Гетьман Іван Мазепа
На превеликий жаль, ми, українці, погано знаємо нашу історію. Причин цьому багато. Найголовніша та, що при комуністичному режимі доступ до достовірних джерел мали тільки окремі люди. Більшість вітчизняних істориків теж піддалися комуністичній ідеології і «писали» історію так, як цього вимагала радянська імперія. Тому й зрозуміло, що безліч славетних імен українців або не згадувалися взагалі, або обпльовувалися, або ж подавалися як вороги нації.
Мазепа – один з найрозумніших політиків Європи
«Від Богдана до Івана не було гетьмана», – саме так говорили у народі про по-літичних діячів Хмельницького та Мазепу, підкреслюючи їхні особливі заслуги. Перший, через обставини, що склалися, змушений був підписати отой сумнозвісний Переяславський договір, який і досі ще дається нам узнаки. Другий хотів раз і назавжди позбутися того ярма, виголошуючи: «Росією Україні не бути!»
Народився Іван Мазепа в березні 1639 року неподалік Білої Церкви на Київщині у родині шляхтичів. Історики вважають, що коріння цього роду – подільське або волинське. Батько Степан – білоцерківський козацький отаман, визначний діяч національно-визвольної революції 1654 року. Мати Марія теж із заможного роду Мокевських. У Івана була ще сестра Олеся. Навчатися Мазепу відправили до відомої Києво-Могилянської колегії, де він дуже добре вивчив латинь. Після цього батько, який хотів, щоб син зробив хорошу кар’єру, відправив його у варшавську Єзуїтську колегію. Протягом 1656-59 років Мазепа відвідав Німеччину, Італію, Францію, Нідерланди. Недарма його називають найрозумнішим, найаристократичнішим гетьманом, який володів багатьма європейськими мовами. Його бібліотека не мала аналогів в Україні. «Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости», – так говорить відомий історик Олександр Оглоблін. Певний час Мазепа перебував пажем у королівському дворі Яна-Казимира. Тут він проявив уже неабиякі здібності, бо його призначають доправляти листи гетьману Виговському, а пізніше Юрію Хмельницькому, Тетері. Деякі дослідники його життя вважають, що поверненням в Україну 1663 року послугував інцидент з польським шляхтичем Пасеком. Вважається, що одруження Мазепи з вдовою Фридрикевичкою було з політичних мотивів. Спільних дітей вони не мали.
1669 року Мазепа переходить до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (на Лівобережній – Самойлович) і згодом стає провідником дипломатії козацької держави. Він не раз брав участь у переговорах про об’єднання обох козацьких держав. Чи не тоді у нього визріла ота велика мрія про створення єдиної могутньої України? Десь у той час Мазепа віршував: «...Жалься, Боже, України, що не в купі має сини».
Одного разу, подорожуючи у справах до Криму й Туреччини, він потрапив у руки козаків. Не відомо, чим це скінчилося б, але отаман Іван Сірко впізнав Мазепу і врятував. Під тиском Самойловича й Москви Сірко відправив його до Батурина (гетьманської резиденції). Невдовзі Петро Дорошенко втрачає своє оточення – зневірені у ньому визначні українські родини (Кандиби, Гамалії, Кочубеї, Скоропадські, Дорошенки і т. д) у 1670-х роках посунули за Дніпро. Мазепа зорієнтувався у ситуації і здобув собі довіру в Самойловича. Хороше враження він справив і на московських впливових осіб, перебуваючи в Росії з певними дорученнями (навіть вів там торгівлю українською горілкою). У нього склалися добрі стосунки з князем Голіциним, фаворитом царівни Софії. Кажуть, що Мазепа зумів підкупити Голіцина, аби з його допомогою отримати гетьманські клейноди й булаву. 1682 року – він вже генеральний осавул, тобто член українського уряду і близький в оточенні гетьмана. Мазепа мав особливий талант: єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, його генеральний писар, казав, що «ніхто... не міг краще обробити людину й притягти її до себе». Мазепа мав чимало прихильників і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим рисам і здібностям.
