ДОБРЯНСЬКИЙ ЗИЧИТЬ ВСІМ ДОБРА

Під самісіньким лісом у нього дача. Влітку тут справжнє роздолля - збирай ягоди та гриби. А взимку - дивовижна казка. І хоч зараз усе довкола засніжило, та Валентин Кирилович Добрянський, мов Дід Мороз, мало не щодня доїжджає сюди з Луцька. Бо тут чекають на нього чотириногі друзі - колі Рона, яку привезли діти, та кицька Міляля, як "охрестила" її любима онука Віка. І Рона, і Міляля, звісно, скучають за своїм другом. Не раз виходили його виглядати далеко за околицю дачі. І як тільки вони здогадуються, якою з двох доріг - Ківерцівською чи з боку Муравищ - він добиратиметься? Неймовірно, але вони не помиляються.
З літами приходить мудрість, і спадає на думку описати історію свого роду для нащадків. Виникло таке бажання і в колишнього замполіта Радянської армії Валентина Кириловича, котрого військова служба поганяла по світу, доки не кинув якір у тихому Луцьку.

До витоків прізвища Добрянських колись звертався ще його дядько Олександр, теж кадровий офіцер. Сам матері-ал просто йшов йому до рук. Бо розгадку появи свого роду на Одещині він знайшов на Львівщині. Служачи на Галичині біля Дрогобича, натрапив на село, у якому більше половини жителів були Добрянські. Від сельчан чув історію, як закинула доля їхніх предків у складі царського війська на Одещину завойовувати російським імператорам вихід до Чорного моря та Дунаю. Дійшов висновку, що у нинішньому райцентрі Чорна, неподалік кордону з Молдавією, пустили коріння переселенці з Галичини. Серед них, вочевидь, був і його прапрадід, який наприкінці XVIII століття за зразкову службу одержав від царя у винагороду до трьохсот гектарів наділу землі.
Біля Чорної (а це велике селище протяжністю до 14 км) був родючий чорнозем, однак через горбистий ландшафт для землеробства не придатний. Тому і висадив на цій землі  заможний землевласник дубовий ліс, який досі так і називається - лісом Добрянського, хоча це вже рідкі переліски. Справжній ліс - велетенські дуби - румуни у 1942 році вирубали. Валентин добре пам'ятає, як у переліску ще маленьким пас корів та овець разом зі своїм вірним другом Рексом, бо змалку дуже любить собак.
Ідея небожа описати історію роду знайшла підтримку у дядька. За дослідженнями сімейних літописців, Валентинів прадід Семен народився у Чорній 1830-го року. У 1850 році його забрали на 25 років до царського війська. Бравий козак на коні мав на озброєнні піку і в 1854-56 роках брав участь у Кримській війні. А як учасника бойових дій, через 16 років його звільнили в запас. У 1866 році він привіз у Чорну дружину з Харківщини. Збудували там дім, і народилося у них шестеро дітей, останній Дем'ян знайшовся, коли прадіду Семену було вже 60 років. Був землеробом, будівельником, виноградарем, класним чоботарем і свої таланти передавав у спадок дітям та онукам. Син Іван - Валентинів дід - народився приблизно 1878-1880-го року і помер під час голодомору 1933-го. Мав Іван Семенович сина Кирила, 1908 року народження, котрий одружився на Катерині, і народилося у них шестеро дітей. Один з їхніх синів, Кирило - батько Валентина. З діда-прадіда, крім талантів до ремесел, передавалася у родині чудова риса не здаватися перед труднощами і не пасти задніх.

