Молоде – розумне чи дурне?

Мені 19. Я вірю в себе, в долю та Бога, що часто для мене є тотожним. Я ідеаліст – принаймні, поки мені ще 19. Я люблю Україну (хоч намагаюся “забивати” на її зовнішню та внутрішню політику), дощ, каву з молоком та спорт. Я ненавиджу сіру одноманітність (особливо у людях), недоречний пафос та моральні повчання. Я, як і більшість моїх однолітків, хочу жити сьогоднішнім днем, інколи завтрашнім вечором, а взагалі – просто жити. Я не хочу бути ще одним поліном на вогнищі життя чи літописцем сучасних імператорів. Я можу те, що можу, а не можу те, чого не хочу. Я ціную те, що маю, і небайдужий до того, що люблю. Я самовпевнений, і це знаю.
Два роки тому мені довелося ввести до свого практичного словника такі слова як “компроміс” та “поступка”. До цього вони були лише у лексичному, залишаючись без вжитку. Це рішення саме по собі вже стало компромісом із зовнішнім світом, на який стало все важче не зважати. До цього те, що дорослі називають “юнацьким максималізмом”, не давало мені приймати якісь інші, окрім своїх, думки у всіх більш-менш принципових питаннях. І в цьому не було нічого поганого. Я навчився відстоювати власне бачення і боротися за нього. Політика маневрування – це не тільки спроба вийти зі складної ситуації, а ще й ознака слабкості. Поступки ж – перші кроки на стежці до зради своїх принципів. А я  намагаюся їх не зраджувати.

У мене ніколи не було особливих проблем з батьками. Я думаю, у них зі мною – також. Демократія, правда, в сім’ї була дещо обмеженою, але якраз настільки, щоб я не виріс безруким “маминим синочком” і не “втяпувався” в різні непевні історії, у які б я неодмінно “втяпався”, якби не батьківські табу. Я виховувався поступово: з кожним роком мені надавали все більше прав і можливостей. Методи виховання застосовували різні, найчастіше це було звичайне спілкування, але навіть коли мене били, я знав, що мене все одно люблять. Тому єдина і найголовніша наша проблема була у нерозумінні та розумінні. У мами, наче в пам’яті комп’ютера, були записані певні комбінації дій, які кодифікувались як “нелогічні”, “нерозумні”, “безглузді”. Так, до переліку таких вчинків могли увійти мої спроби залишитися на ніч в однокласника, піти до лісу з палатками на кілька днів, поїхати в село з друзями і багато інших. Не знаю, що вони там знаходили безглуздого чи нелогічного, але навіть якщо й було щось, то невже молодість – логічна пора? Та це єдиний період у житті, коли ти можеш просто зриватися з гальм і дуріти по повній програмі, не звертаючи уваги на те, що кажуть інші. Це ще один аспект у батьківській психології – те, що можуть сказати інші. Як на мене, то плювати на це треба, якщо це нікого прямо не стосується. Хочеш пофарбувати ванну кімнату у яскраві кольори – фарбуй, пробити язик, пуп – пробивай, спускатися зі сходів по перилах – спускайся. Коротше, усе, що стосується лише тебе – стосується лише тебе. Це твої проблеми, і якщо ти береш на себе відповідальність, ніхто не має права тобі вказувати. З часом, коли я уже сформувався як особистість, розмови з мамою стали випробуванням для мого терпіння. Ні, не через нерозуміння. Навпаки, я прекрасно розумів усі її поради і навіть без них зробив би саме так. Але вона мусила усе це мені сказати, та ще й не один раз. Це мене нервувало, і дослуховувати до кінця бувало часом нестерпно.

Ситуація з грошима мене завжди влаштовувала. Не те, щоб їх у мене було “завались”. Просто я помітив, що, як і у моїх друзів, гроші у мене з’являються саме у той момент, коли найбільше потрібні. Так, наче твій ангел-охоронець в образі рідних, халтури чи просто пані фортуни видає тобі певну суму з якоїсь заначки, так, щоб ти не давився якоюсь дешевою “крашанкою”, але й щоб не надто “вирубувався” з “Хенесі”, “абсентом” чи ще якимись мажорськими напоями. Думаю, грошей у моєму віці надто багато не потрібно, інакше вони просто зруйнують твою карму і перетворять тебе на якусь гниду, повністю від них залежну.

