Велике горе Рудки-Козинської

27 років тому миловидна дівчина із володимир-волинських Суходол Наталя Архипчук приїхала у село Рудка-Козинська, що у Рожищенському районі. Тут і пустила коріння: працювала завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту, вийшла заміж, стала мамою двох чудових діток – виховала сина та доньку. За своє коротке земне життя вона стільки встигла зробити людям добра, стільком допомогла у критичні хвилини, стільки врятувала життів!.. Наталя заслужила неймовірну повагу в односельчан, з якою не зрівняється жоден президент, жоден керівник, жодна знаменитість. І коли трапилася страшна трагедія – підступна смерть забрала рятівницю – все село вийшло їй вклонитися. Востаннє...

Сніжок наче навмисне притрусив озимину – “Хай земля тобі стелиться пухом!”... Печаль оповила кожну хату в Рудці-Козинській, бо ж на чий поріг не ступала нога сільської медички Наташі? Бігла до старого і малого, серед дня і ночі, в будні та свята. І кожному допомагала: коли була безсила врятувати немічне тіло, шукала ліки для душі та розраду для серця.
В одну мить село наче осиротіло. Проводжали в останню дорогу Наталію Архипчук, як рідну. Такого велелюдного похорону Рудка-Козинська не бачила – попрощатися зі своєю рятівницею прийшло кілька сотень односельчан! Зібралися дорослі і діти, поспішали старенькі, опираючись на палички. І хоч важко було їм пішки дістатися на інший кінець села, до церкви, вони до кінця супроводжували похоронну процесію: “Треба йти! Наташа ж до нас завжди йшла!” Біль краяв кожне серце, не могли втримати сліз навіть чоловіки, які звикли ховати свої емоції.
Невеличка церква не змогла помістити усіх руденців. Люди уважно слухали свого духовного наставника. І коли священик став виголошувати проповідь, у багатьох мурашки по тілу побігли – кажуть, стільки добрих слів не доводилося чути ні про кого. Так щиро і правдиво.
А скільки згадувалося! Веселе і сумне... Як “по родичів” до лісу з дівчатами ходила (дівоче прізвище Наташі – Гриб), як без знеболення голкою вуха школяркам пробивала: хлоп – і сережки є!
– Вона нам від Бога була дана, такої вже не будемо мати в селі, – найбільше бідкаються старенькі. – Як вона всіх нас вміла вислухати! Ніколи не сказала, що їй ніколи. З ким пожартувала, підбадьорила, а кого й посварила. Нам життя вже не потрібне. Але такого болю, як тепер, терпіти не можемо.
– Сьогодні все село було на похороні, – каже сільський голова рудко-козинської сільради Микола Яцюк. – Ще тільки повертають люди на цю вулицю, а вже плачуть, що не буде кому їх рятувати. Наташа й справді мала до лікування дар. Чи, може, то виробилося з роками, бо ж стільки літ пропрацювала. Вона як огляне пацієнта і поставить діагноз, то вже не треба було ніякого підтвердження – ніколи не помилялася. До неї на консультацію часто приїжджали люди з інших сіл. Бо знали, що Наташа ніколи не відмовить, завжди щиро зустріне і добре порадить. Такої людини, такого хорошого спеціаліста важко втратити.

Дуже цінувала жіночу красу

Хвороба підкралася зненацька. Страшний діагноз – рак грудей – підтвердився два роки тому. Як медик, Наташа добре усвідомлювала небезпеку. Однак коли спеціалісти запропонували операцію з видалення молочної залози (а онкологи досягли при такого роду оперативних втручаннях непоганих результатів!), жінка категорично відмовилася...
– Наташа дуже цінувала жіночу красу, – зізнається рідна тітка її чоловіка Олена Пухняк. – Вона була завжди модно та зі смаком одягнена, підфарбована. І коли сталася ота біда, сказала: “Як мені відріжуть грудь, то кому я буду потрібна?..” Наташа так і не погодилася на операцію. Я її тоді ще сварила за це, але сьогодні попросила вибачення.
Перед смертю, відчуваючи, що збігають останні дні, Наташа розказала рідним, у що хотіла б бути одягнена. І попросила в доньки виконати ще одне бажання:
– Доцю, як я помру, то ти тільки обов’язково мене підфарбуй, щоб я була з гарним лицем.