Народився Іван Мазепа в березні 1639 року неподалік Білої Церкви на Київщині у родині шляхтичів. Історики вважають, що коріння цього роду – подільське або волинське. Батько Степан – білоцерківський козацький отаман, визначний діяч національно-визвольної революції 1654 року. Мати Марія теж із заможного роду Мокевських. У Івана була ще сестра Олеся. Навчатися Мазепу відправили до відомої Києво-Могилянської колегії, де він дуже добре вивчив латинь. Після цього батько, який хотів, щоб син зробив хорошу кар’єру, відправив його у варшавську Єзуїтську колегію. Протягом 1656-59 років Мазепа відвідав Німеччину, Італію, Францію, Нідерланди. Недарма його називають найрозумнішим, найаристократичнішим гетьманом, який володів багатьма європейськими мовами. Його бібліотека не мала аналогів в Україні. «Перебування за кордоном дало Мазепі не лише зовнішній лиск європейської культури й знання чужих мов, але й досвід європейського політичного та культурного життя і — що найважливіше — почуття тої європейськости, що назавжди уберегло його, людину європейського Сходу, від впливів східньої московськости», – так говорить відомий історик Олександр Оглоблін. Певний час Мазепа перебував пажем у королівському дворі Яна-Казимира. Тут він проявив уже неабиякі здібності, бо його призначають доправляти листи гетьману Виговському, а пізніше Юрію Хмельницькому, Тетері. Деякі дослідники його життя вважають, що поверненням в Україну 1663 року послугував інцидент з польським шляхтичем Пасеком. Вважається, що одруження Мазепи з вдовою Фридрикевичкою було з політичних мотивів. Спільних дітей вони не мали.
1669 року Мазепа переходить до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (на Лівобережній – Самойлович) і згодом стає провідником дипломатії козацької держави. Він не раз брав участь у переговорах про об’єднання обох козацьких держав. Чи не тоді у нього визріла ота велика мрія про створення єдиної могутньої України? Десь у той час Мазепа віршував: «...Жалься, Боже, України, що не в купі має сини».
Одного разу, подорожуючи у справах до Криму й Туреччини, він потрапив у руки козаків. Не відомо, чим це скінчилося б, але отаман Іван Сірко впізнав Мазепу і врятував. Під тиском Самойловича й Москви Сірко відправив його до Батурина (гетьманської резиденції). Невдовзі Петро Дорошенко втрачає своє оточення – зневірені у ньому визначні українські родини (Кандиби, Гамалії, Кочубеї, Скоропадські, Дорошенки і т. д) у 1670-х роках посунули за Дніпро. Мазепа зорієнтувався у ситуації і здобув собі довіру в Самойловича. Хороше враження він справив і на московських впливових осіб, перебуваючи в Росії з певними дорученнями (навіть вів там торгівлю українською горілкою). У нього склалися добрі стосунки з князем Голіциним, фаворитом царівни Софії. Кажуть, що Мазепа зумів підкупити Голіцина, аби з його допомогою отримати гетьманські клейноди й булаву. 1682 року – він вже генеральний осавул, тобто член українського уряду і близький в оточенні гетьмана. Мазепа мав особливий талант: єднати до себе зовсім різних людей. Пилип Орлик, його генеральний писар, казав, що «ніхто... не міг краще обробити людину й притягти її до себе». Мазепа мав чимало прихильників і мало друзів. Надто високо стояв він над ними, над своїм оточенням, над своєю добою. Своєю кар’єрою Мазепа був зобов’язаний передусім самому собі, своїм особистим рисам і здібностям.
Опозиційна українська старшина
У Кримському поході 1687 року вирішилася доля гетьмана Самойловича. За деякими даними, його Голіцин «прибрав» у кримських степах як грізного суперника (особливо боявся його сина Григорія). Є ще й інша версія, що Самойлович (він походив зі звичайної попівської родини, чим йому не раз кололи очі) хотів ввести родове гетьманство. Козацька старшина, що була цим невдоволена, не раз доносила на нього. І 25 липня 1687 року біля річки Коломака на козацькій раді гетьманом обрали Мазепу. Коломацька угода, складена в умовах надзвичайно несприятливих для української сторони, була безперечним успіхом Москви в її історичному наступі на Україну. Вона дуже в’язала руки новому українському урядові, який мусив лояльно виконувати цей московський диктат. Й лише державний геній і глибокий патріотизм нового гетьмана Мазепи зробили так, що низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилися нечинними.
Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Голіцина і царівни Софії. Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 року, визнав новий уряд царя Петра І, який теж був зацікавлений у підтримці з боку гетьмана. Мазепа досить часто їздить до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу він бачиться з царем Петром I і зав’язує з ним дуже добрі й навіть приязні стосунки. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує гетьмана і вищу старшину високими московськими чинами та званнями. Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозванного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. А в 1707 році, за клопотанням Петра І, гетьман дістав титул князя. Маючи добрі тили у Москві і величезну скарбницю, Мазепа наводить порядки в Україні. У гетьманській столиці Батурин вперше починають виливати гармати. Ведеться будівництво церков і громадських споруд. Великі кошти виділяються на освіту. До сьогодні на Афоні є речі з дарчим написом від гетьмана Мазепи.
