Фотографія в труні

Щоночі до неї у сни приходить її Віталик. Це продовжується ось уже більше чотирьох років. Насті аж лячно стає, коли настає вечір. І хоча чоловік Степан лежить поряд, вона не наважується розповісти йому про ті нічні кошмари. Вона довго розмовляє у сні з сином, пестить його русяву голівку, усе розпитує, як йому там, одному.  На що він, щасливо посміхаючись, відповідає: “Ти ж знаєш, мамо, я не один. Зі мною моя кохана. А віднедавна і син. Матусю, провідай мого синочка, він усе тобі простить…”

Страшне пророцтво циганки
“До чого б ці сни?” – мучить себе роздумами жінка. Віталика нема ось уже близько двадцяти років, вона змирилась із втратою. А оскільки він був пізньою дитиною і помер у сімнадцять, народжувати Настя не наважувалась. Так і коротали свій вік удвох зі Степаном. Хороший у неї чоловік, не пияк, не гульвіса, працьовитий, от тільки після смерті єдиного сина замкнувся у собі, став мовчазним, неговірким.
Віталик був копією батька і ріс напрочуд розумним. А оскільки народила його Настя у 33 роки, то й натішитись таким дарунком долі не могла.
У три роки Віталик уже знав букви, у чотири – вільно читав, і неабияк, а у перевернутому вигляді. У п’ятирічному віці грав у шахи, і це була його улюблена гра. Серед іграшок перевагу надавав конструкторам і обожнював книги. “Вундеркінд у вас росте”, – казали батькам учителі, коли Віталик йшов у перший клас. Неабияк були здивовані розвитком дитини і лікарі. Батьки були щасливі. Щасливі до того часу, поки Настя, приїхавши з райцентру з базару, не розповіла Степану про дивну пригоду. Підійшла до неї ворожка, але грошей не просила. Скрушно похитавши головою, мовила:
– Недовге твоє щастя, жінко. У могилі схорониш його, та породиш тим ще більше нещастя і спокутуватимеш його увесь свій вік, не маючи прощення. Велике диво лиш може принести тобі його.
Настя хотіла розпитати, навіть гроші пропонувала, але циганка дивно похитала головою і, не взявши ні копійки, пішла геть. Можливо, оте пророцтво і забулося б, та якийсь черв’ячок засів глибоко у душі. До того ж, і сусідка мовила якось:
– Дивись, дочко! Пильнуй дитину. Дуже вже розсудливий він у тебе. Такі діти не живуть довго на білому світі.
А Віталик і справді ніби поспішав жити. За перші три роки він закінчив п’ять класів. Навчався лише на відмінно, хоча був на два роки молодшим від своїх однокласників. Писав чудові вірші, гарно малював, вишивав хрестиком прекрасні речі, картини, рушники, подушки. І все це у п’ятнадцять років! А ще обожнював сусідську дівчинку Мирославу, їхнє кохання було по-дитячому чисте і віддане. Увесь вільний час Віталик проводив з Мирославою. І хоча дівчина навчалась ще у школі, а Віталик уже був студентом, вони продовжували кохати один одного. На столі у кімнаті Віталика стояло у рамочці фото Міри. Таке ж фото він постійно носив із собою. Віталикова мама нічого не мала проти того кохання, називала дівчину донькою.

***
…Та горобина ніч розкраяла Настине життя на дві половини: до і після. Звечора довго вив домашній собака. А душа ніби щось передчувала. Раптом грім і блискавиця краяли небо навпіл і разом з небом краяли Настине серце. Тут ще й Мирослава прибігла раненько питати, чи не прокинувся ще Віталик. Настя здивовано глянула на дівчину: його ж бо немає, він в інституті, сьогодні лише четвер. Та Міра заперечливо потрясла головою: ні, він телефонував, казав, що всі справи закінчив і виїжджає додому. Вона подумала, що він не прийшов до неї тому, що гроза велика була. Отоді Настя розплакалась і розповіла про свій неспокій. А коли до будинку під’їхала “швидка” і на мотоциклі дільничний інспектор, Настя, широко відкривши очі, мовчки сповзла по одвірку додолу і залишилась там лежати нерухома і закам’яніла.
…Коли порозходилися сусіди, коли відвели додому напівпритомну Міру, коли біля домовини залишилась сама (батько курив на вулиці, не мовлячи ні до кого ні слова), лише тоді дійшло те, що сталося. До цього часу вона сиділа в узголів’ї сина і похитувалася з боку в бік. Тепер же вона припала до рідного тіла. З двору почувши її голосіння, увійшов Степан і мовчки обхопив Настю за плечі. Потім вона поправила подушку під головою Віталика, поцілувала складені над грудьми руки, припала до холодного воскового обличчя.
– Як тобі буде там, соколику мій, самому без нас, без Міри твоєї коханої! На кого ж ти лишаєш усіх нас, хто пригорне тебе, приголубить? – невтішно голосила жінка, перевіряючи, чи все поклала дитині у домовину. А тоді взяла зі столика фото Мирослави, яке ніколи не приймалося з цього місця, і вклала синові у внутрішню кишеню піджака, поближче до уже неживого Віталикового серця:
– Ось і зібрали тебе, синочку, у найдовшу твою дорогу...