Рідні розповідають, що Наташа вирішила лікуватися народними методами. Вичитувала різні рецепти і пробувала рятуватися. А ще дуже молилася, просила Бога, щоб дав здоров’я. І коли у вересні минулого року віддавала доньку заміж, ніхто й подумати не міг, що вона так швидко “згорить”. До останнього дня ходила на роботу і перед самісінькою смертю врятувала життя ще кільком руденцям.
– Перед Новим роком привіз дружині з Польщі якийсь німецький пральний порошок, – ділиться наболілим Микола Хотимчук. – Таня попрала, а вже пізно ввечері їй зробилося недобре, тіло вкрилося червоними пухирцями і дуже свербіло. Потім почала задихатися! Була третя година ночі. Приїхали до Наташі, вона відкрила медпункт, зробила укол – і Тані відразу полегшало. Хотіла вже йти додому, а Наташа їй: “Посидь зі мною трошки, поговоримо. Бо я, мабуть, більше тебе не побачу”. Та не думалося тоді, що й справді скоро її не стане.

Врятувала й Івана Романюка, який перед святами отруївся в гаражі чадним газом.

– Він ремонтував машину, – пригадує дружина Надія Володимирівна. – І так надихався вихлопних газів, що був ледь живий. Каже, везіть мене до Наташі, бо щось дуже недобре. Але нашої медички саме не було в селі – їздила на нараду в район. На щастя, коли ми від’їжджали від її дому, Наташа повернулася. Бігом в медпункт, зробила Іванові уколи, скинула з себе пальто і давай ноги йому огортати, зігрівати, чаю гарячого заварила. За  півгодини чоловік відійшов. Тоді Наташа сказала: “Була тобі смерть – не було пори”.
А як діти її любили! Холодно надворі – то і руки зігріє, і на всі свої апарати похукає. До немовляти поагукає-поцмакає – дивись, воно вже не плаче, усміхається і щось їй на своїй мові відповідає. А ще цінували Наташу в селі за порядність. У кожній хаті була, але ніколи нікого не оговорила – ні старе, ні мале. Це була людина великої душі і лікар за покликанням.
Наташа ніколи не скаржилася, що їй щось болить. Як за свої хвороби хто розказує – все вислухає, а як у неї коли спитають про здоров’я, то лиш відповідала: “Не треба, я собі сама”. Своєї слабкості на люди не виносила. Чоловік землю забрав з колгоспу, фермером став – вона і на городі робила тяжко, хоч і хвора була... Та й в сім’ї було по-всякому.
Останні дні жінку дуже мучили ноги. В надії на порятунок поїхала в онкоцентр на Хмельниччині. Але медики сказали, що спочатку треба вдома “прокапатися”, а потім приїхати до них на лікування. Видно, бачили, що жінці залишилося всього кілька днів життя. Але Наташа хапалася за соломинку, тож лягла в районну лікарню. Так в реанімаційному відділенні й не прокинулася...

***
Скільки добрих відгуків довелося почути про цю просту сільську жінку: була гарною подругою і хорошою господинею, мудрою дружиною і люблячою мамою. Вона скрізь встигала, все доводила до ладу. І ніхто не сказав про її життя бодай кривого слова!
Не раз думаю над тим, що іноді людина має довгий вік, а її вчинків не дуже то й видно. А є так, що людина “згорить”, як свічка, але подарує іншим стільки світла й добра! Так жила Наталя Архипчук.
– Цей день треба зробити днем скорботи села, – почула від старенької сільської трудівниці.
І хіба може бути краща оцінка людському життю?