НАДІЙНИЙ ДРУГ В БОЮ – НАДІЙНИЙ У ЖИТТІ

День вводу радянських військ в Афганістан, 27 грудня 1979 року, і день їхнього виводу, 15 лютого 1989 року, зрозуміло, не є нашими державними святами. Але про ці історичні події мають знати усі наступні покоління. Політиці Радянського Союзу у тій війні в далекій азіатській країні уже дано оцінку. На превеликий жаль, вона для багатьох наших співвітчизників не просто історична подія, а велика трагедія. Адже скільки матерів не дочекалися своїх синів з цієї чужинської війни, хоча виряджали їх в мирну армію. Багато хлопців, яких тепер називають "афганцями", повернулися звідти інвалідами. Та й навіть для тих, кому з милості долі вдалося вціліти у тому душманському пеклі, роки, проведені на грані життя і смерті, залишилися страшним спомином...

Ще колись у розмові з Василем Богдановичем, почувши, що він у 8 класі почав збирати гроші на "Яву" і вже тоді мав свою ощадну книжку, відмітила: "Вроджений фінансист"! Правда, "Яву" він не купив - треба було йти в армію. Та вже після другого курсу навчання у Тернопільському фінансово-економічному інституті їздив на "Жигулі" ВАЗ-2103. До двох тисяч, які зберігалися на книжці, додав ще зароблені тяжкою працею у будзагоні, й таким чином дитяча мрія про власний транспорт здійснилася. З його спогадів неважко зробити висновок, що ріс він самостійним хлопцем - у 12 років влітку сам з Тернопільщини відправився до тітки в Кривий Ріг. "Я не був випещеною дитиною", - зауважив тоді про себе Василь Богданович.
В армію його призвали у 1978 році в Ленінградський військовий округ. Починав в оркестровому полку, а через рік, в листопаді, полк розформували.
- Видали нам додаткові набори білизни, продуктів, одягу, навіть мішки з матрацами і подушками. Марш-кидок сім кілометрів по коліна в снігу до залізничної станції, вночі посадили у вагони - і повезли. Куди? Ніхто не знав. Лише на сьому добу знову серед ночі вийшли з вагонів. Снігу нема, десь зверху горять вогні. За нами приїхали машини. Так опинились у Кушці - крайній точці Радянського Союзу. З цієї "перевалочної" бази нас відправили в Афган. В казармах тільки голі нари. На ранок почули: "Товарищи солдаты, вы прибыли для оказания интернациональной помощи братскому народу Афганистана..." Через два дні прийшов ще один ешелон. Розвантажили. Мені дали новенький "Урал", автомат на коліна, 25 хлопців посадили в кузов - і відправилися вглиб Афганістану... - так пригадував ті далекі події Василь Гаврилишин у нашій розмові.
Про те, що син в Афганістані, мама до-відалася лише через півроку. Напевно, Господь чув її щирі молитви й відводив біду від сина, бо Василь Богданович й досі дякує Богу, що доля його оберігала. Він і сам просив Господа повернутися додому живим і здоровим.
- Якось довелося переїжджати у завірюху через перевал - нічого не видно, вітер, вікна намерзають, фари не пробивають. Водії називають це "білим молоком". Я з командиром - у колоні перші. Він каже: "Ничего, как-то проберемся через перевал, а дальше будет легче". Проте я не витримав: "Товарищ командир, устал, не могу, свернем на обочину". І різко загальмував. Вийшов подивитися куди їхати - а задні колеса над урвищем. Потім, коли доводилося там проїжджати, бачив, яке воно глибоке. От вам і доля... - пригадував, вже будучи досить успішним банкіром.
Додому Василь Гаврилишин повернувся напередодні Новорічних свят. 26 грудня Ігор з Тернопільської області відвіз його до Кушки. Звідти - в Ашхабад, Львів, Тернопіль...  І 1981 рік він зустрічав у рідній хаті. А війна ще продовжувалася... Усі війська вивели аж через вісім років, у 1989 році.

