Поліські кури й свині – замість щастя в Аргентині

За роки незалежності чимало наших співвітчизників у пошуках кращої долі та заробітку виїхали за кордон. Але емігрують, як правило, молоді люди. Жителька села Головниця Корецького району Рівненської області Марія Денисюк наважилася залишити Україну, коли їй було шістдесят. Проживши чотири роки у столиці Аргентини Буенос-Айресі, жінка повернулася в рідне село. Тримає поросят і курей та згадує відпочинок на березі Атлантичного океану.

У Марії Олексіївни четверо дітей. Дочка Ганя живе у Харкові, Людмила та Іван – у Головниці, а Василь – в Іспанії, в місті Барселона. 
Спочатку він хотів виїхати у Сполучені Штати Америки, але туди практично неможливо потрапити. Тож у 1999 році він подався в Аргентину, не знаючи іспанської мови, не маючи жодної знайомої людини в цій далекій південноамериканській країні.
Зі слів його мами я зрозумів, що її син рішучий та наполегливий у досягненні своєї мети.
– Він як щось задумав, то багато не говорить, а відразу робить, – каже Марія Олексіївна. – Вирішив кафе в селі збудувати: взявся – і зробив. Надумався, і поїхав у Київ в аргентинське посольство, заповнив анкети, йому відкрили візу – і Василь полетів туди. Потім розповідав, що знайшлися люди, які підказали, де знайти недороге житло і роботу. Влаштувався механіком, бо техніку добре знає (у Новограді-Волинському закінчив технікум). Попрацювавши в Буенос-Айресі вісім місяців, син повернувся додому. Ні мені, ні своїй жінці Люді нічого не пояснював. Тільки сказав, що не хоче бути в Аргентині.
У селі, за словами мами, над сином земляки стали підсміюватися: “Що, Василю, підняв уже Америку?” Він побув у селі кілька тижнів, і знову подався в Південну Америку. А через місяць забрав туди дружину з двома дітьми і маму. Сільська жіночка, яка далі Харкова не бувала, опинилася на іншому континенті, хоч дочки були категорично проти цього. Порозмовлявши з Марією Олексіївною, я переконався, що вона так само, як і її син, дуже легка на підйом.
– Ми полетіли туди 29 листопада 2000 року, – згадує моя співрозмовниця. – Це ж край світу, далі Аргентини вже нічого немає. Я б не сказала, що там погано. Це, звичайно, чужина, і люди кругом ненаші. Син і невістка пішли працювати. Винаймали квартиру за 500 доларів. Продукти там дешевші, ніж у нас, особливо м’ясо. А житло дороге.

Емігрантка Марія Денисюк розповіла, як проходив у неї звичайний аргентинський робочий день:
– Вранці на восьму годину вела внуків до школи. Верталася додому і готувала їсти. О 12 годині забирала внуків на обід. У кого є гроші, то в школі їдять, але дешевше харчуватися вдома. Після обіду дітей знову відводила у школу (там весь день навчання), а ввечері забирала. І то не тільки я з онуками так возилася. Там часто крадуть дітей, навіть великих. Тому їх у школу треба заводити, віддавати вчителеві з рук в руки, а потім так само забирати.
Щоб прогодувати сім’ю і оплатити житло, син з невісткою важко працювали: по 12 годин – з шостої ранку і до шостої вечора. Спробував Василь Денисюк розпочати там власну справу – відкрив пральню. Придбав дві великі машини для прання, і одну – для сушіння. Але справа виявилася неприбутковою. Тоді підприємливий українець все продав і відкрив швейну майстерню. Але й вона не приносила доходу. 
– У них така зима, як в нас осінь, – продовжує свої спогади пані Марія. – Але мені не дуже підходив той клімат. Я важко захворіла – двостороннє запалення. Мене вже без свідомості син завіз у лікарню. Лікарі там дуже чуйні та уважні. І лікували мене без хабарів та могоричів. Бо медики і вчителі отримують велику зарплату. Тому кожен дорожить своєю роботою. І в школі до дітей дуже добре ставилися. Люди там живуть краще, ніж у нас. Якщо виїхати туди молодим, то можна нормально влаштуватися. Аргентинці на одяг не дуже звертають увагу і не турбуються про те, щоб якогось килима в хату купити, а думають, як і де краще провести відпустку. Я також тиждень відпочивала на березі океану. Ось, погляньте, – Марія Олексіївна показала мені фотографії.
Отримавши аргентинське громадянство, Василь разом із сім’єю переїхав в Іспанію.
– І мене кликав: “Мамо, їдьте з нами”, – продовжує Марія Олексіївна. – Але я сказала, що поїду додому. Чотири роки хати не бачила – вона мені часто там снилася. А вони зараз живуть в Барселоні. За квартиру на березі океану платять 700 євро. В Іспанії зарплати більші, але й життя там дорожче. Внуки вільно розмовляють іспанською, у школі ще вчать англійську і каталонську мови.
Я поцікавився, чи не хоче вона переїхати до сина. Жінка сказала, що якщо й поїде в Іспанію, то тільки в гості. А жити буде в рідному селі. Зараз тримає в господарстві двоє поросят і курей. І розказує односельчанам про далеку країну Аргентину...

Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область