Волинський страдіварі

Мабуть, любов до музики Володимиру Даниловичу передалась від батька. Адже він добре грав на акордеоні.
- Акордеон був німецький, ніби гармошка, але одна клавіша мала два звуки, - пригадує Володимир. - На такому інструменті важко навчитися грати. Я й сам пробував, однак батько мені казав: "То не твоє!"
- А він знав, що ж Ваше?
- Так. Він дуже хотів, щоб я навчився грати на скрипці. Тому змалку віддав мене в музичну школу у Горохові. Після її закінчення я став учнем музичного училища у Луцьку. Мене вчили хороші вчителі: Анатолій Рівець, Олександр Негода, Ярослава Скакун.
Звісно, Володимир запросто міг би грати в якомусь оркестрі. Навіть коли служив в армії, то грав в ансамблі Прикарпатського військового округу. Хотіли забрати у військовий ансамбль в Чехословаччину, однак його документи "не пройшли" через Москву, бо батько на той час листувався зі своїм другом з Канади. Тож Володимир обрав село (бо тихо, спокійно) і пішов працювати вчителем у музичну школу. Часто доводилося ремонтувати учнівські скрипки. Однак коли вже і його вихованці стали професійними музикантами, дехто навіть закінчив консерваторію, Володимиру все частіше спадало на думку зробити власну скрипку. Тому і вирішив поїхати в Чехію на фабрику музичних інструментів. Про неї горохівчанин чув багато: що і майстри там хороші, і скрипки славляться на весь світ.
- А невже в Україні немає таких фабрик?
- Немає. Хоча ще при Союзі хотіли таку фабрику зробити в Івано-Франківській області. Тут мали робити скрипки, заготовляти для них у Карпатах дерево і, зрештою, готувати майстрів. Однак коли Україна стала незалежною, то більше стали уваги приділяти економіці, а не культурі. Тому фабрику так і не збудували.
Коли ж Володимир Костюк потрапив на чеську фабрику, то насамперед зустрівся з її директором.
- Він  сказав, що якщо я вироблю відповідні документи, матиму право на працю і побут, отоді мене й візьмуть на фабрику, - каже Володимир Данилович. - Отож, 2000 рік я пропрацював у Чехії на будові, а у вихідні ходив все ж на фабрику до майстрів. Потім мене взяли туди на роботу.
Свою першу скрипку Володимир зробив саме в Чехії разом з учнями Шпідлена та Вавра за п'ять місяців. Найважче було Володимиру виготовляти столярні роботи та лакувати скрипки.
- Якщо інструмент роблять на фабриці, то лакують пульверизатором. А майстер повинен лакувати скрипку вручну в старих традиціях, - ділиться таємницями майстерності Володимир. - Надаю перевагу спиртово-олійному лаку, виготовленому з натуральної сировини. Наприклад, користуюся барвниками, живицею, яку заготовляють з дерев, що ростуть в Індії, Африці, в країнах Європи. І їх я привіз додому з Чехії разом зі скрипкою.
- А яка доля цієї скрипки?
- Я її продав перекупнику. Вона була хороша, але не ідеальна, і він на ній, думаю, багато не заробив, бо я на цій скрипці багато експериментував: міняв лаки, грунти, акустику, - скромно каже Володимир. - Вдома ще потім виготовив кілька скрипок. Крім того, я почув про одного майстра, який живе в Карпатах - це Роман Шмігельський. Поїхав до нього. Познайомилися. І з ним зробив скрипку. Одну з найкращих. У 2003 році я її представив на Всеукраїнському конкурсі майстрів-художників смичкових музичних інструментів інституту імені Левка Добрянського, який проходив у Києві. І став лауреатом II премії.
Саме цю скрипку побачила одна дівчинка з Києва. Приїхала з батьками у Журавники, і Володимир віддав їм інструмент.
- Це дуже порядна родина, мама - піаністка, одна донька - скрипачка, і друга навчається грі на моїй скрипці.

І нині Володимир майструє. Разом з Петром та Андрієм Криштальським почав їздити в Карпати і шукати дерево, а для скрипок найбільше годяться явір та смерека. Притому деревина повинна бути стара, щоб просихала не менше 10 років. Часом можна цілий день проходити і не знайти такого дерева в Карпатах. Адже воно має вирости на бідному грунті, тобто щоб  дерева були загартовані природно. Володимир перезнайомився з тамтешніми лісниками, тому дещо заготовити йому допомагають вони. А якось так находилися, що ледь ноги приволокли до хатинки.
- Лісник каже: "Зараз зігріємося", - і поліз на горище по дрова. Дивлюсь, а він такі якісні старі дрова несе, яворові, якраз для скрипки. А іншого разу, коли надумав у ліс сам йти, здійнявся сильний вітер - і переді мною впало дерево. Отоді вирішив сам не ходити! Бо можна й не повернутися.
Якраз восени-взимку Володимир робить заготовки для кількох скрипок. Навесні їх лакує пензликом із білчиного хвоста (щоб лак лягав м'яко) разів сорок. А вже влітку скрипка сохне. Склеює він їх також природним клеєм, який виготовляють з телячих та заячих шкір, риби. Все це замовляє навіть з-за кордону, дещо передають чеські знайомі.
- Адже від того, як наніс лак, як розмістив товщини, яке деко, й залежить звук, тембр, навіть відтінок звучання, - каже.
Звісно, при цьому потрібно мати велике терпіння. І лише тоді можна зробити свою неповторну скрипку. Поки що великих статків Володимир зі свого ремесла не нажив. Потрібно шукати покупця. Конкуренція висока. Та й бажаючих займатися музикою стає менше. Наприклад, коли раніше в музичну школу  йшли десятки учнів, то тепер - одиниці. Держзамовлення на таку продукцію також немає. Хоча, як вважає Володимир, українські скрипки іноземці купували б, бо вони хороші. До того ж, майстрів в Україні не бракує і деревина якісна.
- А про що мрієте? - запитую майстра.
- Побувати в Італії. Повчитися майстерності складання скрипок у Морассі, Шудца. Хочу робити дуже хороші скрипки!