«ГОСПОДЬ ВСЕ ЖИТТЯ НОСИТЬ МЕНЕ НА РУКАХ»

Вона просила не вказувати її імені. Та й взагалі не хотіла, щоб про неї з’являлися публікації, тому всім журналістам відмовляла. Мені дозволила написати лише після довгих вмовлянь, але відразу застерегла: “Не треба робити з мене героя! Просто у кожної людини – свій ланцюг. І хіба то заслуга, що у когось він коротший чи довший?”

Коли зустрічаєш таких людей, розумієш, наскільки умовний поділ на “неповносправних” та “нормальних”. Ані пані Оля (назвемо нашу героїню так), ані її чоловік не можуть обійтися без сторонньої допомоги. Сергій (ім’я змінене) ще юнаком пошкодив шийний відділ хребта, коли пірнав у річку. З того часу він прикутий до ліжка. А пані Ольга – неповносправна з дитинства. Про те, як зустріла свого чоловіка, розповідати не хоче. Каже, це надто особисте. Зізналась лише, що  вони познайомились по телефону і ще кілька місяців отак спілкувались, поки наважилися побачитись.
– Не розумію, чому журналісти нас, неповносправних, так ідеалізують? – дивується пані Оля. – Ми так само хочемо працювати і спілкуватися, мати сім’ю і рости духовно, зрештою, просто  бути щасливими. І так само докладаємо усіх зусиль, щоб того досягти. Де тут героїзм?
Пані Олю я застала на її робочому місці, за столом у затишній вітальні. Тут вона дає  уроки англійської мови. З самого ранку двері цієї квартири не зачиняються – один за одним приходять діти й дорослі. Щодня пані Оля має по сім-вісім учнів.
– Сама не знаю, як вони мене знаходять, – знизує плечима. – Ніякої реклами не даю, а вони десь беруть номер мого телефону… То Господь їх приводить. Сам. Без посередників.
Раніше років десять вона працювала в університеті, перекладала наукові тексти. Потім передруковувала на машинці підручники для семінаристів (тоді греко-католицька церква була в підпіллі). Тепер має учнів і зізнається, що це принаймні цікавіше, ніж переклади. Але з учнями їй буває досить нелегко. Часто не вистачає терпіння і любові, тому зривається і починає кричати. Прикрикнути доводиться і на дітей, і на дорослих, хоча останні вчаться більш свідомо, тому з ними і мороки менше. А малих приводять батьки, та й не мови їх треба вчити, а дисципліни. Лінивих учнів пані Оля просто виганяє, але на вакантне місце відразу знаходиться новий претендент. Тому роботи вистачає завжди. Точніше, її навіть забагато, бо пані Оля не має часу навіть на те, щоб з мамою нормально побалакати. А з друзями й поготів.
– Знаєте, чого неповносправним найбільше не вистачає? Спілкування. А в мене його аж забагато. Буває, наспілкуєшся за день, і стає часом так погано, що хочеться забитися в якусь нору, аби ніхто не знайшов. А Господь в такі моменти приводить тих, кому ще гірше. Тоді просто сиджу і слухаю, слова сказати не можу. Найчастіше людині тільки того й треба для розради, щоб її просто хтось вислухав.
З таким напруженим графіком пані Ольга мусить цілий тиждень лишатися у своїй квартирі. Вибратися з чотирьох стін вдається лише у вихідні. Тоді вони з Романом (ім’я теж довелося змінити) “шляються”, за виразом самої пані Олі.
– Ніколи не знаємо наперед, куди подамося. Якось я його спитала: “Чим ми видатні?” А він відповів: “Тим, що ми шляємось!” – сміється Ольга. – Ромко не просто друг сім’ї, він мій брат. І духовний, і фізичний. Бо так багато допомагає в обох цих сферах!
На жаль, Романа я не застала. Та й пані Оля не дуже хотіла про нього говорити, але зі слів її друзів я зрозуміла, що він – справжній ангел-охоронець цієї сім’ї. І в цих кількох словах, напевно, вся суть його служіння Богу і людям, особливо таким, як Ольга і Сергій.
З пані Олею можна говорити годинами про що завгодно. Але найбільше вона любить розмовляти про Бога.
– Ти не про мене пиши, а про Господа! Він мене все життя на руках носить. Щодня, через близьких людей. Спочатку батьки носили, потім подружки мої, тепер ось Ромко… А я така ж, як інші. Зранку встаю, тільки очі відкрила – і вже, вважай, на роботі. Одягаюся, вмиваюся, снідаю, як усі. З однією лише різницею – я все це можу робити лише з чужою допомогою. Ті, хто мене терпить і про мене турбується щодня – ось хто справжні герої.
У цій худорлявій симпатичній жінці стільки енергії та внутрішньої сили, що здається, ніби вона ось-ось підведеться зі стільця і заходиться пригощати гостей. Але один телефонний дзвінок розсіює цю ілюзію – виявляється, руки її вже погано слухаються… Запитую про найбільшу мрію. Вона замислюється, потім все ж відповідає:  
– Знаєш, я ніколи не вважала себе хворою. Як усі дівчата, дуже хотіла заміж вийти. Мені навіть в голову не приходило,  що може бути інакше! А взагалі мої мрії приземлені. Коли сиджу на роботі, все думаю: “Господи, швидше б той день пройшов!” А потім увечері: “Боже, до ліжка хочу!”
Ольга чудово розуміє – має все, що є у “нормальних” людей, і навіть більше. От хіба дітей Господь не подарував, але й це не проблема. Стільки учнів щодня, і кожен для неї, як власна дитина!
То хіба є різниця, довший у когось ланцюг чи коротший? Аби тільки навчитися цінувати кожну його ланку…
Вероніка КАВУН,
м. Житомир

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>