Олексій падав з 21-го поверху. Але залишився живий!

Олексій приїзду журналістів особливо не здивувався, хоча нас  і не чекав. Вийшовши на милицях до порогу хати, він тримався бадьоро, посміхався. Хоча чогось незвичайного у його діях і словах не відчувалося, але пережите потрясіння все-таки вловлювалося.
...Минулої осені 22-річний Олексій разом з хлопцями із сусіднього села відправилися на заробітки до Києва. Там працювали на різних будівельних об’єктах. Назву фірми Олексій після падіння забув, пам’ятає, що нібито є слово «моноліт». А прізвище власника – Ахмедов чи Ахматов, тобто не українського походження. У перший тиждень після приїзду жив у спорткомплексі «Чайка». Пізніше – у гуртожитку неподалік будівництва. Умови для проживання, зрозуміло, погані, але заробітчани, як правило, довго не затримуються, тому на це не зважають. Харчувалися тут у гуртожитській їдальні. За харчі гроші вираховують. Про це вже пізніше сказали батькові. Олексій підписав контракт з роботодавцем на 60 днів і Новий рік думав святкувати вдома. А от хлопці, з якими приїхав, повернулися на Волинь значно раніше.
– Це сталося 8 листопада після восьмої години вечора, – розповідає про цей жахливий випадок Олексій. – Того вечора не було бетону, і мені сказали піднятися на 21-й поверх й повідомити про це робітників. Будинок освітлювався лише до 15-го поверху, тому далі йшов навпомацки. Треба було ще звідти гукати, та думав, що не почують. До останнього поверху залишилася одна драбинка, і я почав кричати до хлопців, аби спускалися. І десь в цей момент оступився. Навіть сам не знаю як. Найперше, що подумав: «Треба летіти аж до першого поверху». Подумки просив у Бога допомоги. Хотів вхопитися за щось, аж бетоном руки подер. Може, це мене і врятувало, що на сімнадцятому відкинуло вбік на опалубок. Зразу не відчував болю. Пам’ятаю, що прибігли хлопці і почали мене піднімати, щоб знести, тоді вже дуже все боліло: думав, хребет зламав. Кричав до них, щоб не зачіпали. А вже у «швидкій» ледве витримав. У лікарні почув, як лікарі говорили про проблеми з ниркою. Сказали навіть, що одну доведеться видалити. Зробили дві операції, але нирку залишили. Маю ще два переломи, тепер чотири місяці треба ходити на милицях. А вже так хочеться їх викинути.

Судячи з того, що Олексій перебував у реанімації дев’ять днів, зі здоров’ям він мав неабиякі проблеми. У медичній картці зазначається: в лікарню потрапив у тяжкому стані. Лікували його за рахунок коштів лікарні. Власник будівельної фірми жодного разу не навідався до хлопця. Його лише бачили з завідувачем відділення. Швидше за все, для нього головне –  «зам’яти справу» й позбутися проблем. Адже з розповіді Олексія напрошується висновок, що на будівництві було дике порушення правил техніки безпеки. Світло, яке проводив сам хлопець з електриком, встигли зробити лише до 15-го поверху. Не зважаючи на це, працювали і в нічну зміну. Окрім цього, не всі майданчики були огороджені.
Батькові у село він не давав знати аж до того, поки не прийшов час виписуватися з лікарні. А пролежав він до 26 грудня. Зрозуміло, приїхавши до Києва, батько намагався довідатися, як це все сталося. Але марно. По-перше, бригаду, у якій Олексій працював, розформували. Говорити про той випадок ніхто нічого не хотів. Дехто взагалі казав, що нічого подібного на будівництві не сталося. Аж потім хтось таки признався і розповів про той вечір, проте не всю правду – батька переконували, що огородження на тому майданчику, де стояв Альоша, було. Олексій категорично це заперечує, адже ще сам у переддень тієї біди попереджав хлопців: «Це найнебезпечніший поверх, ви ж дивіться, будьте там обережні». А батькові навіть не віддали зароблених сином грошей, пояснюючи, що зарплата – 31 грудня.
– Я дуже дякую директору нашого технікуму, де працюю, Івану Максимовичу Пальчику, він дав зарплату наперед, щоб я міг поїхати і забрати Альошу, – каже батько. – Старшому сину теж у лісгоспі гроші видали. Мені на роботі зібрали допомогу, і я зміг вдягнути та взути Альошу. За це всім, хто допомагав, дуже вдячний. Я ж нічого весь час, поки Альоша був у лікарні, не знав. Тільки цікаво, що у той день, коли з Альошою сталася біда, здохло саме те порося, яке він купив за свої гроші.
Олексій перед від’їздом до Києва вчився на платній формі у філіалі університету «Україна». Що робитиме далі – не знає, звичайно, хотів би вчитися. Зараз головне видужати і позбутися милиць. Ще перебуваючи у лікарні, дядько Саша, який теж там лікувався, підказав звернутися із заявою у прокуратуру. Та сім’я не надіється, що факт порушення техніки безпеки буде доведений. Це вже видно навіть з поведінки будівельників.
Та велика біда, що спіткала Олексія, страшна,  однак не менше диво, яке врятувало молодого хлопця від жахливої смерті. Я запитала в Альоши, чи дякує він за це Богу. Він посміхнувся: «Так, я розумію це. Тільки Бог мені допоміг залишитися живим». Дійсно, випадок з Олексієм – це і є приклад дива й сили Господньої. Хочеться вірити, що після такого випробування Бог допомагатиме йому й надалі...

Олексій ДРОБОТЮК