Але й на тогочасній Гетьманщині теж була опозиція. Основне, що роз’єднувало інтереси Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню боротьбу – це питання про владу гетьмана. Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими «друзями». Спираючись на підтримку царського уряду, використовуючи гризню серед опозиційного табору, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище. Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного поля люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (Обидовський, Войнаровський, Зеленський, Трощинський, Горленко) або просто відданих йому людей (Герцик, Орлик). Найактивнішою була полтавська старшинська опозиція, яку очолив генеральний писар Василь Кочубей – кандидат на гетьманство.
Проти гетьмана виступив Петрик (Петро Іваненко), висуваючи насамперед невдоволення політикою Москви. Заручившись підтримкою татар (українсько-кримська угода 1692 року), він зчинив заколот проти Мазепи. Як усе скінчилося б – не відомо, якби населення окупованих татарами місцевостей не мало змоги переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога».
Про стосунки Мазепи і Палія написано досить багато. Звичайно, сьогодні важко дати їм правильну оцінку. Двом великим діячам тогочасної України не було місця на Правобережжі. І коли Мазепа ступив твердою ногою на свою предковічну землю у час повстання у 1702-1704 роках проти польської шляхти, Палій мусив поступитися. Хоч на короткий час Правобережна Україна була в руках Мазепи. Нині важко судити про тогочасні події, проте з тих відомостей, які передають історики, все-таки напрошується висновок, що Мазепа некоректно вчинив з Палієм. Перебуваючи в Москві на початку 1705 року, гетьман радив цареві забрати Палія з України до Росії й тримати його подалі від Москви. Палія відправили до Тобольська. А пізніше Петро I послав Палія на битву проти Мазепи під Полтаву.
Невдалий кінець другого кримського походу прискорив падіння Голіцина і царівни Софії. Мазепа, що прибув до Москви в серпні 1689 року, визнав новий уряд царя Петра І, який теж був зацікавлений у підтримці з боку гетьмана. Мазепа досить часто їздить до Москви в супроводі численної урядової делегації, яку там дуже урочисто приймають, причому кожного разу він бачиться з царем Петром I і зав’язує з ним дуже добрі й навіть приязні стосунки. Відбувається обмін коштовними подарунками, й цар нагороджує гетьмана і вищу старшину високими московськими чинами та званнями. Року 1700 Мазепа одержав орден Андрія Первозванного в нагороду за свої заслуги під час турецької війни. А в 1707 році, за клопотанням Петра І, гетьман дістав титул князя. Маючи добрі тили у Москві і величезну скарбницю, Мазепа наводить порядки в Україні. У гетьманській столиці Батурин вперше починають виливати гармати. Ведеться будівництво церков і громадських споруд. Великі кошти виділяються на освіту. До сьогодні на Афоні є речі з дарчим написом від гетьмана Мазепи.
Але й на тогочасній Гетьманщині теж була опозиція. Основне, що роз’єднувало інтереси Мазепи і старшинської опозиції та загострювало внутрішню боротьбу – це питання про владу гетьмана. Ні щедре роздавання маєтків, ні підвищення в урядах не могли усунути тих суперечностей, які незабаром виявилися між Мазепою і його коломацькими «друзями». Спираючись на підтримку царського уряду, використовуючи гризню серед опозиційного табору, Мазепа робив усе, щоб зміцнити своє становище. Один по одному сходили, тимчасово або назавжди, з політичного поля люди, яких Мазепа вважав небезпечними для себе. Натомість гетьман створював нові кадри старшинської аристократії, на перші місця висуваючи своїх родичів (Обидовський, Войнаровський, Зеленський, Трощинський, Горленко) або просто відданих йому людей (Герцик, Орлик). Найактивнішою була полтавська старшинська опозиція, яку очолив генеральний писар Василь Кочубей – кандидат на гетьманство.
Проти гетьмана виступив Петрик (Петро Іваненко), висуваючи насамперед невдоволення політикою Москви. Заручившись підтримкою татар (українсько-кримська угода 1692 року), він зчинив заколот проти Мазепи. Як усе скінчилося б – не відомо, якби населення окупованих татарами місцевостей не мало змоги переконатися в тому, чим насправді була татарська «допомога».
Про стосунки Мазепи і Палія написано досить багато. Звичайно, сьогодні важко дати їм правильну оцінку. Двом великим діячам тогочасної України не було місця на Правобережжі. І коли Мазепа ступив твердою ногою на свою предковічну землю у час повстання у 1702-1704 роках проти польської шляхти, Палій мусив поступитися. Хоч на короткий час Правобережна Україна була в руках Мазепи. Нині важко судити про тогочасні події, проте з тих відомостей, які передають історики, все-таки напрошується висновок, що Мазепа некоректно вчинив з Палієм. Перебуваючи в Москві на початку 1705 року, гетьман радив цареві забрати Палія з України до Росії й тримати його подалі від Москви. Палія відправили до Тобольська. А пізніше Петро I послав Палія на битву проти Мазепи під Полтаву.
