Син знайшовся по… телефону

Новорічні веселощі були у розпалі. Передзвін бокалів, поздоровлення і побажання, смакування святковими стравами. Вже стало традицією, що вся родина, сестри з дітьми й внуками, Новий рік зустрічала у тьоті Галі, яка жила сама. Вона горнулася до них, а вони до неї, та й родинні стосунки цінувалися у цих сім’ях з діда-прадіда. На телефонний дзвінок ніхто не звернув уваги. Тітка, підійшовши до телефону, взяла трубку і почула дитячий голос:
– Ви – тьотя Галя? Поздоровляю Вас з Новим роком.
– Дуже дякую, дитинко. Чий же ти будеш?
– «Дєтдомовський», але зараз лежу в лікарні. Тьоті пішли в якусь кімнату Новий рік зустрічати, а я відкрив довідник телефонів і набрав Ваш номер. Подумав, якщо стоїть буква «Г», то, мабуть, звати Галя, і, бачте, вгадав.
– Скільки ж тобі років?
– Скоро сім.
– І вже вмієш читати? От молодчинка! А як тебе звати і у якій лікарні лежиш?
Хлопчина назвався Сергійком, розповів про хворобу і де лікується. Вони розпрощалися вже як добрі знайомі. Родина, почувши цю розмову, була подивована вчинком маленького Сергійка. «Це ж як, напевно, хочеться у таку ніч, щоб десь була рідна душа, якщо вже потелефонував навмання до незнайомих людей!» – такий висновок напрошувався сам собою.
Наступного ранку тьотя Галя з наїдками й ласощами вже була у лікарні – хотілося потішити це незнайоме дитя. «Напевно, його ніхто не провідує», – думала дорогою. У відділенні швиденько пояснила хто вона і чому прийшла до цього хлопчика. Через декілька хвилин до неї біг гарненький чорноокий Сергійко.
– Мама! Мама прийшла, – з цими словами він кинувся їй на шию.
Від такої несподіваної зустрічі тьотя Галя аж оторопіла. А хлопченя вже бігало по палаті і пригощало дітей мандаринами й цукерками, весь час повторюючи:
– Бери, це мені мама принесла.
Жінка не втрималася і заплакала, не в силі вимовити й слова. Повертаючись додому, вона зайшла до завідувачки відділення, аби більше довідатися про цю дитину. Виявилося, що мама від Сергійка відмовилася ще у пологовому будинку, його передали у будинок малятка. Про всиновлення ніхто з персоналу не вів мови – хлопчик мав вроджений дефект ноги. Його оперували, і взагалі, у лікарні він проводить багато часу. Але Сергійко, незважаючи на хворобу, дуже розумний і кмітливий.
– Можна сказати, роздумує не по роках, хороший хлопчик. Звичайно, до нього тут ставляться гарно, але йому дуже бракує родинного тепла. Ви б бачили, як він дивиться на діток, коли до них приходять батьки. Дуже вам дякую, навіть не уявляєте, яке свято ви зробили для цієї дитини. Недарма він кричав, що мама прийшла. Якщо можете, провідайте його ще, він тепер Вас буде ждати з нетерпінням, – такі слова, прощаючись, почула тьотя Галя.
Вона навідалась через три дні, а згодом приходила до Сергійка щодня. Навіть почала відганяти нав’язливу думку, яка все частіше закрадалася у голову – їй ставало лячно, що все може так різко змінитися. Однак через місяць жінка прийняла тверде рішення, яке не давало їй спокою: всиновити Сергійка, хоча добре розуміла, яку відповідальність бере на себе і як треба перевернути своє розмірене, звичне життя. Родина не відмовляла від такого кроку, однак дві сестри відверто сказали:
– Галю, тобі вже більше п’ятдесяти, а хлопчика треба ставити на ноги, до того ж, хворого. Чи потрібні тобі ці клопоти і гриза у твоєму віці?
Жінка все це прекрасно розуміла й абсолютно не малювала своє подальше життя у райдужних кольорах, однак відмовитися від Сер-гійка не змогла. У день, коли його виписували з лікарні, вона приїхала з необхідними документами і повела хлопчика за ручку до автомобіля. Тьотя Галя чула, як їй услід похлипували медсестри, бо таких сяючих оченят у цього дитинчати тут не бачили ніколи.

Життя в обох – і тьоті Галі, і Сергійка, як кажуть, круто змінилося. Хлопчик сяяв від щастя, що йому одному приділяється стільки уваги. Він із задоволенням вчився, як треба поводитися за столом, навіть не протестував, коли йому дали в руку ще й ніж. І швидко навчився ним користуватися. Залюбки брався до всіх справ, про які говорила мама – тьотю Галю він так називав з першого разу. А скільки було радості, коли йому приносили подарунки! Особливо всіх втішала фраза, яку хлопчик говорив якось по-особливому: «Я іду у свою кімнату». Відразу він і втямити не міг, що у нього буде така кімната, яка належатиме тільки йому. Родина теж гарно прийняла цю чужу дитину і дуже швидко звикла, що у тьоті Галі тепер гамірно й не розкладено усе «по поличках».
Тьотю Галю хоч і знали як веселу жінку, проте зараз вона ніби ожила. Всі ті клопоти, що мала, її зовсім не втомлювали, а додавали ще більше енергії. З якою радістю вона поспішала чи то на ринок, чи у магазин, бо Сергійкові треба «то мандаринчиків, то книжечку, то светрика»...
Згодом у хлопчика з’явилися друзі. Мама не забороняла запрошувати їх додому, тим паче, у негоду. Бігав Сергійко і до них. Ось тут й відкрилася та біда, яка перекреслила для обох усю нинішню радість. Прибираючи у кімнаті, тьотя Галя помітила, що за шафою лежать якісь іграшки. Повитягувала звідти – й зрозуміла: вони чужі. Ні вона, ні її родичі таких Сергійкові не дарували. Після цього у неї з дитиною була відповідна розмова, і хлопчик зізнався, що їх...  вкрав.
– Невже ти не знаєш, що нічого чужого без дозволу брати не можна?
– Знаю.
– Навіщо тоді брав?
Сергійко знітився, не знайшовши відповіді. Тьотя Галя про це стурбовано розповіла племінниці Соні й була шокована відповіддю:
– Тьоть Галь, ми не хотіли Вас хвилювати, але після Ваших відвідин у нас теж зникли деякі речі, і Леся (інша племінниця – авт.) теж це помітила.
Відтоді жінка почала приглядатися до хлопчика, чимало говорити на цю тему, однак у його кімнаті час від часу з’являлися чужі речі. А коли Сергійко пішов у школу, це стало повторюватись регулярно. Тобто почалися неабиякі проблеми. Після чергового скандалу вона почула, як хлопчик зі сльозами їй сказав:
– Мамо, ти думала, що я хороша дитина, і взяла мене. А я поганий. Віддай мене назад у дитбудинок, я не буду ображатися.
Тоді не втрималася й розплакалася тьотя Галя. Вона притулила до себе Сергійка, не знаючи, що робити. Родичі їй порадили звернутися до хороших психологів. Тьотя Галя, не відкладаючи цю пораду у довгий ящик, швиденько «по своїх каналах» знайшла хорошого спеціаліста. Ним і була Оксана Василівна. Поспілкувавшись з дитиною, провівши певні тести, через деякий час вона зробила висновок, що ця «фальш» у Сергійка успадкована. Моя знайома дала конкретні поради, як себе поводити у таких ситуаціях, зустрілася ще й із Сергійковою вчителькою й теж порекомендувала, як себе поводити з цією дитиною. Однак тьоті Галі вона наголосила:
– Найголовнішими ліками, які позбавлять Сергійка поганих звичок, звичайно, буде ваша любов. Вона повинна перемогти, бо в характері хлопчика переважають позитивні риси.
– Мамо, ти мене ще не віддаси у дитбудинок? – перепитав Сергійко, коли вони поверталися від Оксани Василівни.
– Синку, я тебе ніколи не віддам туди, – сказала на те і поцілувала у рожеву щічку...