"Ніколи між нашими родичами не виникало жодних чвар. Що це були дуже працьовиті і доброзичливі люди, які допомагали один-одному, - це сто процентів", - робить висновок про сімейні устрої та традиції нащадок Добрянських. Родина, яка ділилася шматком хліба, зуміла пережити і голод, і холод, і воєнне лихоліття.
Пам'ятає Валентин з розповідей мами найжахливіший спогад війни. Коли німці у 1944-му відступали, мародери ввалилися і на їхнє обійстя. "Матка, яйка, сало, млєко!" - кричав з порога фріц, тримаючи в руках автомат. Але старший із непроханих гостей, забачивши купку тремтячих діточок, скомандував іти геть. Мовляв, що ти з них візьмеш, коли у хаті стільки ротів. Орда все-таки, понишпоривши, щось перекусила і пішла. Сполотніла мати заходилася палити грубку. Вигортаючи попіл, раптом побачила гранату. Ото кляті фріци "подарунок" залишили. Якби підпалила, навряд чи залишився б хтось живим. Та Бог якось вберіг від біди. А через рік знайшовся у їхньому багатодітному сімействі і найменшенький, Валентин. Адже народився він в останній рік війни, у сусідньому селі Артирівка. На спустошені села насувався голод. Коли тільки забрязкає мама каструлями, Валько (так називали його змалку) зчиняє вереск - дитина постійно хотіла їсти. А старші розуміли і терпіли, не раз лишали свою частку меншим, через що 15-річна Надя сліпла. І якби фельдшер не роздобув тоді аж цілу літру риб'ячого жиру, то не вдалося б повернути їй зір.
Зачувши, що у сусідньому районі створилася комуна, де працюють люди за харчі, батько й собі зірвався із сім'єю шукати там щастя. Та не довго тішилися життям у тій комуні: хтось вкрав вола, а їх закріпили за батьком. Тоді й за кілограм зерна давали до 5 років, а за вола чекала сувора кара. Та змилостивився начальник і тихцем підказав бідоласі: "Бери воза і тікай звідси, бо тебе посадять, а діти пропадуть".
Повернулися втікачі назад у своє село, а там немає даху над головою. Їхній дім зайняли, і довелося робити курінь. Добре, що хоч йшлося до літа. Зібралась велика родина на толоку, щоб для небожа хату із саману збудувати. А що батько був майстровитим, то сам змурував грубку та піч. І вже на зиму сім'я переселилась у теплу хату. Рятували сім'ю золоті руки батька, який навчився шити жіноче та чоловіче взуття і таким чином підзаробляв. Діти змалечку працювали влітку у колгоспі, згодом у радгоспі. Валентин з товаришем Віктором Сулимою були закріплені за комбайном. Як випадала вечірня роса і комбайнери перепочивали, підлітки обмітали і вичищали машину, ретельно підкручували гайки, перевіряли маслянки і заливали у бак бензин. І найбільшою нагородою для них було, коли дорослі пускали їх за "штурвал".
Згодом Валентин пішов у вечірню школу, щоб працювати. У шістнадцять за власну зарплату вже купив собі новий баян. І тішився, як під його мелодії тато з мамою задушевно співали українських пісень.

Коли у 1964-му призвали до війська, найбільше сумував за мамою. Бо її, маленьку добру і лагідну, дуже любив і оберігав. Ще хлопчаком, чим би не займався, якщо побачить, що мама пішла з коромислом по воду, все кине Валько, а відра відбере.
Служив у Кишиневі. Не пройшло й півроку, як несподівано викликали його у штаб і почали розпитувати, хто у нього вдома і чи мама не хворіла. Наче ні. Тільки пригадав, як перед його відходом щось заболів у неї шлунок, і вперше в житті прилягла, виправдовуючись, що натомилася. І ось печальна вістка… За годину оформив всі документи, щоб негайно їхати додому. Домчав на таксі до Дубосар, проте на останній автобус запізнився. І вирушив вбитий горем солдат пішки додому. Сподівався, що в дорозі хтось підбере. Де йшов, де біг - гнало горе. Нічого перед собою не бачив, бо сльози разом з дощем падали під ноги. Не відчував, скільки пройшов. І коли зустрічна вантажівка зупинилася, виявилося, що здолав уже 27 кілометрів. Машина була з Чорної. І водій вмовив вимоклого до нитки солдата повернутися з ними назад у Дубосари. Мовляв, вранці добереться швидше…
Пригадує цей випадок співрозмовник з тремтінням у голосі. Бо й досі не може змиритися, що так несподівано і рано мами не стало. Батько, звісно, тільки рік пробув вдівцем. Як перебрався до іншої дружини, хату продав на знос.
Після вищого військово-політичного училища доля покидала Валентина по світу. Не раз кортіло повернутися на рідний поріг, але того не стало. Якось йому наснилося, наче він вдома і бачить свою криницю, з якої, як наяву, б'є через край джерельна вода. Довго не міг заспокоїтися і за порадою дружини поїхав на свою малу батьківщину. Пішов до церкви, на кладовище, на спорожніле подвір'я, до криниці. Вона була такою ж, як і наснилася. Вмився, напився джерельної водички, і якось ніби відлягло. Мов з джерела дитинства черпнув снаги.
- Тягне мене на свою землю, - признається. - Зараз, коли скаржаться, що роботи нема, що важко жити, а багаті землі облогують у бур'янах, мені важко з цим змиритися.
Що це не просто слова, колишній замполіт довів, зробивши райським куточком своїх вісім соток на неродючому Веснянківському масиві.
Сумуючи за своєю малою батьківщиною, Валентин прив'язався до цього чудового острівка, який дає йому велику радість єднання з природою. Добре облаштував дачу, адже все вміє робити сам. Своє вміння передає сину Олегу. Як щирий хлібосол, завжди радий гостям. Може навіть любителям сауну запропонувати. А ще  неодмінно візьме до рук баяна - і гуляй душа. "Два кольори мої", "Стоїть гора високая" - будять зимову сплячку лісу. "А молодість не вернеться…" - співає дуже чуттєво, переливаючи у пісню свій стан душі. Бо й справді шкодує, що марно розтринькав молоді свої роки  на пропаганду облудного марксизму-ленінізму.