Душа сина перейшла до чужого хлопчика?

Минуло п’ять років. Мирослава уже закінчила технікум і, коли приїжджала додому, обов’язково навідувала тітку Настю. У той вечір вона прийшла не сама.
– Тьотю Насте, познайомтеся, це Віталій, ми вирішили одружитися. Батьки нас благословили, але я ще хочу вашого благословення. Я не зрадила вашого Віталика, я любила і любитиму його завжди. Ми обоє попросили у нього прощення, але життя продовжується – і я хочу мати сім’ю.
Настя крізь сльози побажала Мирославі щастя від душі.
***

У Мирослави знову народилася мертва недоношена дитина. Їй уже за тридцять, а діток Бог так і не послав. Не може доносити їх. Де тільки не їздила зі своєю бідою: була і в столичних професорів, і в різних лікарів, і до знахарок кидалась.
Ось уже вкотре невтішна звістка навідалась до Мирославиної матері. І вона, як завжди, поспішила з нею до Насті. А та ще здалеку запримітила Ольгу, і серце її защеміло: невже знову? Зустрівшись поглядами, жінки зрозуміли одна одну без слів і одночасно схлипнули. Та тільки Настя у ту мить ніби прозріла, вона пригадала ворожку з базару і її пророчі слова: “…породиш тим ще більше нещастя і спокутуватимеш його увесь свій вік, не маючи прощення”.
Невже це вона позбавила Міру материнства, вклавши фото дівчини у домовину сина?! У душі закрався відчай, і вона задерев’янілим язиком розповіла Ользі про свої підозри.

***
Ось уже довгих чотири роки вони не розмовляють. Цього року Ольга і після зими залишилась у дочки і зятя, пробула там і весну, і ось уже майже все літо. Як їй ведеться, як там Мирослава – про це Настя не відала нічого.
Оті настирливі сни вимучили жінку вкрай, і вона вирішила поїхати у Почаїв, щоб там вимолити прощення за свій ненавмисний гріх. А тоді вирішила їхати до Мирослави і благати її не відвертатися, бо ж любить Міру, як рідну доньку.
Настя несміливо йшла вулицею чужого, незнайомого їй села. Час від часу вона запитувала у перехожих дорогу. Настя ніби спіткнулась об щось: на лавці біля красивого кам’яного паркану сиділа Ольга. А поряд хлопчина чотирьох-п’яти років читав уголос, як справжній автор грав свою роль. Ольга впізнала Настю і в пориві страху обхопила дитя руками. Настя ж тільки вражено зойкнула і безсило опустилась на лавку. Закривши книжку, хлопчик весело прощебетав:
– Бабусю, ти казала, що тобі скучно, доки мама на роботі. Ось тобі подружка, будете разом в’язати серветочки. А я вам читатиму, – і, вже звертаючись до Насті, продовжив: – У мене багато “дорослих” книг, так каже тато. Бо дитячі нецікаво читати. Та й в’язати мене бабуся Оля навчила. Я мамі на день народження курчатко вив’язав, а бабусі – квочку. А що ти мене навчиш? Ти будеш мені бабусею? От і добре. Тепер утрьох не нудьгуватимемо, доки усі по роботах.
І він, схопивши Настю за руку, потягнув її до двору.

***
Ці свята були особливі для Насті і Степана. Закололи кабанчика, наробили ковбас, привезли з лісу ялинку. Ось уже багато років Настя не ставила ялинки, заховала далеко іграшки і не діставала їх. Але нинішнього свята і ялинка була у них, і горіхи, і цукерок Настя припасла, і подарунків багато. А головне – книги. Вона переглянула всі Віталикові книги, незачіпані багато років, і акуратно поскладала їх. Це для Богданчика – який перший назвав її бабусею і який поклав край її нічним кошмарам.

Людмила НАУМОВА

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>