба зрозуміти, що подарований апарат (навіть якби він і справді пропав) не вартий того, щоб нехтувати Валиним майбутнім, адже у дитини справді серйозні проблеми. Хто-хто, а мама знає, якою Валя була до садочка і якою стала там. Якщо її навчили говорити на старих апаратах(!) і  дитина з радістю їхала сюди, то про які гроші може йти мова? Здоров’я і настрій дитини для матері має бути понад усе. Як на мене, то Світлані варто вибачитись перед Галиною Іванівною і завести Валю у садочок. Тут її ще чекають...