У селі Косиці три хати і шість жителів

До Кортеліської сільської ради входить три села, в яких проживає майже півтори тисячі населення. Це значно менше, ніж у довоєнний період. Минулого року тут народилося 20 дітей, а померло 13 громадян. От тільки в Косиці жодної дитини і не народилося, і не проживає. Тут мешкають одні пенсіонери. Ще у 2002 році в селі налічувалося 11 душ, однак нині ця цифра зменшилася: тут живуть-мучаться (інакше не назвеш) всього шестеро людей. Теплиться життя у трьох хатах. Шестеро заросли бур’янами, розсипаються за вітром.
…Засніженою дорогою сюди насилу доберешся машиною. Безліч доріг-доріжок, що пролягли між меліоративними канавами, – з великими ямами-горбами. Найкращий транспорт – підводи. Тому не дивно, що всі три сім’ї, не дивлячись на свій вік, утримують коней і в Кортеліси виїжджають здебільшого возами, застеленими сіном і самотканими ряднами. І на спині у коней – ряднини, щоб, бува, не перемерзли. Втрата худобини на селі прирівнюється до втрати сім’янина. Ось і в оселі Гуліних у морозні дні не з медом було. Хата, в якій Тетяна Василівна народила і разом з чоловіком Павлом Івановичем виховали аж десятеро(!) дітей, давно вже проситься в музей. У просторих сінях без підлоги, в яких повно сільськогосподарського реманенту, зберігається мерзла картопля і знайшли собі притулок… кури, гуляє вітер і видно небо. Холодно. Не набагато тепліше і в хаті-кімнатці. Тут господарі живуть. Три ліжка і шафа – ото й усе їхнє нажите за вік добро. Ох і бідують взимку ці люди! Це влітку про життя на віддалених хуторах розповідають романтично, називають ці місця ідилією. А вийшов гість за поріг – і почалися для хуторян будні, тяжка робота. Сіна накоси, дров заготов, харчі на зиму запаси. А зима ця що вже дошкуляє…
Привела одна з корів в обійсті Гуліних телятко. Не догледіли, придавила корова теличку ногою – і замерзло бідолашне.
– Ото приніс до хати старий і мудрує, що з ним робити, – веде нас в оселю Тетяна Василівна. – Ось подивіться, як ми жиємо (а сльози вже котяться з очей жінки і мало не замерзають на морозі – авт.).
Павло Іванович і дійсно розглядав замерзле теля:
– Може, ще шкіру з нього здерти, то хоч якась копійка буде… – гірко мовив.
А біля печі грілося в кутику ще одне – щойно народжене від іншої корови. Цілісіньку ніч проходили господарі в сарай, щоб і це не замерзло, коли народиться. Потім віднесли його на піч. А самі вже тулилися на примості. Разом з трьома котами.
– А що ж їли сьогодні? – запитую семидесятилітніх косівчан.
– Борщ вчорашній в грубці розігріли – то й перекусили, – зізнається господиня. – Тут і до свиней треба заглянути, і до корів, бо хазяйство чимале тримаємо. А зараз знову треба в печі варити їсти свиням. Ось і гуси, кури їсти хочуть більше, бо морози…
– А як же в хаті такій холодній митися?
На це питання відповіді не почула. Лише з вулиці чути було, як пилкою хтось ріже дрова.
– То онуки із села прийшли, бо дров малувато… Якось привезли нам якісь хлопці фуру дров, то ще лісник і оштрафував, бо виявилося, що воні крадені, – каже бабуся. – Отаке-то життє… І колядувати до нас ніхто не приходив. Далеко з Кортеліс.
– А онуки?
– На другий день прийшли. Щоб гривників дала…
Вирвати цих людей з нажитих місць – все одно, що вирвати пуповину. Вони пам’ятають ще, як тут ходили німці, як хотіли спалити хату, а їхня бабуся кричала: “Не чіпайте… Ліпше жито паліте…”  І такі слізні, благальні ті слова були, що німці змилостивилися: і хату залишили, і жито не чіпали. Отак і прожили Гуліни тут весь вік. Деякі сарайчики вже повалилися, і господарі влітку звели новий хлів для худоби – просторий, добротний. Поряд серед саду ще збереглися десять колод-вуликів.
– Ет, померзнуть цього року бджоли, бо старий не утеплив вулики. Хоч були роки, коли снігу по вікна насипало, але якось виживали. А от тепер здається, що найважча зима прийшла.
Мабуть, тому важко двом стареньким людям, що й від дітей помочі ніякої. Хіба що свіжину допомагають з’їсти, як сказала Тетяна Василівна. А чи не можна зібратися всім гуртом і полагодити оселю, в якій виросли, щоб сіни дірами в небо не світили? І дров для батьків запасти? І вікна підфарбувати?
