КУМА-РЕКОРДСМЕНКА З ГОРОШОВОЇ ОЛЕСЯ КОЗАК МАЄ АЖ 72 ПОХРЕСНИКИ!

Перша похресниця з’явилася в Олесі Козак у 1964 році, коли самій хресній мамі було лише одинадцять. Згодом у тій сім’ї одне за одним народилося ще семеро дітей, і кожного з немовлят юна Олеся теж несла до хреста. Брати до всіх наступних дітей першу куму – одна з місцевих традицій.
У Горошовій зберігся і цікавий звичай обирати перед весіллям для молодої пари вінчальних батьків. Цю вкрай почесну місію доводилося виконувати й Олесі Козак та її чоловікові Василю. Колись молодого і молоду у деяких подністрянських селах вінчальні батьки називали фіном і фіною. У селі родини Козаків фінами або лагідно фінятами звуть і похресників. Які витоки у слова „фін”, у селі навряд чи хто нині пояснить, зате зі ще одним місцевим діалектом – синонімом словосполучення „хресна мама”, здається, все ясно. Хресну тут звуть „маткою”. Вперше відвідавши якогось року село 14 січня, на Василя, була напрочуд здивована американка українського походження, фотожурналістка Таня Д’Авіньйон. Вона зауважила, що малі й дорослі горошів’яни, раз по раз навідуючись до хати Козаків, незмінно називають господиню „маткою”, і наважилася запитати Олесю: „Це у тебе кличка така?” Виявилося – звичай. Американка довго дивувалася, а потім спонукала нову знайому до підрахунку „дітей”, адже раніше горошів’янка цій арифметиці значення не надавала.

Олеся і Василь Козаки – привітні, відкриті і щирі люди. Вони приділили мені достатньо часу, розповідаючи про звичаї та обряди, на які дуже багате їхнє велике і заможне село на берегах Дністра (ріка оточує Горошову з трьох сторін). А от на запитання про причину такої феноменальної, як на мене, кількості похресників, я, як не  допитувалася, відповіді не почула. „Так вийшло”, – сказала господиня. Забаганкою випадку вважає подібну частоту потрапляння дружини у куми і пан Василь. Його, до речі, також часто просять за хресного батька, але до рекорду пані Олесі йому ще далеко. Незважаючи на це, „чоловікових” і „дружининих” хрещених дітей подружжя не розділяє – всі вони однаково „свої”.
Долі більшості похресників Олесі Козак складаються благополучно. Та є окремі винятки: один фін відсидів у тюрмі, другий змінив віру, третій загинув в автокатастрофі... Живуть фінята хто де: у великих і малих містах та селах, а є, що й за кордоном: у Німеччині, Естонії. Недавно Таня Д’Авіньйон натякнула Олесі, що матиме за честь запросити її хресною матір’ю до дитини своєї доньки Лариси, яка вийшла заміж за харків’янина. Тож, дасть Бог, буде у горошів’янки фінятко й у США. 
А ось появі однієї з „київських” похресниць передували драматичні обставини.
– Якось у Горошовій гостював колишній уродженець села з громадянською дружиною Людмилою та її сином від першого чоловіка, – розповіла Олеся Козак. – Одного дня мій Василь на своєму ЗІЛі зібрався у відрядження до Києва, і Славик та Люда попросили підвезти їх з дитиною до Кам’янця-Подільського – там, мовляв, пересядуть на поїзд до столиці. Проте квитків у касі не було, тому поїхали машиною далі. А під Києвом ЗІЛ зіткнувся з рефрижератором, що стояв на узбіччі, під час гальмування зачепився об нього і був відкинутий із силою вбік траси. У цій аварії загинув семирічний син Люди... За її власне життя медики боролися вісім годин. Славик відбувся легко.
Василь Козак пережив тоді найчорніші дні у своєму житті. Він узяв на себе всі клопоти з організації похорону дитини, чим міг, допомагав Людмилі під час тримісячного лікування. Враховуючи позитивні характеристики чоловіка з місця роботи і прохання потерпілої про якнайм’якше покарання для нього, засудили Козака до трьох років позбавлення волі умовно.
– Після таких випадків, – продовжує пані Олеся, – люди зазвичай припиняють будь-які стосунки, але у нас сталося інакше. Хоча лікарі заборонили Людмилі народжувати, вона, офіційно побравшись зі Славиком, народила невдовзі донечку Олю, а мене взяла за хресну маму. Торік я їздила вітати Олю з 16-літтям...
Кілька років тому ця незвичайна історія стала однією з тем програми „Без табу”.      

Ще жодного разу похресники Олесі Козак не збиралися у неї всі разом.
– Якби так сталося, я б, напевне, дуже злякалася. Перш за все тому, що не змогла б кожному приділити гідної уваги, – зізналася жінка. – Та при оказії – власному ювілеї, наприклад, запрошуватиму всіх. Якщо прийде хоча б половина хресних дітей, то і хата, і двір будуть повними (сміється – авт.), бо ж ітимуть сім’ями, із власними дітьми, які мене теж називають „маткою”, а Василя – батьком.
Дні народження фінят пані Олеся занотовує у записник. Місцевих вітає особисто, іногороднім телефонує. Намагається, як і годиться, бувати на всіх визначних подіях у житті фінят. Багато „дітей” вітають „матку” зі святковими датами навзаєм, дарують милі подарунки, на Різдво колядують. Часто просять  порад, рідко – грошей.
Пані Олеся народилася у Таллінні, де жили її власні хресні батьки. Хресний уже помер, а хресна Анна Олексійчук, переїхавши на Рівненщину, десь там і загубилася. Олеся Козак (у дівоцтві – Антонійчук, батьки – Нестор і Надія) дуже сподівається ще побачити її і для цього збирається звернутися у програму „Жди меня”.
Нині між найстаршою і наймолодшим похресниками Олесі Козак (Владику 2,5 рочку) – дистанція у майже сорок років. Стільки часу дарує своїм фінятам тепло серця і широту душі ця добра жінка. Замінює їм іноді й матір, стати якою самій, на жаль, не судилося.