... У 1989 році Василь Гаврилишин вже працював у Луцьку. Отож, звернулася до тих (всі, окрім Миколи Демиденка, - "афганці"), хто ще пам'ятає його на початку успішної кар'єри. Хоча й "друзьям красивых слов не говорят и не молчат, когда они не правы", проте справжні друзі те, що вважають за потрібне, скажуть лише наодинці. Звичайно, не хотілося чути й дифірамби, про що й наголошувала, а щиру правду.
- Працюючи у 1985 році начальником відділу кадрів об'єднання "Облміжколгоспбуду", займався підбором спеціалістів, - розповідає Микола ДЕМИДЕНКО, нині пенсіонер, який і "засватав" Василя Гаврилишина на Волинь. - Перебуваючи у Тернопільському інституті, зацікавився цим хлопцем: відслужив в Афганістані, як ветеран війни знав, що на таких можна покластися, учасник будзагонів, хороші знання. Бачу, перспективний хлопець, який нам потрібен. А його дружина вже закінчила цей інститут і працювала у Луцьку. Почав з ним говорити, і вже по розмові відчув, що цінний кадр. І вмовив. Він прийшов до нас бухгалтером в будівельну організацію. Пізніше призначили головним бухгалтером "Облміжколгоспбуду". Коли об'єднання ліквідували, Василь перейшов працювати в банк "Інко". Я його пам'ятаю, як добросовісного працівника з глибоким знанням справи. Для мене він залишився хорошою людиною. Зустрічаємося в День Перемоги, вип'ємо по чарці. Не забуває і на Новий рік. Не знаю, щодо інших, а у ставленні до нас він не зазнався.
- Я знаю Василя з 1985 року. Можу сказати, що ми вже друзі, - охоче ділиться своїми думками Олександр ШЕВЧУК, виконавчий директор КБ "Західінкомбанк". - Разом з ним і Олегом Трофимчуком починали створювати Раду ветеранів афганської війни. Його, як фінансиста, призначили тоді головою. Коли у 1992 році Гаврилишин почав працювати в банку, то на роботу прийняли 35 "афганців". Серед них багато й інвалідів. У 1994 році створили Асоціацію інвалідів війни в Афганістані. Зараз він теж багато допомагає сім'ям загиблих на тій війні. Найголовніші його риси - цілеспрямованість і професіоналізм. Коли робить справу, то вникає у неї повністю. Завдяки цим його якостям тепер і маємо такі успіхи: 9 філій і 52 відділення. Адже починали з одним комп'ютером, навіть без принтера!
- Найперше, за що йому мають бути вдячні "афганці", - це за те, що допоміг їм з влаштуванням на роботу, - зізнається Микола ОНІЩУК, начальник відділу "Промінвестбанку". - У тяжкі 90-ті роки то було дуже важливо. Чимало людей довелося перевчити. Коли він був головою Спілки афганців, тоді був порядок в усьому: одні відповідали за сім'ї загиблих, інші - за батьків, ще інші - за отримання квартир, забезпечення медикаментами. Так потім було і в банку: все чітко "по поличках". У нього від природи оця скрупульозність в усьому. Я можу лише йому подякувати і щиро сказати: хай і далі Господь допомагає робити добрі справи.
- Я не працював з Василем, але мені в роботі, якщо потрібно, допомагає завжди, - каже Анатолій БОНДАРЄВ, директор школи олімпійського резерву з боротьби самбо і дзюдо, президент федерації Волині із самбо і дзюдо. - Завжди приходить на відкриття турніру з дзюдо, присвяченого пам'яті загиблих воїнів-інтернаціоналістів, спонсорує його, допомагає  з поїздками в інші міста, де проходять змагання. У нас хороші стосунки вже давно. Гроші Василя не спортили. Знайшов себе, успішно працює - і це дуже добре.
- З Василем познайомилися як "афганці" ще у 1987 році, коли приїхав у Луцьк, - розповідає Олександр ХОМЕНКО, начальник Луцького військового госпіталю, провідний хірург. - Тоді ще й банку "Інко" не було. У нас склалися хороші людські стосунки. На одній із зустрічей, пов'язаній з вводом чи виводом військ з Афганістану, він, уже банкір, сам сказав: "Я ж можу допомогти, чому не звертаєшся?" Після цього, коли звертався по допомогу, не чув "Подумаю, подивлюся", а завжди "Допоможу". Не останню роль він зіграв і у відстоюванні нашого госпіталю. Він, чесно кажучи, тут частіше буває, ніж я у нього. Заїде: "Як справи?" Посидимо, поговоримо. Я про нього можу говорити, як про чуйну, дружню людину. Переконаний, що великі гроші його не спортили, навпаки він тепер більше проймається проблемами інших.
- Ага, то ви хочете почути про Василя Гаврилишина? - перепитав Ігор БАНЬКО (саме він відвозив свого друга на "дембель" у Кушку), коли зателефонувала до нього в село Струсів Теребовлянського району, що на Тернопільщині. - Ми разом служили в Шенданті, але у різних частинах. Возили боєприпаси. Тягали гас бочками. Нас називали смертниками. Дорога, а їхали від Кушки аж на 200-700 кілометрів вглиб країни через гори, перевали, була дуже небезпечна. Особливо "зеленька" - зелена зона перед Кандагаром. Тут нас супроводжували десант і вертольоти, але обстрілювали часто. Коли йшов додому, то фактично не було з ким - майже всі у взводі загинули. Ту совіцьку армію і воші доїдали, і тиф морив, і малярія. Умови були жахливі. Коли випадала нагода, їздили один до одного в частину. Після Афгану зустрілися аж через сім років у 1988 році. Якось я проїжджав біля його села і вирішив заїхати. Хоча б маму розпитати, де він є. Приїжджаю, це була неділя, а він вдома - у його молодшого брата в суботу весілля гуляли. Тоді Василь дав мені луцьку адресу, зідзвонювалися. І знову зустрілися, коли я виробляв візу в Польщу - заїхав до нього. Тоді вже знав, що він на великій посаді. Тепер час від часу здибаємося. Якось він їхав через Теребовлю, зателефонував, і теж там зустрілися. Для мене він залишився тим хорошим Василем, якого знаю з Афгану. Я не відчуваю, що він великий бізнесмен. І передайте йому привіт від мене...
Була б неповною розповідь про Василя Гаврилишина без слів матері Євгенії Степанівни:
- Василь - золота дитина. Був дуже слухняний. Разом з молодшим братом Олегом самі збудували хату. Навіть надірвався - у нього болів шлунок. А таки докінчили оселю. Василь вміє добиватися задуманого.