 Вперше я по-справжньому “набухався”, коли мені було 16. Лежав на траві і “втикав” у небо. Мені було так паскудно, як ніколи раніше. Я навіть не знав, що робити, але думав зовсім про інше: що сказати вдома. Коли тобі 16, ти чомусь думаєш про наслідки не до, а після інциденту.
Після того випадку я вже ніколи так не набулькувався. Я наче визначив свій алкогольний ліміт і встановив пристрій його контролю. Кожен мусить через це пройти і проходить. У житті треба спробувати все хоча б для того, щоб знати, заради чого жити. Той день мені чомусь прекрасно запам’ятався, і тепер спочатку добре думаю, перш ніж щось робити. Це стосується не лише спиртного.

У дорослих чомусь склався стереотип про курців як про невихованих людей та вульгарних ідіотів. Вони чомусь досі вважають, що куріння для молоді – це лише спосіб самовираження, намагання уподібнитися дорослим, показати свою самостійність. Куріння заради куріння – така їхня відповідь. У мене є простіша: це просто комусь подобається. Чому цього не розуміють? Я знаю достатньо людей, гарно вихованих, спокійних та розумних, які курять саме через це. Вони викидають недопалки в смітники і не курять у присутності людей, які не терплять тютюнового диму. То яке погане ставлення до них може бути? Хіба вони комусь заважають? Ні, але дехто не може зламати своїх закостенілих стереотипів.

Треба сказати, мене нервує той факт, що держава обмежує мою особисту свободу, хоч я й цілком розумію необхідність таких дій як засобу запобігання хаосу і безладдю. Що ж до влади у моїй країні, то я ставлюся до цього цілком оптимістично. Я розумію, що могло б бути і набагато гірше: скажімо, при владі могли стояти не просто виблюдки, а виблюдки з одного клану, які б передавали у спадок свої титули і землі разом зі світовим ембарго та зовнішнім боргом на додачу.
Як я уже казав, я намагаюся бути аполітичним. Не тому, що мені байдужа доля своєї країни, навпаки – я надто переживаю за неї. Дорослі часто кажуть, що сучасна молодь пасивна – вона не займається практично ніякою суспільно-громадською роботою. Так, це правда. Але це й на краще. З власного досвіду я можу сказати, що наші суспільні організації – це перша сходинка формування “товстодупої” бюрократії в державі. Там панує та сама корупція, лобізм і клановість, яка потім повною мірою проявляється в адміністративно-владних структурах. Там надто багато розмов і надто мало справ, кожен, за виключенням спеціально відібраних дурників, працює лише сам на себе, а поняття “незалежної думки” надто викривлено, оскільки за кожною структурою стоїть якась інша вища, найчастіше політична сила, яка не дозволяє виходити за певні, окреслені нею рамки.

Надлишкову енергію, що переповнює тебе в молодості, треба кудись викидати. Давайте поглянемо правді у вічі: спортивна інфраструктура в країні зруйнована. По суті, молодь має можливість займатися лише кількома видами спорту, та й то у великих містах. Немає нічого на зразок колишніх радянських “зорьок”, навчання з цивільної оборони та ДПЮ перетворились на формальність. За таких обставин цілком природним є те, що молодь викидає свою агресію на вулиці. Я ні в якому разі не намагаюся виправдати високий рівень підліткової злочинності та жорстокості. Просто, окрім самої молоді, є й ще винні у цій ситуації: батьки та держава.
Річ у тім, що молодь, в голові якої ще не закостеніли нав’язані дорослим суспільством стереотипи, лишається ближчою до природи своєї суті. Людині взагалі властива жорстокість. За таких умов вибухово може діяти такий каталізатор, як ідея. Байдуже яка – політична, расова, спортивна. Вона позбавляє страху. Тому чим швидше вводити дітей до дорослого життя і давати їм мінімум ідей, тим менше проблем з ними буде. Але подумайте добре: що ж з них тоді вийде? Безлика сіра маса. Ви цього хочете? Думаю, що ні. Сірість – найгірше, що може бути в людині. І в молодості також.
Молодість не повинна бути сірою. Нехай ти потім не усе зможеш розповісти своїм дітям через те, що, окрім жирових складок, обростеш купою різних комплексів, перейнятих від своїх батьків чи ще якимось чином набутих, але головне – щоб тобі самому вдалося згадати щось таке божевільне та дурнувате, на що ти був колись здатен. Адже зараз тобі просто не вистачить зухвалості викрасти коток у дорожньої служби чи сміливості махати прапором своєї команди у чужому фанатському секторі.  Пам’ять – усе, що залишається. І яке б гарне місце під сонцем ти собі не знайшов в подальшому, воно не буде варте твоїх спогадів, а точніше – їх відсутності.

Роман ЛИХОГРАЙ,
студент Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка