Історія Української православної церкви

Охрестити русичів князю Володимиру було набагато простіше, бо й силою приводили народ до цього. А от утвердити християнство і відучити від язичницьких богів – ця справа була значно важчою. Отож, для утвердження вчення Христового князь викликав з Болгарії священиків, які відправляли службу Божу слов’янською мовою. Відразу після хрещення Русі Володимир почав будувати церкви. У Києві він звів Десятинну церкву (Успіння Пресвятої Богородиці) і св. Василія (в це ім’я він охрестився). Прийняття християнства залежало й від цивілізованості людей. На півдні, згідно з літописами, віра сприймалася легше, без особливого спротиву, а от чим далі на північ, тим важче. Як відомо з історії, новгородців хрестили «Путята мечем, а Добриня вогнем», бо люди тут залишалися більш забобонними. У північних областях, нині російських землях, язичництво протрималося ще десь сотню літ.
У Київській Русі під опікою церков з’являються й перші школи, де проходить «кніжноє ученіє». В основному вчили Святе Письмо й книги св. отців. Саме ці школи виховали перших наших священиків, єпископів.
Перші митрополити на Русі – це грецькі священики. І лише при Ярославові Мудрому (роки князювання 1036-1054рр.)  митрополичий престол у Києві 1051 року посів не грек, а проповідник і богослов Іларіон. На той час це дуже рішучий крок, то була перша спроба утвердити незалежну церкву в Київській державі. Перший український митрополит, поставлений князем і собором єпископів без згоди Царгорода, залишив нам «Слово о законі і благодаті». На жаль, через три роки князь помер, і як закінчилося життя Іларіона, не благословенного Константинопольським Патріархом – невідомо. Собор Софії у Києві – це та святиня, яка нагадує нам саме про могутнього будівничого української держави Ярослава Мудрого (побудована 1051 року). При цьому храмі вперше на Русі засновано велику бібліотеку. Пізніше книги Ярослава росіяни, зрозуміло, перевезли у Московщину. Отож, коли в нас уже була свята Софія і величезна бібліотека, на місці Москви – ліси і болота. То  що, нам тепер треба просити благословення у Московського Патріарха?
З часів запровадження християнства на Русі тут завжди була своя Київська митрополія, яка підпорядковувалася Константинопольському Патріарху впродовж 700 років, аж поки Московщина насильно не приєднала її до себе. Але залежність ця була лише в тому, що Патріарх мав поставити чи благословити Київського митрополита. На той час роль Церкви для суспільства була надто великою, відіграючи об’єднуючу роль. Митрополит Миколай звертається до Володимира Мономаха (внука Ярослава Мудрого): «Молимо тебе, княже, і братів твоїх, не погубіть руської землі, бо якщо будете воювати між собою, то язичники радітимуть і візьмуть землю нашу, яку придбали батьки і діди ваші з трудами великими і мужністю!». Прикро, але ця роз’єднаність  продовжується аж до наших днів. Церква від початків стала не лище вогнищем релігійного, а й культурно-освітнього життя. У своєму «Поученню дітям» Володимир Мономах писав: «...страх Божий імійте више всего». Вже тоді розуміли, що страх Божий – це початок мудрості, це основа основ духовного життя. З розвитком християнства розвивається також українська архітектура, мистецтво, церковний спів.
З утвердженням Церкви у Київській Русі утверджується й чернече життя (вперше літопис згадує про ченців 1037 року). Засновники його – преподобні Антоній і Феодосій Печерські, саме вони є праотцями нинішньої української святині – Печерської Лаври! А преподобний Варлаам, теж чернець печерський, мабуть, перший з українців відбув прощу до Гробу Господнього в Єрусалимі. Преподобний Нестор Літописець (наш найдавніший історик), св. Полікарп (архімандрит Печерського монастиря), преподобний Агапит – основоположники християнської праведності й монастирського життя.
Від заснування християнства на Русі Церква користувалася Правилами Святих Апостолів, Канонами сімох Вселенських Соборів, Номоканонами (збірники церковного права), у нас вони називалися «Кормча Книга». До того ж, українські князі видавали й свої закони – Церковні Устави.
Перша доба християнства у Київській державі до монголо-татарської навали – це і процвітання нашої держави, особливо при Ярославові Мудрому. Тоді тут існувало 16 єпархій, а Київ у княжу добу був серцем і душею Церкви. Але вже у 1169 році на Київ напало військо північного суздальського князя Андрія Боголюбського (нині корінна Росія) і «грабували вони два дні все місто – Поділ, і Гору, і Софію, і Десятинну Богородицю. Церкви горіли, християн вбивали. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали... Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці...», – так розповідає літопис. Це було перше вторгнення росіян на нашу столицю. А згодом біда прийшла ще й зі сходу – українська християнська столиця зазнала нашестя монголо-татар...