…Гуліни рано лягають спати. Бо в хаті ніколи не було електрики. Освітлюють свою скромну оселю гасовою лампою. Хоча того гасу зараз і не купиш. Отож, в лампу заливають… солярку.
– І тут надурили. Купили тої соляри, а вона розведена з водою. Лємпа так димить, що дихати нема чим… – скрушно каже хазяйка.
– То, може, влітку краще буде?
– А що влітку? Оводи, мухи, комарі жити не дають. Ще й люди з Кортеліс попід вікнами землю на паї побрали – наступають на нас, то вже й худібку треба глядіти від чужих городів.
Та переселятися старенькі нікуди не думають: нема куди, та й хіба покинеш обжиті місця?

Хата Анастасії Степанівни  – серед поля. Неподалік – обшарпаний хрест-фігура, які ставлять на роздоріжжях. Такий обшарпаний, як і життя у цьому селі. Настя Хомук разом з чоловіком живуть ще в хаті її батьків.
– Бідувала моя мати з батьком, бо бив він її чим попало, одною піччю не бив, – розповідає Анастасія Степанівна. – Тому коли він помер, ніхто й не плакав. Завезли биками на кладовище і похоронили.
Хатина Хомуків під солом’яною стріхою. Низенька, приземкувата, вікна з однією маленькою склиною, а замість підлоги – долівка, помазана рудою глиною. Піч перехилена, провалюється, але в тісній кімнатці тепло і чисто. Здається, що потрапляєш в інший світ, де ні розкоші, ні заздрощів, але спокійно. Тут також замість електрики – лампа на солярці. Про всі новини Анастасія Степанівна дізнається з радіоприймача: і що вибори скоро, і які партії борються за місце під сонцем, і навіть сказала кому з політиків вона симпатизує. Та чи не найбільше переймається господарством.
– Охо-хо, трагедія у нас – порося захворало. То чи колоти його, чи лікувати… Холодно, то ще й кури замерзати почали. Хоч і хлівчини утеплені сіном, але й худібці не з медом живеться в хурделицю, – каже жінка і теж сльози витирає хустиною.
– А може, телевізор кудись ходите дивитися?
– Коли ще брат був живий, то до нього в Запоківне ходила. А зараз тільки радіо слухаю. Деколи в Кортеліси ходжу на базар, людей побачу.
– А з чоловіком як живете?
– Сваримося. Найбільше, що курить в ліжку. Скільки то пожарів буває, по радіо чую…
Мабуть, тому, що все життя Анастасія Степанівна відпрацювала в колгоспі – свинаркою, биків пасла, з ланкою в поле ходила, то й тепер без господарства не змогла б. І корову, і коня, і птицю мають.
– А чому б тут не тримати, – каже. – Місця, простору багато. Знаю, що кури мої ні в чий город не підуть, і тилушки мої нікуди не йдуть. Поки здужаємо, якось хазяйнуємо.
Але від того, щоб за ними закріпили соціального працівника, вона не проти, бо дітей з чоловіком не мають. Мовляв, хто води принесе, коли вже не в змозі буде?
Коника тримають, щоб було чим привезти дров
Агафії та Михайлу Поліводам по вісімдесят. Але й вони тримають, як годиться, коня, корову, свині. Їхня оселя з цих трьох виглядає найкраще. Сюди провели світло. Простора кухня, є кімната. Син, який мешкає в Кортелісах, провів у хату воду. Правда, в ці морози перемерзли труби, і дідусь з бабусею носять її з криниці.
– Маємо дочку, яка живе в Білорусі, – каже Агафія Миколаївна. – Золота дитина. Приїде зі своєю сім’єю влітку, допоможуть і на корову сіна заготовити, і картоплю восени копають. А син трохи нас підводить. Сім жінок мав, а ніяк не приживеться в Кортелісах у приймаках. Періодично до нас приходить. Як не прийняти – син же.
Дочка привезла дідові й бабі телевізор, пральну машинку. Користується нею Агафія Миколаївна тільки тоді, коли хтось її включить. Ще й зараз ладна б вишивати рушники та килими, але вже, як сама каже, очі не ті.
– Тяжейко тепер старому жити, ох, тяжейко. Але куди підеш, не покинеш все, бо душа болить… – мовила, і також вмилася сльозами.
На обійсті Полівод – старі груші, виноград. Влітку дійсно гарно, тихо, романтично. От тільки ніхто в цю романтику не хоче перебиратися. В містах і великих селах місць під забудову бракує, а тут куди не глянь – простір. Необселений, необжитий… Дивись, і зникнуть за якийсь час з карти області не тільки хутори, але й ось такі села, як Косиці, де всього три хати. І умови життя в них різні. Ой, як вони часто залежать від самих господарів, від дітей, обов’язок яких – турбуватися про рідних. На жаль, про затишок і тепло в батьківській домівці ці діти часто забувають…