Вишила більше ста весільних рушників

Щойно довгождані гості переступили поріг оселі Андрощуків і голосно заговорили, як бабуся Надія піднялася з ліжка і задибала до вітальні зі своєї кімнати. З неабиякою цікавістю усіх розглядала: хто ж то прийшов? Яскраву українку у вишитому строї та квітчастій вишневій хустці впізнала відразу. Ще й святкове вбрання Євгенії Петрівни по достоїнству оцінила.
– Це – ручна гладь. Так можна вишити тільки руками! – сказала, як досвідчена майстриня.
А коли Душуки заспівали “Радуйся, земле”, бляклі від часу очі господині засвітилися. Скільки ж то вона в молодості колядок і щедрівок переспівала! Ще два роки тому на свій столітній ювілей підтягувала за Євгенією Петрівною і Антоном Павловичем “Многії літа”, а тепер уже витягти нема духу. Всміхається найстаріша жителька Луцька, коли колядники знову їй зичать “многії літа”. На все, мовляв, Божа воля. От її батько прожив тільки 97, хоча і живчиком був, і по весіллях “дружком” (себто дружбою) попогуляв. Дід дожив до 103-х.
Ніколи замолоду своїх днів народження не святкувала. Тепер безмежно рада гостям, бо дуже компанійська і балакуча жінка. Припрошує щиро усіх до шампанського, хоча сама не п’є. Хіба тільки наперсточок власної «горіхової лікувальної». Коли ж дізналася господиня, що Душуки теж з Рівненщини, та ще й з-під її Малина, пригадали, які то гарні колись були Різдвяні свята. А найбільше усіх насмішила Надія Григорівна, видавши: “Горілонька, медьо-медьо, сунуть мене, як медведя.” Такої оригінальної народної приповідки ніхто з нас досі не чув. А вона, каже, співала не раз ці куплети своєму сусідові, коли повертався додому п’яним.
– І чого було так рано вмирати? – зітхає.

Хата Андрощуків сміється хрещатими узорами. Невтомна голка господині, мабуть, найбільше вишила рушників. Спеціальні весільні з голубками та побажаннями “Господи, благослови на щастя, на долю!” їй замовляли для наречених. Більше ста їх продала по 25 карбованців. Гроші то невеликі, а все ж складала копієчку до копієчки на майбутнє. Коли ж почула від Лідії Іллівни, що її фонд справляє золоті весілля, віддала останнього, 107-го, рушника, як оберіг для подружніх пар, яким судилося вкупі старість зустрічати.
Та сама вона такого щастя не пізнала, хоча і вийшла заміж по великій любові й досі з трепетом та ніжністю згадує свого красеня Захара. Прожили вони мирно і любо десять років, але нелегкі вони були. Доводилося боротися з бідністю, бо куций наділ землі великих статків не давав. Сім’я, у якій народилося двійко синів, постійно терпіла злидні. І коли менший син Іван занедужав і помер, батько кинув усе з відчаю та подався, як і багато його земляків, шукати кращої долі за моря-океани. Писав їй, кликав до себе, але дружина не наважилася кинути рідну землю і їхати в далеку Америку. Гірко побивалася ночами, сумуючи за коханим. А тільки сонце вигляне, знову бралася до роботи. Працювала за двох, щоб сина Анатолія на ноги поставити. І чоловічої роботи не цуралася: драчку навіть різала – тобто вручну розпилювала дерево на дошки, бо циркулярок тоді не було.
Шістнадцять років прожила сама. Так і звікувала б короткий бабський вік без чоловіка, якби не тітка, поруч з якою жив удівець – дуже лагідний і добрий чоловік Михайло з двома донечками. Зуміла тітка перехитрити свою племінницю, вмовляючи: “Та зглянься, Надю, над сирітками. Їм так не вистачає маминих рук. Хто ж їх пошкодує, приголубить, хто кіски заплете?” І таки переконала. Усю свою нерозтрачену любов віддавала Надія Григорівна Михайловим донечкам, які, народившись кволими, часто хворіли.
– Ми жили дуже файно, – каже, – ніхто й не знав, що то не наші спільні діти.
Бо вибралися вони, як повернувся Михайло з фронту, а Малин спалили, до Богушівки Млинівського району. Коли у першому шлюбі грав першу скрипку старший за Надю Захар, то Михайло, навпаки, в усьому радився з дружиною.
От тільки життя не було безхмарним – чомусь так часто мережила доля його полотно чорними кольорами. Довелося похоронити Михайлових донечок, які від недуг чахли і чахли. Двоє її рідних братів молодими пішли з життя. Випало їй на віку немало випробувань. Коли Надія запротестувала проти насильницької колективізації, аргументуючи, що Конституція гарантує кожному право вибору, її заарештували. І мусила скоритися, бо таких жахів наслухалася, як жорстоко розправляються совєти з тими, хто сильно впирається, що страшно стало. А в тому колгоспі чекала справжня каторга…

Старенькій матері судилось жити біля найменшого сина Богдана – справді Богом даної дитини, адже народила його Надія Григорівна, коли розміняла вже п’ятий десяток. Із сином придбали у Луцьку маленьку хатину, а майстровитий Богдан Михайлович для матері ще половину добудував. Отак і живуть вони удвох, бо його діти вже пішли з дому, а дружина померла. Але внуки та правнуки навідуються до неї часто. Особливо не натішиться своєю розумницею Юлечкою, яку з пелюшок виняньчила.
Радіє довгожителька, що Україна врешті стала незалежною. Недарма вона колись своїм життям ризикувала, підкидаючи у церкві листівки їхнього націоналістичного осередку. Змирилася, що і 10 тисяч карбованців, кровно зароблених мозолями, на книжці пропали. Добре, що хоч пенсія побільшала. І тепер правнукам гостинчиків можна купити. От тільки є у неї одне велике прохання до міської влади, щоб врешті її вуличку відремонтували, бо як розрили, проводячи комунікації, так і залишили, що не пройти, не проїхати. Навіть “швидка” якось у негоду до неї не могла під’їхати. А скільки тієї вулиці Радищева? Та від начальника управління житлово-експлуатаційної контори пані Семенюк отримала вже дві відписки, що якщо гроші виділять, то проведуть дорожні роботи. Тільки коли це буде? Надії Григорівні ніколи уже чекати. І прикро їй, що їхня вулиця, яку вона, коли ще здужала, постійно підмітала і вичищала, такою незугарною стала. Хоча за кілька кроків – біля податкової, автозаправки та на Київському майдані – шикарні тротуари.
– Проведу вас до порога, то, може, ще раз прийдете, – каже на прощання. Бо дуже любить людей.