Зрада й відсутність єдності загубили ідею незалежності
Коли цар почав Північну війну зі шведами (1700-1721 рр.), українці відчули велике лихо: тисячі господарств залишилися без робітників, знахабнілі російські чиновники і солдати спустошували села. На очах гинув великий багатий край. Мазепа все це бачив і розумів, що так буде завжди, допоки Україна не позбудеться цього тяжкого ярма. Однак у вирі війни приймати виважені політичні рішення було дуже непросто. Для гетьмана Мазепи й вищої української старшини ставало чимраз яснішим, що втручання московського уряду та його військового командування у внутрішні справи України не лише порушує державні права України, але й свідомо йде до того, щоб позбавити Україну вольностей. Справді, в російських урядових колах обговорюються плани про зведення нанівець самостійності України, про те, щоб скасувати її козацький устрій і віддати у володіння московського князя Меншикова або ж якогось чужоземця. Про це говорилося досить відверто. Тому Мазепа зі своїми прибічниками виношували план за допомогою шведів позбутися російського самодержця. Нелегким був цей вибір для Мазепи, однак він пішов на відважний крок і почав таємні перемовини з Карлом XII, аби вберегти козацькі вольності. Генеральний писар Кочубей відправив Іскру до Петра I з доносом, потім сам туди вирушив. Однак Петро дуже довіряв Мазепі й не повірив доносам. Він закатував донощиків. З тяжким серцем покидав Мазепа свою столицю Батурин, коли переходив за Десну до шведів. Він залишив тут відданих воєначальників. Може, й встояв би Батурин до повернення гетьмана, якби не зрадник Нос – він таємно відкрив ворота і запустив війська Меншикова. Від Батурина залишилося одне попелище.
На жаль, шведи програли вирішальний бій 9 липня 1709 року під Полтавою. І цьому теж посприяли українські зрадники (Чуйкевич, Максимович, Зеленський, Кожухівський, Гречаний, Григорович – а їм Мазепа довіряв), зокрема надто постарався Галаган. До того ж, і сили були нерівні. Цар мав 60 батальйонів піхоти, а король тільки – 25. Проти 72 московських гармат стояло тільки 4 шведських. Після цієї поразки вже тяжкохворий Мазепа мусив покинути Україну, відправившись у Молдову до Бендер. Там 22 вересня він і упокоївся. Тіло Гетьмана пізніше було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія. Згодом могилу Мазепи знищили. Перед смертю він заповідав: «Як слушний час настане, дайте людям Конституцію», над якою він працював упродовж останніх років. Першу українську Конституцію видав уже гетьман Пилип Орлик. Звичайно, не можна ідеалізувати постать Мазепи, однак треба знати, що це один з гетьманів, який дуже хотів Україні незалежності й чимало зробив для розбудови держави в період її руїни.
Думаю, що ці історичні факти є добрим прикладом, як зрада й розділеність українців допомагали ворогам нищити й зневажати нашу державу. «Твердиню боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух», – казав Мазепа полковнику Чечелеві, залишаючи Батурин...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
На жаль, шведи програли вирішальний бій 9 липня 1709 року під Полтавою. І цьому теж посприяли українські зрадники (Чуйкевич, Максимович, Зеленський, Кожухівський, Гречаний, Григорович – а їм Мазепа довіряв), зокрема надто постарався Галаган. До того ж, і сили були нерівні. Цар мав 60 батальйонів піхоти, а король тільки – 25. Проти 72 московських гармат стояло тільки 4 шведських. Після цієї поразки вже тяжкохворий Мазепа мусив покинути Україну, відправившись у Молдову до Бендер. Там 22 вересня він і упокоївся. Тіло Гетьмана пізніше було перевезено до Галаца, де й поховано в монастирі св. Юрія. Згодом могилу Мазепи знищили. Перед смертю він заповідав: «Як слушний час настане, дайте людям Конституцію», над якою він працював упродовж останніх років. Першу українську Конституцію видав уже гетьман Пилип Орлик. Звичайно, не можна ідеалізувати постать Мазепи, однак треба знати, що це один з гетьманів, який дуже хотів Україні незалежності й чимало зробив для розбудови держави в період її руїни.
Думаю, що ці історичні факти є добрим прикладом, як зрада й розділеність українців допомагали ворогам нищити й зневажати нашу державу. «Твердиню боронять не так мури і вали, траншеї і бастіони, як згода і єдиномишленність його оборонців, як послух», – казав Мазепа полковнику Чечелеві, залишаючи Батурин...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
