Історія Української православної церкви

Після нападу Андрія Боголюбського (внук Мономаха), якого російська православна церква зачислила до лику святих, Київ все-таки відбудували. Однак у розбудові держави її будівничі, на жаль, припустилися великої помилки: роздаючи землі синам і створюючи удільні князівства, вони тим самим підточували велич і силу усієї Київської держави. Саме княжі міжусобиці підірвали могутність Київської держави, і коли в 1230-х роках на неї напали татари, то дати їм належну відсіч розсварені князі не змогли. Багато з них загинуло, інші на довгий час потрапили у залежність татар. Цей занепад позначився і на церковному житті. Митрополит Йосиф під час татарської навали пропав. На Київську митрополію Царгородський Патріарх 1243 року рукоположив єпископа холмського Кирила, ставленика галицького князя Данила. Адже після розгрому Київської держави останнім бастіоном української державності впродовж ста років було Галицько-Волинське князівство.
У той час, коли Київ зазнав занепаду, північні області порівняно ще вціліли. Тому митрополит Кирило у 1246 році подався до Володимир-Суздальського князівства (його центром згодом стала Москва, яка була заснована 1147 року –  аж через 159 років після запровадження християнства!). Лише перед смертю він повернувся до Києва. З цього галичанина брали приклад і наступні київські митрополити. А грек митрополит Максим 1300 року навіть переніс кафедру з Києва до Володимира.
Така ситуація, зрозуміло, не влаштовувала галицько-волинських князів. Тому вони 1303 року домоглися у Царгородського Патріарха Афанасія окремої Галицької митрополії. Суздальські, згодом і московські князі, які ставали міцнішими, спротивилися цьому. І вже 1347 року Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію. Тоді склалася безглузда ситуація: Київ фактично належав до Галицько-Волинського князівства, але Київський митрополит осідав у Московщині. Коли до Царгорода прибув Петро, аби рукопокластися на митрополита, сюди прибув і Геронтій (ставленик тверського князя Юрія). Тоді Патріарх чи не «соломонівською мудрістю» на службу суздальським князям рукоположив галицького кандидата, давши Петрові такий титул: «митрополит Київський і всея Руси». Цей же Петро  у боротьбі між московськими і тверськими князями прийняв сторону московського князя Івана Калити, чим і допоміг йому. І переніс митрополію до Москви. Навіть російські історики визнають те, що саме при допомозі митрополита Петра Московське князівство висунулось на перше місце. Священик греко-католицької церкви отець Юрій Федорів сказав про цей факт: «Так прислужився наш землячок до зросту і сили чужої держави».
Після того, як вимер галицький рід Романовичів, українські землі потрапили у залежність північного сусіда – Литви. Але литовці легко підпадали під український вплив, і між ними теж почало ширитися християнство. Литовсько-Руське князівство утворилося як федерація литовського, українського і білоруського народів. У 1343 році, після перемоги литовсько-руських військ на річці Синюсі, настав кінець татарському поневоленню. Литовсько-руські князі стали володарями могутньої держави і не погоджувалися, щоб Київський митрополит перебував аж на півночі у чужому Московському князівстві. Почалася боротьба за створення власної митрополії, яка продовжувалася століттями. Безумовно, найбільше противилася цьому Москва, усілякими засобами тиснучи на Константинопольського Патріарха. Тому ця митрополія то з’являється, то знову зникає. Майже століття тривав складний процес призначення митрополитів. Зауважу лише, що митрополит Фотій, наїжджаючи з Москви, обкладав церкви податками, і коли він прибув сюди у 1414 році, то його схопили й запроторили до в’язниці. Пізніше вигнали геть. Тоді князь литовський Вітовт скликав Собор у Новогрудці, де без благословення Патріарха митрополитом призначили Цамвлака. Незважаючи на анафему, він до смерті (1419 рік) мав цю кафедру. Після його смерті Фотій перепросився з Вітовтом і знову правив митрополією аж 1431 року.
Остаточно стара Київська митрополія була поділена 1458 року на Московську і Українсько-Білоруську, тобто Київську. Але тепер уважніше подивимося, яким чином Московська митрополія отримала незалежність. 15 грудня 1448 року Собор єпископів у Москві обрав на свого першого власного митрополита єпископа Рязанського Іону без благословення (!) Константинопольського Патріарха. Отже, це було проголошення автокефалії Московської церкви. А через десять років Московський Собор оформив цей самовільний акт відокремлення. Константинополь не визнавав незалежності Московської церкви аж 141 рік! А 1589 року Московська церква проголосила себе Патріархією, силою примусивши Патріарха Єремію ІІ дати на це формальну згоду. І тепер московські ієрархи ще мають совість задурманювати українцям голови про неканонічність і неблагословенність нашої церкви! І, як не прикро, але наші голови піддаються цьому дурману...